Гео Шкурупий – Двері в день. Міс Адрієна (страница 6)

Була обідня перерва. Весняне сонце немилосердно смалило цегли заводських будівель та іржаву бляху на покрівлях. Спека позаганяла під паркани навіть собак, що лежали в їхньому холодку, повисувавши свої довгі червоні язики. Навколо майстерень нікого не було, і тільки гул вдирався в спеку й тишу. Було чути, як ревла форсунка й дзичали токарні станки, але й це поволі затихало.

Незабаром людський говір заполонив увесь заводський двір, появились гуртки робітників у засмальцьованих куртках та сорочках. Робітники юрбою почали виходити з брами заводу, й їхні веселі крики та говір розбуркали майже заснулі околиці. Собаки з гавканням кинулись до своїх хазяїв з-під тіні парканів, звідкись узялися діти, що піддавали ще більшого галасу. Багато з них поприносили їжу і тепер сиділи хто на траві, хто на колодах або рельсах, весело поглядаючи на батьків, що з великим апетитом знищували мізерні кавалки черствого хліба або сьорбали якусь юшку.

Не встигла перша партія робітників вийти з майстерень, як до брами підійшов селянин в теплій шапці, хоч і в літній сорочці, з розстебнутим коміром, з-під якого виглядали сухорляві, засмажені груди. Селянин, з зацікавленням поглядаючи на робітників, підійшов до сторожа, що стояв біля брами, і щось у нього запитав.

– Ще не проходив, – відповів сторож.

Тоді селянин витяг з кишені листа і передав сторожеві; після цього, постоявши ще трохи, він рушив до містечка вздовж парканів, все ще поглядаючи назад на юрби робітників.

З майстерень вийшли ще нові партії робітників, і всі посунули до брами й далі на вулицю. Сторож, що стояв біля брами, весело перегукувався зі знайомими, і часто від його дотепів лунав веселий сміх.

Веселий народ робітники! Вони завше можуть жартувати. Коло важкої праці на заводі, коли навіть турбуються, що немає чого їсти, вони й тоді можуть жартувати й сміятися. Вони не сміються лише тоді, коли незадоволені. Але вже минуло досить часу, як причина їхнього частого незадоволення зникла. Та що зникла! Вони сами знищили її. Тепер вони могли весело сміятися, бо все залежало від них самих. Захочемо, збудуємо такі хмарочоси, як у Нью-Йорці, захочемо, побудуємо котеджі з садками, як у англійських панів. Та все це пусте! Ми збудуємо міста, де буде радіо та аеропляни, де заводи під час праці гратимуть чудових симфоній, де людина матиме все, що їй забажається. Що з того, що Морган має мільйони долярів? У нього їх можна буде відібрати. Хіба ви не пристаєте на мою думку?

Так часто казав Теодор Гай, робітник майстерень, молодий мрійник. Те, що Гай був мрійник, це кожний міг сказати, але при бажанні й самому можна було переконатися, подивившись на його веселу молодість та бадьорість. Все молоде любить мріяти, а старе згадувати. Це вже майже закон природи, бо дуже рідко можна зустріти мрійника, в якого на голові було б більше сивого волосся, ніж чорного або рудого. Припустімо, це правда, сивина й юне завзяття, мабуть, частіше сполучатимуться тоді, коли здійсняться мрійні передбачення Теодора Гая.

Тоді все мусить бути якось інакше. Мусить бути таке щось нове, від чого навіть тепер широко посміхається обличчя і з грудей видираються радісні вигуки.

– «Все йде, все минає», як висловлюються деякі пророки, коли помітять, що в їхньому гаманці не вистачає копійки, щоб купити бублика.

Коли на бублика вистачає, то все стоїть непорушно і так непорушно, що це навіть важко уявити.

З цими словами з заводського корпусу вийшов і Теодор Гай. З ним вийшло кілька робітників, і до кого з них говорив Теодор, сказати було дуже легко, бо розмова була загальна, й, значить, це призначалося для всіх.

Розмова була про те, що останнім часом дуже поширилося шпигунство, що Чека повикривала багато змов, що публіка, яка мріє про непорушність усього життя, недавно спалила ксьондза за те, що він зрікся сану, що й серед робітників є ще так звані меншовики, які цілують руку попам і жаліють нещасних Сергія Модестовича або Фелікса Едуардовича, колишніх заводчиків або головних інженерів.

Весело розмовляючи з товаришами, Гай пройшов через двір майстерень, і коли він проходив повз сторожа коло брами, той гукнув його. Теодор підійшов.

– Тобі лист, – сказав сторож, простягаючи трохи зім’ятого листа.

Гай покрутив у руці листа і, побачивши, що немає марки, запитав:

– Приніс хто, чи що?..

– Якийсь дядько, – відповів сторож.

Гай подякував і, вийшовши з брами, поволі пішов вулицею. «Хто б це міг писати», – подумав він, потім зупинився і, побачивши, що ніхто не заважає, розгорнув листа. Тільки наважився він читати, як до нього підійшла молода жінка, яка вийшла з одного з будинків, що стояли поблизу заводу, і потягнула Гая за рукав. Теодор швидко зім’яв у руці листа і подивився в бік жінки. Перед ним стояла молода жінка, дружина старого майстра заводу, в якого Теодор часто обідав.

– І доки ми чекатимемо вас? – сказала жінка. – Ще встигнете начитатися любовних цидулок! – Вона ревниво глянула на руку Теодора, що в ній білів папір.

– Люба Оксано, – сказав Теодор, – можливо, що ви дуже помиляєтесь, бо я ще сам не знаю, що це за лист, звідки він і від кого.

– Ну, від кого ж у вас може бути лист? Ви, всі молоді, ласі поглядати на голі ноги дівчат. Ну хіба ж ви не з охотою тепер дивитесь на мої ноги? Ну, ну, одверніться, безсоромнику! Побачить чоловік, шию вам скрутить, а мене вижене.

Після такого попередження Теодор Гай тепер справді дивився на її білі голі ноги в якихось грубих черевиках, що човгали по камінню вулиці. Досі, коли він дивився на ноги цієї жінки, він просто не помічав їх, ніби вона була взагалі безнога і пересувалася, припустімо, за допомогою коліщат. Але тепер він мимоволі розглядав її стрункі з гарними рожевими жилками ноги, що звужувалися коло п’яток, утворюючи на щиколотках чудові ямки, що вилискували на сонці своєю білістю. Далі їх заховував черевик, але не помилившись можна було сказати, що й там вони не менш цікаві й гарні.

– Тепер я теж переконаний, – сказав Теодор, – що в жінки з усієї краси її та розкошів найкраща принада – це її ноги. Недурно це я так часто чув од товаришів.

– Ой, не дивіться! – на цей раз скрикнула жінка, може навмисне, а може ненароком скинувши великого черевика і знову швидко одягаючи його. – Падає! – додала вона, щоб виправдати себе.

– Ви їх прибийте цвяшками до п’яток, – пожартував Теодор, – бо коли їм забажається спадати частіш, то всім чоловікам спокою не буде.

На це вона тихо засміялась, блиснувши на мент своїми великими, як шматки антрациту, очима. Сміх у неї був дивний та зворушливий, він тихо дзюрчав у неї з грудей, одразу викриваючи своїм тоном характер пристрасної людини.

Жартуючи з молодою жінкою, Гай ішов разом з нею до будинку, що з нього вона допіру вийшла. Будинок був ще новий, двоповерховий. В ньому мешкали переважно робітники. Вони мали невеличкі кімнати, завжди переповнені жінками та дітьми. Тут часто можна було чути галас та плач дітей, крики та сварки жінок і стук дверей. Коли Теодор з жінкою зайшли до коритару будинку, він одразу відчув мирний обідній настрій мешканців. Навіть крізь двері було чути стукання ложок та тарілок і тиху розмову. Теодор підійнявся дерев’яними сходами на другий поверх і ввесь час у сутінках коритару відчував, що жінка хитрувала, силкуючись, ніби ненароком, притулитись до нього.

Двері їм одчинив старий майстер заводу Микола Совз, хоробливо гладка та лиса людина. Совз мовчки пропустив їх до кімнати, де на столі парувала вже їжа.

За столом сиділо двоє хлоп’ят, виполосканих, чистеньких та зачісаних. Можливо, що вони допіру, коли вийшов батько, трохи побилися або шпигнули виделками один одного, але тепер вони сиділи тихо й дуже пристойно, тільки їхні рожеві щічки свідчили, що не все було вже так гаразд, як здавалося з першого погляду.

– Де ж Оленка? – запитав Совз, поглядаючи на Оксану.

– Дідько її знає! Я її гукала, аж у вухах лящало, а вона наче зникла! – відповіла жінка.

– Біда мені з цією Оленкою, – говорив далі Совз, важко сідаючи до столу. – От, шибеник у спідниці! Гірше хлопців!..

Микола Совз був удівець. Маючи від першої дружини трійку дітей, він, не довго міркувавши, одружився вдруге, бо при його комплекції йому важко було вправлятися з трьома громадянами новішого покоління та й діти вимагали догляду. Тепер же він був задоволений, хоча про його нову дружину Оксану й були якісь таємні чутки, але чого не наговорять люди, а головне, що вона була хазяйновита та й діти були завше виполоскані й доглянуті.

Оксана, впоравшись коло тарілок та іншого посуду, нарешті сіла на стілець проти Теодора, але віддаля столу.

Деяких жінок можна схарактеризувати, тільки починаючи з ніг. І це можна пристосувати й до Оксани. Чомусь у першу чергу впадало в очі не обличчя її, а постать. Вона дивно сиділа завше на стільці чи на ліжку, виставивши голі ноги. Спідниця її відсмикувалась угору вище колін, і Оксана ніколи не помічала цього. Вона ніби виставляла їх навмисне і коли помічала, що хтось з чоловіків дивиться на неї, її очі ширшали, ставали нерухомими, зупинялись на одній точці. Було якось страшно й млосно дивитись на неї. Пристрасть затуманювала їй обличчя, і воно трохи розпливалось, відкриваючи маленький червоний, як стяг повстанців, рот. Коли ж не помічати цих подробиць, то Оксана була огрядною молодою жінкою з пухким гарненьким обличчям, з чорнявим, трохи розкуйовдженим на скронях, волоссям.