Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 4)
І потім уже, коли входив до крамниці, прошепотів: людина мусить вмерти і родитися наново.
Чоловік у синьому костюмі зайшов до крамниці й зіперся на рундук. Обидва теслярі глянули на нього і продовжували стругати дошки.
Чоловік поглянув на полиці і побачив з десяток трун різних кольорів і розмірів. Деякі з них були посріблені, другі з розетками та візерунками, інші пофарбовані простою фарбою, коричневі або чорні. Він на хвилину задумався. Він вирішував складне завдання: в якій труні, наприклад, він поховав би самого себе. Чи в цій срібній з хрестом і розетками, чи в такій простій, що лежить на верхній полиці і нагадує швидше скриньку на крокет, ніж постійне сховище для людського тіла, Було помітно; що чоловік вагався.
Один з теслярів, кинувши струганка й витерши об свій подертий одяг руки, підійшов до рундука.
– Ви, молодий чоловік, не сумуйте, я бачу, що у вас померла дитина! – З цими словами він стягнув з полиці маленьку труну, що дуже нагадувала своєю оздобою коробку з-під цукерок. – Ви не сумуйте, в такій труні навіть принца поховати не шкода. Ви подивіться, яка робота, помацайте, яке дерево, це справжній дуб. Ви не подумайте, що це теперішньої совєцької роботи, це робота царська. Ще до революції місцевий городський голова поховав у такій труні свого єдиного сина. Оздобу виписувано з-за кордону. Це реклямна труна, яка лежала ввесь час на вітрині, але ми її звідти забрали. Для такої труни і вмерти приємно.
– Ти покажи товаришеві оту труну, що на середній полиці, товариш, мабуть, од організації, – сказав другий тесляр і знову зашкрябав своїм струганком.
Нова труна була довга й пофарбована в червоний колір.
– Оце труна, – сказав перший тесляр, – в якій можна поховать навіть міністра. Правда, для міністра вона кольором не вийшла, але дерево в ній багатюще. Коли ще до неї катафалька, музик, прапорів, вийде незабутній краєвид…
Чоловік у синьому костюмі посміхнувся, він тепер розв’язав своє завдання. Ці двоє балакучих, муругих лише на вигляд, теслярів, порадять йому, яку слід вибрати труну.
Коли перший тесляр помітив посмішку на обличчі покупця, він швидко сховав обидві труни і витяг з-під рундука нову труну величезних розмірів. Коли б знову був потоп і Ноєві довелося б купувати собі ковчег, він неодмінно купив би собі цю труну, в якій би, безперечно, вмістився з своєю родиною та чистими й нечистими звірами.
Тесляр, витягши й поставивши труну на рундук, широко до вух посміхнувся й витер рукавом піт з чола.
– Ваша теща, молодий чоловік, дякуватиме вам і нам на тому світі за таку труну. Ваша жінка перестане плакати і не вимагатиме поїздки на курорт, щоб заспокоїти нерви. На цю труну пішло більше матеріялу, ніж можна собі уявити. Я ручусь, що вашій тещі буде в цій труні дуже зручно… Ваша теща…
– Я хотів би вас спитати, – перетяв чоловік у синьому костюмі, – в якій труні, наприклад, можна було б поховати мене?..
Це питання трохи розчарувало муругого на вигляд і балакучого справді продавця.
– Це все залежить од вашого достатку, молодий чоловік, вас можна поховати і з музикою, ви людина симпатична, можна і з попом і півчою. Це залежатиме од вашої релігії. Труну тоді слід вибирати з хрестом, коли з музикою, слід замовити на покришку зірку або вінок.
– На такій людині, якою я був досі, слід зверху поставити хреста.
Тесляр витяг кілька трун, але не одна з них своїми розмірами не підійшла. Це почало нервувати продавця. Він божився, умоляв, заперечував і витягав все нові й нові труни. Тоді чоловік у синьому костюмі, щоб закінчити цю справу, одверто заявив:
– Ви не турбуйтесь, труна потрібна особисто для мене!..
Обидва теслярі здивовано подивились на нього, вони ніяк не могли деякий час второпати такого становища: приходить якась людина, пристойна на вигляд, і несе такі теревені.
– Тут вам, молодий чоловік, не театр! Розважатись ви можете в іншому місці, – обурено заявив тесляр, що стругав увесь час дошки. Перший тесляр шпурнув тещину труну під полицю і сердито поглянув на покупця.
– Мені серйозно треба труну, – заявив тоді чоловік у синьому костюмі, – ось нате вам гроші, – і він витяг з кишені невеличку пачку паперових грошей. – Але кажу вам, що труна потрібна для мене. Ви не турбуйтесь. Яке ваше діло, для кого й для чого я купую труну. Ви візьмете з мене мірку, зробите труну, а гроші я даю вам уперед.
Обидва теслярі поволі підійшли до дивного громадянина і мовчки оглядали його. Потім один з них узяв сантиметра і почав міряти його зріст…
Потім дивний покупець заплатив гроші.
– Прізвище моє Теодор Андрійович Гай, прошу труну доставити до мене на помешкання взавтра ввечорі.
– Так зверху хреста зробити? – запитав один з теслярів.– Хреста?.. – подумав хвилину покупець. – Хреста зробіть обов’язково, колір труни може бути який завгодно.
Залишивши збентежених теслярів, чоловік у синьому костюмі задумливо вийшов з крамниці.
– Теодор Андрійович Гай, – шепотів він про себе. – Тепер уже готово майже все. Вам, шановний Теодоре Андрійовичу, доведеться розлучитись зі своїм ім’ям і прізвищем. Ви, громадянине Гай, – труп, мрець і більше нічого. Ви лише тінь минулого, лише натяк, привид.
Раптом він посміхнувся. Він побачив, як сонце кидає маленьку, але кремезну, тінь од його тіла.
– Ви, Теодоре Андрійовичу, тінь, що має свою власну, справжню тінь. Ха-ха! Вам доведеться розлучитися навіть зі своїм прізвищем. Це буде справжня смерть. Прізвище? Гай. Їм’я? Теодор. Батька звали Андрієм, діда – Петром, і все – Гаї. Далі прірва. Прадіда й далі теж якось звали, але це невідомо. Прізвища, мабуть, дається людині за її здатності, професію, характер тощо. Ось, наприклад, кравець Плужак (він прочитав вивіску), мабуть, його предок завше ходив за плугом, звідси й Плужак, а він сам тепер кравець; от, наприклад, Горбатов, предок, мабуть, був горбатий; Гай – мабуть предок завше жив у гаях, а от перукар «Гольдман» (прочитав він вивіску), мабуть, предок був дуже багатий, а цей за перукаря…
Він тут же пригадав, що йому ще треба зайти до перукаря поголитися.
Теодор Андрійович зайшов до перукарні. В ній було порожньо, лише сам перукар шпортався десь за перегородкою. Гай сів у крісло перед дзеркалом і поглянув на себе. Його обличчя було неголене і мало мужній вигляд, волосся на голові було довгасте й розкуйовджене; не зважаючи на це, в його обличчі були певні риси, що свідчили за його безперечно міське походження й певну культурність.
Із-за перегородки швидко вийшов перукар у білому фартусі й приступив до своєї роботи. Перукар старанно, до болю, милив бороду Гаєві, потім шкріб її тупою бритвою, стриг волосся на голові, поливав одеколоном, пудрив і, нарешті, з попереднього обличчя Теодора Андрійовича Гая залишилась лише загальна подібність. Обличчя його було рожеве й молоде, якийсь дитячий вираз застряв у кутку вуст, в очах, у білих блискучих зубах.
Коли перукар заявив, що його робота скінчена, Гай попросив підібрати йому серед перуків відповідну бороду й вуса.
– Мені доведеться виступати на аматорській вечірці, – заявив Гай, – а тому я хотів би, щоб ви мені приліпили бороду і вуса тепер, бо я це зроблю сам дуже кепсько.
Коли Гай вийшов з перукарні, він мав вигляд солідного вченого, лікаря або громадянина, що кохається в своїй бороді й вусах і думає, що за такий вигляд його поважають і інші громадяни, а особливо жінки та діти.
VI
Дивовижна крадіжка
Темно-синя ковдра простяглася понад містом. Темінь зіщулилась в переулках, лягла під каштанами й тополями бульварів. Каміння будинків стало холодним і ніби ще більш зросло своїми огромами до самого неба. І там далеко на обрії, де будинки утворювали кам’яний коритар, важко звис на небі, зачіпаючи за кам’яні поверхи, пощерблений місяць, вже зовсім червоний і неблискучий.
На вулицях коло крамниць сиділи зігнувшись поснулі вартові, самотні візники окремими кораблями стояли на причалах тротуарів, а навколо була кам’яна пустеля з чорними дірами зачинених вікон.
Великий і довгий одноповерховий будинок анатомічного театру був темний і муругий. Великі вікна були чорні й зосереджені.
Раптом у маленькому віконці старого доглядача будинку заблимав вогник.
Старому дідові-доглядачеві не спалось. Йому приснився страшний сон, йому ввижалось, що в анатомці ворушаться понівечені тіла людей. Ніч здалася йому якоюсь неспокійною в своїй тиші та завмерлості. Дід, засвітивши лямпку, знову ліг на тверде ліжко і смоктав цигарку.
Ось він трохи підвівся на лікоть і прислухався. Тепер він цілком виразно чув чиїсь кроки по сходах і в помешканні анатомки. «Хто б це міг бути?» – подумав дід. За своєї тридцятилітньої практики він уже знав, що мерці не ходять, що їх нічого боятись і що живі завжди страшніші за мертвих.
Дідок обережно встав з ліжка, засвітив ліхтарика, обережно прочинив двері й вийшов у коритар.
– От, піймаю якого шибеника! – прошепотів він.
Він завжди кілька разів на ніч обходив помешкання анатомки, бо знав, що молоді шибеники студенти-медики, що вивчають остеологію, часто залишаються в анатомці, сховавшись де-небудь після лекцій, щоб уночі на дозвіллі вкрасти руку або ногу кістяка, або порізати якого-небудь покійника так, що його потім не впізнає найближчий родич. Дід знає, що ці шибеники, щоб показати свою хоробрість, іноді навмисне лишаються ночувати серед трупів і часто серед ночі, не витримавши власних фантазій, з переляканим криком біжать до його кімнати, ховаючись від утворених власною уявою привидів.