Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 61)

— Щодо Юранда,— мовила княгиня,—то, бог дасть, усе буде гаразд. Я розкажу йому все або сьогодні, або завтра після всеношної, а князь теж обіцяв своє слово сказати. Юранд буває упертий, але не з тими, кого любить, і не з тими, кому зобов'язаний.

Вона почала говорити Збишкові, як він має поводитися з тестем, щоб, борони боже, не вразити його та не розгнівити. Взагалі вона сподівалася на все добре, але той, хто знав світ краще за Збишка і був проникливіший, міг зауважити в її словах якийсь неспокій. Може, це пояснювалось тим, що пан із Спихова взагалі був чоловік незгідливий, а може, княгиню почало турбувати те, що їх так довго немає. Завірюха лютувала все гірше, і всі казали, що той, кого вона захопить у чистім полі, може там і залишитись. Проте княгині спадало на думку й інше: а саме, що Дануся розказала батькові про свій шлюб із Збишком, а він образився й вирішив зовсім до Цеханова не приїжджати. Княгиня не хотіла казати Збишкові про цю думку, та на це й не було часу, бо слуги почали вносити страви і розставляти їх на столі. Збишко все-таки встиг ще раз вклонитися їй і спитати:

—А якщо вони приїдуть, то як же воно буде, милостива пані? Мрокота казав мені, що для Юранда приділена окрема кімната, де знайдеться сіно і на постіль зброєносцям. То як же воно буде?..

Княгиня засміялась і, легенько вдаривши його рукавичкою по обличчю, сказала:

— Перестань! Ач який! Бачили ви його!

І вона підійшла до князя, якому слуги вже присунули крісло до столу. Але ще перед цим один з них подав йому плоске блюдо з тонко нарізаним пляцком та облатками, якими князь мав обділяти гостей, придворних і слуг. Друге таке блюдо для княгині тримав вродливий підліток, син сохачевського кастеляна. По другий бік стола стояв ксьондз Вишонек, який мав благословити поставлену на запашному сіні вечерю. Раптом у дверях з'явився засніжений чоловік і голосно вигукнув:

—Милостивий пане!

—Що таке? — спитав князь, невдоволений тим, що порушується обряд.

— На Радзанівськім. шляху зовсім замело, снігом якихось подорожніх. Нам треба більше людей, щоб одкопати їх.

Почувши це, всі присутні полякалися, занепокоївся і, князь. Він обернувся до сохачевського кастеляна і крикнув:

— Кінних, з лопатами, хутко! Потім спитав чоловіка, який приніс лиху звістку: — Багато заметених?

—Не .могли визначити. Дме страшенно. Є там коні й сани. Чимало слуг.

— Не знаєте, чиї вони?

—Люди кажуть: дідича із Спихова.

Почувши лиху звістку, Збишко, навіть не спитавши дозволу князя, кинувся до стайні й наказав, сідлати коня. Чех, що був з ним у залі як зброєносець шляхетного походження, ледве встиг повернутись до кімнати і принести лисячого кожуха, він геть і не пробував стримувати молодого пана. Бувши розумним хлопцем, чех знав, що це нічого не поможе, а прогаяння може бути згубним. Скочивши на другого коня, він встиг взяти у воротаря кілька смолоскипів, і вони швидко рушили разом з князівськими людьми, яких спорядив старий кастелян. За брамою огорнула їх непроглядна темрява, але, здавалося, завірюха трохи вщухла. Можливо, вони були, б одразу за містом заблудили, якби не той чоловік, що дав знати про лиху пригоду; він вів їх швидко і впевнено, бо з ним був собака, вже знайомий з дорогою. В чистім полі вітер знову почав шмагати по обличчях вершників, тим більше, що вони їхали вчвал. Дорога була завіяна снігом, а місцями траплялись такі кучугури, що коні стрягли в них по черево. Князівські люди позапалювали смолоскипи й їхали серед диму та полум'я, а вітер дув з такою силою, немов хотів.одірвати полум'я від смолистого дерева й занести його в поля та ліси. Їхати було далеко — вершники поминули сельбища коло Цеханова, далі Недзбож і звернули в бік Радзанова. За Недзбожем буря стала помітно вщухати. Пориви вітру стали слабкіші й не несли вже з собою хмар снігу. Небо прояснювалось. Деякий час ще йшов сніг, але незабаром перестав. Потім у розривах хмар подекуди стали блищати зірки. Коні почали пирхати, вершники з полегкістю зітхнули. З кожною хвилиною зірок з'являлося все більше, брав мороз. Через деякий час настала цілковита тиша.

Пан де Лорш, який їхав поруч із Збишком, почав Його втішати, кажучи, що Юранд, безперечно, в небезпечну хвилину думав насамперед про врятування дочки і що коли б навіть усіх одкопали мертвими, вона однак буде жива, а може, навіть спатиме під шкурами. Збишко мало розумів його та й не мав часу слухати, бо провідник, що їхав попереду, незабаром звернув з дороги.

Молодий рицар виїхав наперед і спитав:

—Чому ми звертаємо?

—Бо їх засипало не на дорозі, а отам-о! Бачите, пане, отой вільшник?

Він показав рукою на темніючі вдалині зарості, які вже можна було побачити на сніговій рівнині, бо місяць вийшов з-за хмар і освітив усе навкруги.

—Видно, збилися з дороги.

—Збилися з дороги та й їздили кружка коло річки. В завірюху таке часто трапляється. Їздили та й їздили, поки коні не пристали.

—Як же ви їх знайшли?

Собака привів. — Поблизу немає яких-небудь хат?

Є, але по той бік річки. Тут недалеко річка Вкра.

Давай вчвал! — гукнув Збишко.

Та наказати було легше, ніж виконати наказ, бо хоч мороз брав добрий, але на полі лежав сипкий, глибокий сніг, в якому коні стрягли повище колін, тому їхати довелося повільно. Раптом вони почули, як загавкаг собака, і поперед них забовванів грубий і кривий стовбур верби, над яким у світлі місяця полискувала крона голого гілля.

—Вони далі,— сказав провідник,— поблизу вільшника, але й тут щось мусить бути.

—Ось кучугура під вербою. Посвітіть!

Кілька князівських людей злізло з коней і почало присвічувати смолоскипами, потім один з них гукнув:

— Людина під снігом! Видно голову, ось де!

Єй кінь! — зараз же гукнув і другий.

Відкопати!

Лопати занурились у сніг і почали відкидати його на обидва боки.

За хвилину стало видно постать людини, що сиділа під вербою, в глибоко насунутій на обличчя шапці. Одна рука тримала повід коня, що лежав побіч з зануреною в сніг мордою. Очевидно, чоловік од'їхав від гурту, можливо, для того, щоб швидше дістатись до людської оселі і привести когось на допомогу, а коли кінь його впав, він сховався з підвітряного боку під вербою і тут задубів.

—Присвітіть! — гукнув Збишко.

Слуга підніс смолоскип до обличчя мерця, але одразу трудно було розпізнати ного риси. Аж коли другий слуга підвів йому голову вгору, з усіх грудей вихопився один вигук:

—Пан із Спихова!

Збишко наказав дном слугам взяти його і везти до найближчої хати, а сам, не гаючи часу, подався з рештою людей рятувати інших. По дорозі він думав, що знайде там Дануську, свою дружину, може, неживу, і з усієї сили гнав коня по груди в снігу. На щастя, було вже недалеко — лише кілька стадій. З темряви озвалися голоси: «Сюди!» То кричали люди, котрі раніш залишилися коло засипаних. Збишко доїхав до них і зіскочив з коня.

—За лопати!

Двоє саней уже було відкопано тими, що лишилися стерегти засипаних. Копі й люди в них замерзли, і надії на їх порятунок не було. Де інші запряги, можна було догадатися по снігових кучугурах, хоч не всі сани були завіяні цілком. Коло деяких видно було замерзлих коней, що стояли по черево в снігу, немов пориваючись вперед в останньому зусиллі. Перед одною парою стояв чоловік із списом у руці, по пояс у снігу, нерухомий, як стовп; інші позамерзали коло коней, тримаючи їх за поводи. Смерть спіткала їх, видно, в ту хвилину, коли вони намагались вивести коні з заметів. Один запряг з самого заду зовсім не був заметений. Візничий сидів спереду, скулившись і затуливши руками вуха, а ззаду лежало двоє людей; довгі смуги снігу впоперек їх грудей сполучалися з заметом і прикривали їх, немов ковдрою, а вони, здавалося, тихо й спокійно спали. Декотрі загинули, до кінця борючись з заметіллю, про що свідчили їхні повні напруження пози. Кілька саней перекинулось; в деяких поламались дишлі. Люди щохвилини одкопували кінські спини, зігнуті, як луки, в останньому зусиллі, або встромлені мордами в сніг кінські голови, людей в санях і коло саней, але на жодних не було знайдено жінок. Збишко так орудував лопатою, що аж піт заливав йому очі; серце його нестримно билося, коли він світив в очі трупам, сподіваючись знайти між ними кохане обличчя, але все марно! Вогонь освітлював лише грізні вусаті обличчя спиховських забіяк — ні Данусі, ні іншої якоїсь жінки ніде не було.

—Що ж це таке? — здивовано питав сам себе молодий рицар.

І гукав до людей, які працювали поодаль, питаючи, кого вони знайшли, але ті знаходили тільки чоловіків. Нарешті все було закінчено. Слуги запрягли в сани своїх коней і рушили з трупами до Недзбожа, щоб там у теплі спробувати, чи не пощастить когось повернути до життя. Збишко з чехом і двома слугами залишився, йому спало на думку, що, може, сани з Данусею одбилися від гурту; може, Юранд відправив запряжені найкращими кіньми сани вперед; а може, залишив її десь по дорозі в хаті. Збишко сам не знав, що робити; в усякому разі він хотів оглянути найближчі замети, вільшник, а потім повернутися й шукати по дорозі.

Проте в заметах нічого не знайшли. У вільшнику лише кілька разів блиснули вовчі очі, але ніхто ніде не натрапив на сліди людей і коней. Поле між вільшником і дорогою тепер блищало в місячному сяйві і на білій, невиразній його рівнині подекуди вдалині виднілись темні плями, але то були вовки, які швидко розбігались при наближенні людей.