Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 116)

Безмірний жаль за цим втраченим минулим стискав їй серце, і на очі їй хвилями набігали сльози. Але Ягенка не хотіла плакати, бо крім тягаря, що ліг їй на душу, вона ще відчувала й сором.

Краще б їй було ніколи не виїжджати із Згожелиць, ніж отак вертатися із Спихова. Адже вона приїхала сюди не тільки тому, що не відала, що їй робити по смерті абата, і не тільки тому, аби позбавити Чтана й Вілька приводу для нападу на Згожелиці,— цього вона не заперечувала. Ні! Знав про це й Мацько, а незабаром неминуче довідається і Збишко. На цю думку щоки їй запалали й гіркота залила серце. «Не була я достатньо гордою,— думала дівчина,— то тепер маю, чого хотіла». І до тривоги, до непевності в завтрашньому дні, до тяжкої журби та безмежного жалю долучилося ще почуття приниження.

Але дальший перебіг її журних думок урвав якийсь чоловік, що йшов їм назустріч. Обережний чех виїхав наперед і по самострілові за плечем, по борсучій торбі та по пір'ї сойки на шапці впізнав у ньому лісника.

—Гей! Хто такий! Стій! — все-таки гукнув він для певності.

Чоловік швидко підійшов і з схвильованим обличчям, як то буває у людей, котрі хочуть повідомити щось незвичайне, вигукнув:

—Тут поперед вас над дорогою висить чоловік! Чех занепокоївся, чи то, бува, не розбійницька справа, і швидко запитав:

Далеко звідси?

На один льот стріли. Над самою дорогою.

Коло нього нікого нема?

—Нікого. Я сполохав тільки одного вовка, який його обнюхував.

Згадка про вовка заспокоїла Главу, бо це означало, що поблизу не було людей, отже не було й ніякої засідки.

Тимчасом Ягенка сказала:

—Побачимо, що там таке.

Глава поскакав наперед і за хвилину повернувся.

Зігфрід висить! — вигукнув він, спиняючи перед Ягенкою коня.

Во ім'я отця, і сина, і святого духа! Зігфрід? Хрестоносець?

Хрестоносець! На вуздечці повішався!

Сам?

—Видно, сам, бо сідло лежить коло нього. Якби розбійники, то вони б його просто вбили й сідло б забрали, бо дороге.

—Як же ми проїдемо?

—Не їдьмо тудою, не їдьмо! — почала кричати боязлива Ганнуля Сецехівна.— Бо ще до нас щось причепиться!

Ягенка також трохи злякалася, бо вірила, що коло трупа самогубця цілими зграями збирається нечиста сила, але сміливий Глава, який нічого не боявся, сказав:

—Овва! Я був коло нього і навіть штовхнув його рогатиною, але ніякого диявола на карку не відчуваю.

—Не говори грішних слів! — вигукнула Ягенка.

—Я й не говорю,— відповів чех,— тільки вірю у всемогутність господню. Проте, коли ви боїтеся, то можна об'їхати бором.

Сецехівна стала просити, щоб об'їхати, але Ягенка, трохи подумавши, сказала:

Не годиться не поховати вмерлого! Так робити заповідав християнам бог, а Зігфрід все ж таки людина.

Людина, але ж хрестоносець і кат! Нехай залишається на поживу крукам та вовкам.

Не говори дурниць! За провини його судитиме господь, а ми зробимо, що нам належить. І не причепиться до нас ніяке лихо, коли ми виконаємо господній заповіт.

—Нехай буде, як ви бажаєте,— відповів чех.

І він дав слугам відповідне розпорядження, якому вони скорилися неохоче і з огидою. Проте, боячись Глави, слуги, за браком лопат, побрали вила й сокири і пішли. Щоб показати приклад, чех також пішов з ними і, перехрестившись, власноручно перерізав ремінний повід, на якому висів труп.

Обличчя Зігфріда вже посиніло й виглядало жахливо, очі були розплющені і злякані, а рот роззявлений, ніби останній раз хапав повітря. Яму викопали поруч з тілом і держаками вил зіпхнули в неї труп, лицем донизу, а засипавши його землею, почали шукати каміння, щоб прикласти зверху, бо інакше самогубець вставав би вночі та чинив би лихо подорожнім.

Каміння було досить і на дорозі, і в мохові, тому над хрестоносцем незабаром виросла гостроверха могила. Потім Глава сокирою витесав на стовбурі сосни хрест. Зробив він це не для Зігфріда, а для того, щоб у цьому місті не збиралася нечиста сила. Нарешті повернувся до загону.

—Душа його в пеклі, а тіло вже в землі,— сказав чех Ягенці.— Тепер можемо їхати.

І вони рушили далі. Проїжджаючи повз могилу, Ягенка відламала гілку сосни й кинула на каміння, а за нею так само зробили й інші — такий був звичай.

Вони довго їхали мовчки, думаючи про цього зловісного ченця-рицаря та про кару, яка його спіткала. Нарешті Ягенка промовила:

—Справедливість господня нікого не минає. За нього навіть не можна проказати «Вічну пам'ять», бо для нього немає змилування.

—У вас і так надто жаліслива душа, коли ви наказали його поховати,— відповів чех.

Далі промовив, трохи вагаючись:

—Кажуть люди, а може, й не люди, а чарівники та чарівниці, що вірьовка чи той самий ремінь з вішальника дає якесь щастя, але я не взяв ременя з Зігфріда, бо сподіваюся для вас щастя не від чарівника, а тільки від господа бога.

Ягенка нічого на це не відповіла і аж через деякий чає, зітхнувши кілька разів, сказала ніби сама до себе:

—Е! Моє щастя вже позаду, а не попереду!

Аж через десять днів після від'їзду Ягенки Збишко прибув на спиховську границю, але Дануся була вже при смерті, і він остаточно втратив надію привезти її живою до батька. Вже тоді, коли вона почала не до речі відповідати на запитання, він спостеріг, що Дануся не тільки звихнулась з розуму, але й тіло її жерла якась хвороба, з якою вже не могла боротися ця виснажена неволею, ув'язненням, стражданням та постійним страхом дівчина. Можливо, відгомін запеклої бійки Збишка й Мацька з німцями ще збільшив її переляк, і хвороба саме з того часу й почалася, в усякому разі гарячка не залишала її всю дорогу. До певної міри це було навіть добре, бо напівмертва, непритомна Дануся нічого не знала про ті неймовірні труднощі, які Збишко долав у дорозі в страшній пущі. Коли вони виїхали з лісу й опинилися в «хлібному» краю, поміж сельбищами кметів і шляхтичів, скінчилися небезпеки й труднощі подорожі. Дізнаючись, що вони везуть відбиту у хрестоносців дитину свого народу, та ще дочку славетного Юранда, про якого мандрівні піснярі співали вже по городищах, селитьбах і хатах стільки пісень, люди один поперед одного прагнули прислужитись їм та подати, допомогу. Вони достарчали їм коней і харчів. Для них. були відчинені всі двері. Тепер уже Збишкові не треба було везти Данусю в лозових ношах між кіньми, бо сильні юнаки дбайливо й обережно переносили її в вигідних ношах від села до села, немов якусь святиню. Жіноцтво оточувало її найніжнішим піклуванням. Чоловіки, слухаючи оповідань про її поневіряння, скреготали зубами, і не один відразу надівав залізний панцер, хапав меча, сокиру або списа і їхав далі за Збишком, щоб помститися «з надвишкою», бо тодішнім озлобленим людям мало було відплатити кривдою за кривду.

Але Збишко в той час думав не про помсту, а тільки про Данусю. Він жив між проблисками надії, коли хворій трохи легшало, і глухим розпачем, коли ставало видно, що їй все гірше. А в цьому не було ніякого сумніву. На початку подорожі у нього не раз зринала забобонна думка, що, може, десь у хащах, через які вони продирались, слідком за ними йде смерть і тільки вичікує слушної хвилини, щоб кинутись на Данусю й висмоктати з неї залишки життя. Це видіння, а власне почуття, він так виразно відчував особливо в темиі ночі, що. йому не раз хотілось обернутися й викликати смерть, як викликають рицаря, й битися з нею до останнього зітхання. Але він розумів, що проти такого ворога нічого не вдієш ні хоробрістю, ні мечем, ні дужою рукою, і що неминуче доведеться без боротьби віддати йому на здобич найдорожче життя.

І це було найстрашніше почуття, що сполучалося з невгамовною, як вихор, і бездонною, як море, скорботою. Як же не стогнати, як не мучитися Збишкові, коли він, дивлячись на свою кохану, говорив їй немов з мимовільним докором: «Невже для того я кохав тебе, для того відшукав і відбив, щоб завтра засипати землею і вже не бачити ніколи?» Говорячи так, він поглядав на її палаючі в гарячці лиця, на її каламутні очі і знову питав: «Залишаєш мене? І тобі не жаль? Ідеш від мене?» В такі хвилини йому здавалося, що й сам він божеволіє. Груди йому розпирали невиплакані ридання, але їх тамувала якась злість і гнів на безжальну, сліпу й холодну силу, яка навалилась на невинну дівчину. Коли б зловорожий хрестоносець на той час був у загоні, він роздер би його, як дикий звір.

Діставшись до князівського лісового палацу, Збишко хотів був у ньому зупинитись, але весною там нікого не було. Від сторожі він довідався, що князь з княгинею вибралися до брата Земовіта в Плоцьк, тому він облишив намір їхати в Варшаву, де придворний медик міг би допомогти хворій. Отже, треба було їхати до Спихова, а це було страшно, бо йому здавалося, що все скінчилось і що він привезе Юрандові тільки труп його дочки.

Але саме за кілька годин до Спихова серце Збишка знов осяяв промінь надії. Лиця Данусі почали бліднути, очі прояснюватись, вона стала дихати не так гучно й часто. Збишко одразу помітив це і наказав спинитися, щоб вона могла спокійно відпочити. Вони були десь за милю від Спихова, віддалік від людських осель, на вузенькій дорозі між полем і лукою. Загін спинився під гіллястою дикою грушею, яка захищала від сонця. Позлазивши з коней, слуги, розгнуздали їх, щоб їм легше було скубти траву. Дві жінки, найняті для догляду за Данусею, і юнаки, які її несли, знеможені втомою і спекою, полягали в затінку й поснули; тільки Збишко чатував над ношами і, сівши на корінні груші, не спускав з хворої очей.