Генрик Сенкевич – Хрестоносці (страница 118)

Юранда при цьому не було, бо з ним діялися дивні речі. Коли він повернувся додому, йому відразу одібрало ноги, а коли його поклали в постіль, уже не міг ворухнутись і не розумів, що з ним діється. Марно ксьондз Калеб говорив до нього, марно питав, що з ним таке; Юранд нічого не чув, нічого не розумів, тільки, лежачи навзнак, зводив повіки порожніх очей і щасливо усміхався, а часом ворушив губами, немов розмовляв з кимось. Ксьондз і Толіма розуміли, що він розмовляє з визволеною дочкою і до неї усміхається. Вони також розуміли, що старий рицар конає і душа його споглядає своє вічне блаженство. Але в цьому вони помилились: непритомний і глухий до всього, Юранд усміхався так ще багато тижнів, і Збишко, виїхавши, нарешті, з викупом до Мацька, залишив його ще живим.

Після похорону Данусі Збишко не зліг від хвороби, але жив немов закам'янілий. Спочатку, в перші дні, він сяк-так переносив своє горе: ходив, розмовляв про свою вмерлу дружину, відвідував Юранда і сидів коло нього. Розповідав також ксьондзові про Мацькову неволю, і вони вирішили послати в Пруссію і в Мальборг Толіму, щоб він довідався, де знаходиться Мацько та щоб викупив його, заплативши заразом і за Збишка стільки гривень, за скільки сторгується з Арнольдом фон Баденом і його братом. В спиховських підземеллях не бракувало срібла, яке Юранд свого часу зібрав або з хазяйства, або здобув на війні. Ксьондз вважав, що хрестоносці, як тільки одержать гроші, не наполягатимуть, щоб молодий рицар з'являвся особисто.

Їдь до Плоцька,— сказав Толімі ксьондз,— і візьми у тамтешнього князя охоронну грамоту. Інакше перший-ліпший комтур пограбує тебе та ще й ув'язнить.

Ого, я їх знаю,— відповів старий Толіма.— Вони вміють грабувати й тих, котрі приїжджають з охоронними грамотами.

І він поїхав. Але незабаром ксьондз Калеб пошкодував, що не випровадив у цю подорож самого Збишка. Правда, він побоювався, що пригнічений тяжкою втратою молодий рицар не зможе як слід впоратися з цією справою або в ненависті проти хрестоносців наразиться на небезпеку; Калеб також розумів, що під свіжим враженням гнітючого горя та після виснажливої подорожі від Готтесвердера до Спихова Збишкові трудно буде залишити дорогу труну. І все-таки він шкодував, що зважив на все це, бо Збишкові що не день, то ставало тяжче. До самої смерті Данусі Збишко жив страшним зусиллям волі, найвищим напруженням усіх сил: їздив на край світу, бився, відбивав свою дружину, продерся крізь дику пущу, і раптом усе це скінчилося, немов хто мечем відтяв, а лишилася тільки свідомість, що все це пішло на марне, що всі зусилля були даремні, і хоч вони скінчились, але з ними разом минулася частина життя, вмерла надія, пропало добро, згинуло кохання і не зосталося нічого. Кожен живе завтрашнім днем, кожен щось намічає й будує плани на майбутнє, а Збишкові завтрашній день став байдужим, щождо майбутнього, то у нього було таке почуття, яке було у Ягенки, коли вона виїжджала із Спихова і сказала: «Моє щастя вже позаду, а не попереду». Але до всього того це почуття безпорадності, порожнечі й горя зростало в його душі на грунті незмірного страждання й щораз більшого жалю за Данусею. Цей жаль проймав його й опановував все більше, так що кінець кінцем у серці Збишка не залишилось місця ні для чого іншого. Він тільки про нього й думав, тільки ним єдиним і жив, байдужий до всього іншого, немов перебував у якомусь півсні, не розуміючи, що діється круг нього. Всі сили Збиткової душі й тіла, весь колишній запал і рішучість зникли, його опанувала нехіть до всього. В його погляді і рухах з'явилася млявість старика. Цілі дні й ночі просиджував він коло Данусиної труни або в полудневі години грівся на призьбі проти сонця. Часом він поринав у таку глибоку задуму, що не відповідав на запитання. Ксьондз Калеб, який любив Збишка, почав побоюватись, коли б його журба не з'їла так, як їсть іржа залізо, і з смутком думав, що, може, й краще було б вирядити Збишка до хрестоносців з викупом. «Треба,— казав він своєму служці, з яким, за браком іншого співбесідника, говорив про свої турботи,— щоб якась подія струсонула ним, як вихор деревом, бо інакше він остаточно занидіє». А служка розважливо підтакував, наводячи для порівняння приклад, що коли людина вдавиться кісткою, то найкраще дати їй у спину доброго стусана.

Проте ніякої події не трапилось, натомість через кілька тижнів несподівано приїхав пан де Лорш. Побачивши його, Збишко аж здригнувся — він згадав похід у Жмудь і підбиття Данусі. Сам де Лорш без вагання ворушив ці болісні спогади. Навіть більше, дізнавшись про нещастя Збишка, зараз же пішов разом з ним молитися до труни Данусі й говорив про неї безперестану і, бувши трохи менестрелем, склав про неї пісню, якої співав уночі в супроводі лютні коло грат склепу так зворушливо й жалібно, що Збишко, хоч і не розумів слів, але від самої мелодії проплакав аж до світанку.

А потім, знеможений плачем, горем і втомою, надовго заснув, і коли прокинувся, то відчув, що горе його трохи вщухло від сліз і він став бадьоріший. Збишко також зрадів з прибуття пана де Лорша й почав йому дякувати, а далі розпитувати, звідки той дізнався про його нещастя.

Пан де Лорш через ксьондза Калеба розказав йому, що довідався про смерть Данусі в Любаві від старого Толіми, якого бачив в ув'язненні у тамтешнього комтура, проте він і так їхав до Збишка, щоб віддатися йому в неволю.

Ув'язнення Толіми справило на Збишка і на ксьондза велике враження. Вони зрозуміли, що викуп пропав, бо не було нічого труднішого в світі, ніж видерти з горла у хрестоносців раз загарбані гроші. Отже, треба було їхати з другим викупом.

—Горе! — вигукнув Збишко.— Бідолашний дядько чекає там і думає, що я за нього забув! Треба мені якнайшвидше до нього поспішати.

Потім звернувся до пана де Лорша:

Ти знаєш, як це трапилось? Знаєш, що він в руках у хрестоносців?

Знаю,—відповів де Лорш,—бо бачив його в Мальборзі і тому сам приїхав сюди.

Тимчасом ксьондз Калеб став нарікати:

—Погано ми зробили, але всі ми тоді були наче несповна розуму... Я все-таки сподівався, що Толіма розумніший. Чому він не поїхав до Плоцька, а вирушив до тих розбійників без ніякої охоронної грамоти!

Пан де Лорш здвигнув плечима:

—А що для них охоронні грамоти! Хіба плоцький князь, так само як і ваш тутешній, мало від них терпить кривд? На пограниччі безнастанні бійки та наскоки. Кожен комтур, навіть кожен війт робить, що тільки хоче, а драпіжники вони один за одного гірші...

—Тим більше Толіма повинен був їхати до Плоцька.

—Він так і хотів зробити, але його в дорозі коло границі на нічлігу схопили. Вони були б вбили його, якби він не сказав, що везе гроші в Любаву комтурові. Він цим врятувався, але комтур тепер виставить свідків, що Толіма сам так говорив.

А як почуває себе старий Мацько? Чи здоровий? йому не загрожує там смерть? — питав Збишко.

Він здоровий,— відповів де Лорш.— Там дуже розлютовані на «короля» Вітольда і на тих, котрі допомагають жмудинам, і старого рицаря напевне знищили б, якби їм не шкода було викупу. Брати фон Бадени також захищають його з цієї причини, кінець кінцем, їм ідеться про мою голову, бо якби вони нею пожертвували, то проти них обурилося б рицарство і в Фландрії, і в Гельдерні, і в Бургундії... Вони знають, що я родич графа Гельдернського.

— А чого їм йдеться про твою голову? — здивовано перебив його Збишко.

—Бо я твій бранець. Я сказав їм у Мальборзі так: «Якщо ви візьмете за горло старого рицаря, то молодий візьме за горло мене...»

— Не візьму! Клянусь богом!

Я знаю, що не візьмеш, але вони цього бояться, і через те Мацькові не загрожує від них ніяка небезпека. Вони казали мені, що й ти їхній невільник і що Бадени пустили тебе на рицарське слово, тому мені не треба до тебе з'являтись. Але я відповів їм, що ти був вільний, коли брав мене в неволю. І от я прибув до тебе! А поки я в твоїх руках, вони ні тобі, ні Мацькові нічого не зроблять. Ти заплатиш фон Баденам викуп, а за мене зажадай удвічі або втричі більший. Вони мусять заплатити. Кажу так не тому, щоб ти подумав, ніби я вартий більше за вас, а щоб покарати за їхню зажерливість, якою я гордую. Колись я був про них зовсім іншої думки, але тепер мені огидні й вони, і їхня гостинність. Поїду шукати пригод у Святу Землю, а їм більше служити не хочу.

Залишайтеся, пане, у нас,— сказав ксьондз Калеб.— Я думаю, що так воно й буде, бо мені здається, що навряд чи вони за вас дадуть викуп.

Якщо не заплатять, то я зроблю це сам,— відповів де Лорш.— Я приїхав сюди з чималим почтом і навантаженими возами, а того, що на них є, вистачить...

Ксьондз Калеб повторив Збишкові ці слова, до яких Мацько, напевне, не поставився б байдуже, але молодий Збишко мало дбав про маєтність і тому відповів:

— Клянусь честю, так не буде, як ти кажеш! Ти був мені братом і другом, і ніякого викупу я від тебе не візьму.

Вони обнялися, відчуваючи, що між ними зав'язався новий вузол дружби. Де Лорш усміхнувся і сказав:

—Гаразд. Але німці не повинні про це знати, інакше вони морочитимуть голову за Мацька. Проте муситимуть заплатити, бо боятимуться розголосу при королівських дворах та поміж рицарством про те, що вони охоче запрошують та приймають іноземних гостей-рицарів, а коли ті потрапляють у неволю, то залишають їх напризволяще. А Орденові зараз, як ніколи, потрібні гості-рицарі, бо він боїться Вітольда, а ще більше поляків та їхнього короля.