Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 11)

– Авжеж, – удаючи наївного хлопця, відповів Гай, – а якже, у нас багато комісарів. От і я теж комісар, можна сказати. На ввесь завод комісар: без мого наказу – ні тпру, ні ну… Накажу кухлі робити – роблять, накажу гуляти – гуляють. Ви не думайте, добродію, що я з простих… я грамотний…

Відповідь Гаєва чомусь сподобалася Терещукові, хоча Гай брехав неймовірно. Терещук зійшов з порога хати. Він підійшов до Теодора і навіть погладив його по плечу, ніби оцінюючи й оглядаючи з усіх боків. Справді, зовнішній вигляд зовсім відповідав комісарському, як уявляв собі комісара Терещук. Бойовий вигляд Гая, що був одягнутий в сіру напіввійськову одіж, таки спантеличив хитру лисицю Терещука, який тепер чогось зрадів.

– Хе-хе-хе-хе!.. – скрипуче сміявся Терещук. – Хе-хе-хе-хе!.. А ваш мандат? – раптом запитав він серйозно, дивлячись на Теодора.

Гая одразу збентежило таке запитання, і він мимоволі посунув руку в кишеню, але потім, схаменувшись, зупинився.

– Мандатик, мандатик! – говорив Терещук, показуючи правою рукою на ліву долоню.

Гай щось зрозумів і знову поліз до кишені. Він пригадав, що в нього мусить бути якийсь папірець, де на заголовку мусить стояти слово мандат. Гай витягнув кілька документів, пошукав серед них і, нарешті, простягнув Терещукові папірець.

Це було доручення Гаєві організувати заводський клюб, дістати книжки, меблі тощо, але просто по звичці до видатних назв у ті часи на ньому згори стояло слово, яке так подобалось Терещукові, маленьке незначне слово – мандат.

Терещук, мабуть, був письменний, бо він старанно перечитував папірець, і обличчя йому посвітлішало. Може, він думав про якусь вигоду з цього для себе, може, він був задоволений, що комісар, за якого він мабуть уважав Гая, так швидко й не перечучи погодився показати йому, Терещукові, свій мандат. А може він просто хотів познайомитися, які були мандати, – все це рішити було важко, але було очевидним те, що Гай все більше подобався йому.

Поки Терещук старанно розглядав з усіх боків папірця, двері хати тихо рипнули. Гай обернувся й побачив, що до нього з великим кухлем води підходить білява дівчина. Те, що вона білява, і те, що в неї в руках кухоль, Гай побачив трохи згодом, а тепер він бачив лише одні широкі блакитні очі, що ввесь час ставали ширшими в його уяві, поки не заполонили ввесь мозок, поки не стали двома фйордами чарівної географічної мапи, бо вони були блакитними, як фарби на мапі, а справжніх фійордів Гай ніколи не бачив, – доки він не відчув у своїй руці холодне залізо кухля й фйорди знову стали блакитними очима.

Гай і Марія, яка винесла йому води, наче зачаровані, дивилися один на одного. Вони були захоплені, вражені, немов вони колись бачили один одного, наче колись вони один одному приснилися, наче така сама зустріч була кілька віків тому, і вони тепер дивуються з того, що знову зустрілися в таких самих умовах. Хіба не буває так: людині здається, що вона робить цієї хвилини, що вона робила це ж саме колись, не можна пригадати коли, за тих же обставин і умов.

Це уявляється якось туманно, цього ніяк не можна збагнути, але воно відчувається, як певна реальність дійсність, що її ось-ось ніби намацаєте рукою…

Щось подібне до цього відчували Гай і Марія і ніби не могли зрозуміти, що це таке. Чи це було справді? Чи це тільки здається?

Гай взяв у неї кухоль з водою і, поринаючи поглядом у блакитні фйорди, підніс його до вуст, але не помітивши, що ще не доніс, перехилив його, і вода полилася на землю. Марія перша захоплено посміхнулася на це, а Гай збентежено допивав рештки води.

– Правильно, молодий чоловік, дуже правильно! – зайшов, як з туману, улесливий голос Терещука, який примусив Гая схаменутись. – Мандатик правильний! – простягнув Терещук назад папірця. – Мені дуже приємно… Гадаю, що ви не одвернете своєї уваги від моєї гостинности.

Що хотів він сказати цими словами, Гай не зрозумів, та йому було байдуже, що б не сказав Степан Терещук, який тепер пішов тихою ходою через двір на вулицю до юрби. Гай так само не помітив, як Терещук хитро поглянув на нього та на Марію, і не помітив, що Терещук може навмисно залишив їх насамоті. Коли б Гай і не був захоплений іншим, то може він і помітив би це все, але він, передавши кухоль Марії, тепер тримав її руку в своїй руці, дивився на неї й нічого не помічав, що діється навколо нього.

Він бачив перед собою напрочуд знайому постать дівчини, бачив знайоме обличчя, очі, волосся, рухи і навіть голос.

– Мені здається, що я вас знаю, що я вас бачила десь! – почув Гай уперше її приємний голос, що здавався йому таким знайомим.

– Я певний того, – відповів Гай, – що ми жили десь поруч і зустрічались отак щодня.

Вони трохи помовчали, ніби риючись у давніх спогадах, відшукуючи щось потрібне, але невловиме, що мусіло все нагадати їм, сказати – хто вони й що з ними.

Але марно вони напружували свою уяву, їм не пощастило впіймати химерної згадки, викрити своє химерне почуття.

– Маріє! Ні, Маріє, я зовсім не знаю вас, – нарешті сказав Гай, – ви мені просто снились колись, і я назавжди запам’ятав це.

– Мені здається, що я вас знаю, що я знаю навіть, як вас звуть… Вас звуть… Ні, я боюсь, що я не вгадаю…

– Теодор, – підсказав він своє ім’я.

– Теодор? Ні, вас здається звали інакше, – замріяно й ніби розчаровано відповіла Марія.

– Коли? Хто? – засміявся Теодор Гай. – Ні, мене так звуть змалку, й іншого імени я ніколи не чув.

– Чи не хочете, Теодоре, ще води, бо ви ту розілляли? – запитала дівчина, перехиляючи порожній кухоль.

– Ні, не хочу, Маріє, ви краще розкажіть мені дещо про себе. Степан Терещук ваш батько?

Не зважаючи на те, що вони допіру познайомилися, що вони бачать один одного вперше, між ними не було жадної напружености, жадної ніяковости, що буває в таких випадках, і вони розмовляли, як давні знайомі. Гай з перших слів довідався, що Степан Терещук рідний батько Марії, що її мати недавно померла, що вона була нещасною жінкою скупого й химерного чоловіка і що між Марією та батьком теж напружені стосунки. Марія одверто оповідала про все Гаєві, і він теж не відставав, оповідаючи про свою роботу, життя та мрії.

Марія здавалася йому щохвилини кращою. Коли він раніше порівняв її очі з фйордами, то тепер в його уяві кожна її частинка вже мала таке саме гіперболічне порівняння. І ці порівняння були до того поетичні й нереальні, що коли б він справді побачив те, що утворила його уява, можливо, що він, сам творець, злякався б її й одразу зрікся б. Хіба не відомо, що всі закохані або ті, що наближаються до цього, перебільшують принади та красу свого об’єкту і все їм ввижається в інших фарбах та розмірах, як при звичайних почуттях. Отже, уявіть собі таку жінку, в якої очі, як фйорди, постать гнучка й тендітна, як лозина, біляве волосся – лани спілого жита, руки теплі та ніжні, як пелюстки якоїсь незнаної квітки, уявіть собі не і намалюйте. І коли ви не закохані, або коли ви не поет, то здивуєтесь, яка вийде з вашої уяви чудернацька потвора, ви здивуєтесь з неприродних, велетенських розмірів вашого твору й химерности, нереальности вашої уяви. Звичайні хиби людського тіла, людської краси здаватимуться тоді в порівнянні з вашим твором прекрасними рисами, а звичайні людські органи – витвором божественного нелюдського надхнення.

Але нам, людям незакоханим, Марія, коли б ми побачили її вперше, зовсім не здавалася б такою, якою вона була в уяві Теодора Гая. Ми сказали б, що вона була звичайна, гарненька білява дівчина, що вона може одразу впасти в око й вередливій людині, що вона може зацікавити нас серед багатьох наших інших знайомств та зустрічів. При ближчому знайомстві ми сказали б, що в неї є щось від міської культури, але й від культури степів та лісів у неї можливо є ще більше – дике, вільне, що зв’язане здебільшого з самою природою, що струмком пробігає в її жилах.

– Батько мій, – оповідала Марія, – водиться з такими людьми, що зовсім не подобаються мені. Його компанія – отець Григорій, Василь Іванович Кабанник і ще тут один… приїздить… Гамуз, – з якимсь дивним тоном промовила вона це чудернацьке прізвище. – Водиться з якимись темними особами, з колишніми попами, бабами, юродивими. Як бачите, дорогий Тоде, компанія не для мене… Єдиний приятель мій – це Петутрій. Ми з ним часто їздимо верхи, коли батько в отця Григорія… на засіданні… як він говорить. Влаштовуємо справжні перегони! Але це єдина розвага…

– Бідна, люба моя Маріє, а хіба ви ніколи не буваєте в містечку? Не маєте там знайомих? – запитав Гай.

– Колись я бувала там, навіть мешкала досить довго в родичів матері, але тепер, коли вони переїхали до Києва, я зовсім не буваю там, не була вже кілька років. Я не знаю, чи живі вони навіть. Я кілька разів писала до них, але відповіді так і не одержала. Поїхати батько нізащо не дозволить. Посилала Петутрія, але він не міг нікого знайти. А ось і він, – додала вона, показуючи на худорлявого хлопця, що вийшов з клуні на двір.

Гай поглянув у бік клуні і побачив неймовірно худу й високу постать Петутрія. В його подертій та засмальцьованій одежі стирчали жовті соломинки, які ще більше виявляли її убозтво. Петутрій виглядав якоюсь забитою, нещасною людиною, але Гай відчував дикий огонь в його погляді, який на мент зупинився на ньому. Петутрій, вийшовши з клуні, важкою ходою пішов кудись поза хату, не вимовивши й слова.