Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 60)

— Гей, буде радий, буде радий! — повторював Збишко. — Одного я тільки хочу, щоб мене прийняв так Юранд, як він прийме.

І намагався уявити, що скаже і зробить Юранд, коли довідається про шлюб. Ця думка його турбувала, але не дуже, бо діло вже було, зроблено. На бій Юрандові викликати його не випадало, а коли б він затявся, Збишко міг би сказати йому так: «Погодьтеся, поки я прошу, бо ваше право на Дануську людське, а моє — божеське, і не ваша вона вже, а моя». Він колись чув від одного клірика, знавця святого письма, що жінка повинна покинути батька й матір і йти за чоловіком, отже відчував, що на його боці більша сила. Проте він не думав, що між ним і Юрандом могло дійти до сварки і злості, бо вважав, що багато поможуть просьби Данусі і стільки ж, якщо не більше, заступництво князя, підданим якого Юранд був, і княгині, котру він любив як опікунку своєї дочки.

В Прасниші їм радили залишитися ночувати, лякаючи вовками, які збиралися в такі величезні зграї, що нападали навіть на групи людей. Але Збишко не хотів на це зважити, бо в заїзді зустрів кількох мазовецьких рицарів із слугами, які також їхали до князя в Цеханов, і кількох озброєних купців з самого Цеханова, що везли з Пруссії крам. Такою великою групою їхати було безпечно, отже, вони вирушили проти ночі, хоч надвечір зірвався раптовий вітер, нагнав хмари і почалася завірюха, їхали,. близько тримаючись один одного, але так повільно, що Збишко втратив надію встигнути в Цеханов на свят-вечір. В деяких місцях коні зовсім не могли йти, і доводилось розкопувати замети. На щастя, в лісі не можна було збитися з дороги. Проте Цеханов подорожні побачили вже, коли смеркло.

Якби на горі, де будували новий замок, не горіли вогнища, можливо, їм довелося б цілу ніч кружляти навколо міста в сніговій імлі й хуртовині. Ніхто не знав, чи ті вогнища палили на свят-вечір для гостей, чи задля якогось старовинного звичаю, але ніхто із Збиткових товаришів зараз про те й не думав — всі хотіли якнайшвидше втекти від небезпеки до міста.

Тимчасом заметіль усе дужчала. Гострий і холодний вітер гнав снігову млу, хилив додолу дерева, вив, шаленів, змітав цілі кучугури снігу, підносив їх угору, вихрив і розпорошував, засипаючи сани й коні, немов колючим піском жбурляв в обличчя подорожніх, забивав їм дух і мову. Не чути було прикріплених до дишлів Калатал, зате в свисті й вищанні вітру вчувалися якісь жалібні голоси,— чи то вовче виття, чи далеке іржання коней, а часом повне тривоги людське волання про допомогу. Вкрай знесилені коні почали спиратись боками один на одного і йшли дедалі повільніше.

От хуртовина, так хуртовина! — задихаючись, сказав чех.— Щастя наше, пане, що ми під містом і що горять оті вогнища, інакше було б нам погано.

Хто зараз у полі, тому смерть,— відказав Збишко,— але я вже й вогнів не бачу.

Бо така імла, що й вогонь її не просвітить. А може, розмело дрова й жар?

На інших санях купці й рицарі також говорили про тих, кого заметіль захопила далеко від людського житла: тим, мовляв, уже не почути завтрашніх дзвонів. Збишко раптом занепокоївся і сказав:

—Не дай боже, коли Юранд оце десь у дорозі. Чех напружено вглядався в бік вогнів, проте, почувши слова Збишка, обернувся до нього й запитав:

То пан із Спихова мав приїхати?

Мав.

— 3 панною?

—А вогонь і справді десь подівся,— відповів Збишко.

Дійсно, вогонь погас, натомість на шляху біля подорожніх з'явилося кілька вершників.

Куди прешся? — крикнув пильний чех, хапаючись за самостріл. — Хто ви?

Князівські люди, вислані на допомогу подорожнім.

Слава Ісусу Христу!

На віки вічні.

Ведіть нас до міста! — озвався Збишко,

Ніхто з вас не відстав?

Ніхто.

Звідки ви їдете?

З Прасниша.

А більше подорожніх не бачили?

Не бачили. Може, десь їдуть іншими дорогами.

По всіх шляхах зараз їздять, наші люди. Їдьте за нами. Ви збилися з дороги! Звертайте праворуч!

Вони звернули. Якийсь час чути було тільки шум завірюхи.

—Багато гостей в старому замку? — спитав незабаром Збишко.

Найближчий вершник, недочувши, нахилився до нього:

Що кажете, пане?

Питаю, чи багато гостей у князя й княгині?

Як і завжди: вистачає!

А дідича із Спихова нема?

—Нема, але його чекають. Люди поїхали йому назустріч.

—З вогнями?

— Хіба при такому вітрі можна? Далі ноші не змогли розмовляти, бо зірвався ще дужчий вітер.

Цс справжнє чортове весілля! — озвався чех. Але Збишко наказав йому мовчати й не згадувати паскудного імені.

—Хіба ти не знаєш,—сказав він,— що на свят-вечір на нечисту силу нападає страх і чорти ховаються в ополонки? Раз під Сандоміром проти свят-вечора рибалки знайшли одного в неводі: він тримав у роті щуку, але як тільки зачув дзвін, одразу зомлів, і вони його дубасили киями аж до вечері. Віхола сьогодні страшенна, але, мабуть, з божої волі,— щоб завтрашній день був ще радісніший.

— Ого! Ми були вже коло міста, а однаково, якби не ці люди, то блудили б до півночі, коли вже збилися з дороги,— сказав чех.

—Бо вогонь погас.

Тимчасом вони в'їхали до міста.. Там замети на вулицях були повище вікон, через те подорожні, блукаючи за містом, і не могли добачити світла. Зате вітер тут дошкуляв менше. На вулицях було безлюдно: городяни вже зустрічали свят-вечір. Незважаючи на замети, коло деяких домів хлопчики з вертепом і козою колядували. На ринку також виднілись поодинокі постаті людей, обвинутих горохвинням, що удавали з себе ведмедів, але загалом було пусто. Купці, що їхали разом із Збишком та іншою шляхтою, залишилися в місті, а рицарі поїхали далі, до старого замка, в якому жив князь із княгинею; в замку вже були скляні вікна, і він весело засяяв їм назустріч своїми вогнями.

Підйомний міст був спущений, бо колишні часи литовських наскоків минули, а хрестоносці, передбачаючи війну з польським королем, самі шукали дружби з мазовецьким князем. Один з князівських людей затрубив у ріг, і брама зараз же відчинилась. Коло неї було кільканадцять лучників, але на мурах і вежах — жодної живої душі, бо князь дозволив сторожі зустрічати святвечір. Назустріч гостям вийшов старий Мрокота, що приїхав два дні тому, і, привітавши їх від імені князя, новій до кімнат, в яких вони могли переодягнутися до

столу.

Збишко зразу ж почав розпитувати Мрокоту про Юранда із Спихова, і той відповів, що він ще не прибув, але його ждуть, бо він обіцяв приїхати, а коли б серйозно захворів, то дав би знати. Проте назустріч, йому, вислали кільканадцять вершників, бо такої завії не пам'ятають навіть найстаріші люди.

—То, може, незабаром він буде тут?

— Мабуть, що незабаром. Княгиня сказала поставити для них миски на загальному столі.

Хоч Збишко завжди трохи побоювався Юранда, тепер зрадів і подумав: «Нехай би він не знати що робив, але вже не переробить того, що сюди їде моя дружина, моя жінка, моя найлюбіша Дануська!» Він ледве вірив своєму щастю. Потім подумав, що, може, Дануська вже про все Юрандові розказала, може, умовила його й упросила, щоб він оддав її за нього. Власне кажучи, що ж йому залишається робити? Юранд чоловік мудрий і розуміє, що коли б і боронив мені її, я все одно візьму, бо моє право дужче».

Тимчасом, переодягаючись, Збишко розпитував Мрокоту про здоров'я князя, а особливо княгині, яку ще в Кракові полюбив, як матір, йому приємно було дізнатися, що в замку всі здорові й веселі, хоч княгиня дуже нудьгує за своєю любою співачкою. Тепер їй грає на лютні Ягенка, котру княгиня теж любить, але не так, як Данусю..

— Яка Ягенка? — здивовано спитав Збишко.

Ягенка з Длуголясу, внучка старого пана з Длуголясу, Гарна дівка, в неї закохався отой лотарінжець.

Хіба пан де Лорш тут?

—А де ж йому бути? Приїхав з лісового палацу та й сидить тут: чим йому погано? Нашому князеві ніколи не бракує гостей.

—Радий буду його бачити, бо то бездоганний рицар.

—І він вас також любить. Але ходімо вже, бо князь з княгинею скоро сядуть за стіл.

І вони пішли. В залі-їдальні в двох величезних камінах яскраво горів вогонь, за яким доглядали слуги, т було вже повно гостей та придворних. Князь увійшов першим у супроводі воєводи й кількох наближених. Збишко схилився до його ніг і поцілував в руку.

Князь стиснув його за голову, потім одвів трохи вбік і сказав:

Я вже все знаю, Мені було спочатку прикро, що ви зробили це без мого дозволу, але, правду кажучи, я не мав часу, бо якраз тоді був у Варшаві, де хотів і свята провести. Та то вже відомо, що коли жінка чогось захоче, то не переч їй, бо нічого не вийде. Княгиня зичить вам добра, як мати, а я їй ні в чому не перечу, щоб не завдати журби і сліз.

Збишко вдруге схилився до ніг князя.

Дай мені боже чимось відслужити вашій князівській милості.

Хвалити бога, що ти вже здоровий. Скажи княгині, що я прийняв тебе доброзичливо, їй це буде приємно. Клянусь богом, її радість — моя радість! Юрандові за тебе також скажу добре слово, і думаю, що він дасть дозвіл, бо він також любить княгиню.

Хоч би й не хотів дати, право на моїм боці. — Право на твоїм боці, і він мусить погодитись, але благословення може не дати. До цього його ніхто не змусить, а без батьківського благословення немає й божого.

Почувши це, Збишко засмутився, бо досі таке не спадало йому на думку. В цю хвилину увійшла княгиня з Ягенкою з Длуголясу та з іншими придворними паннами. Збишко поквапно вклонився княгині, а вона привітала його ще ласкавіше, ніж князь, і зараз же почала говорити про сподіваний приїзд Юранда. Для них і миски он поставлені, і люди послані, щоб привести їх у таку завірюху. З святою вечерею ждати довше не можна, бо князь не любить цього, але вони, напевне, приїдуть ще до закінчення вечері.