Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 9)

Марі одягла темно-зелену сукню, і, хоча ніяк не могла застебнути «блискавку», я не встав допомогти їй — так було приємно спостерігати рухи її пальців за спиною, дивитись на її білу шкіру, темне волосся і темно-зелену сукню; я дивився і радів, що вона не нервує; кінець кінцем вона підійшла до ліжка, я підвівся й застебнув «блискавку». При тому спитав, чого це вона встає так рано, і Марі сказала, що батько по-справжньому засинає лише над ранок і до дев’ятої буде в постелі, а їй треба прийняти газети й відкрити крамничку, бо школярі часом заходять ще до меси купити зошитів, олівців та цукерок.

— А крім того, — додала вона, — буде краще, коли ти вийдеш з дому до пів на восьму. Зараз я зварю каву, а ти хвилин через п’ять спускайся в кухню.

Коли я зійшов у кухню і Марі налила мені кави й зробила бутерброд, я відчув себе майже одруженим. А вона похитала головою й мовила:

— Невмитий, непричесаний, невже ти завжди так виходиш снідати?

Я відповів: так, навіть в інтернаті не змогли привчити мене регулярно вмиватися кожного ранку.

— Але ж що ти робиш? — запитала вона. — Якось же треба освіжитись?

— Я завжди обтираюсь одеколоном, — пояснив я.

— Та це ж дорого обходиться, — зауважила Марі й почервоніла.

— Так, — погодився я, — але мені одеколон дістається задарма: мій дядько — головний представник тієї фірми і дарує мені його великими пляшками.

Трохи знітившись, я почав оглядати кухню, яку добре знав і раніше: це була маленька, темна комірчина позаду крамниці; в кутку притулилась невеличка плита, в якій Марі з вечора лишала жар брикетів, як це роблять усі домогосподарки: загортала їх у мокрий газетний папір, а вранці роздмухувала ледь жевріючий вогник і розпалювала плиту дровами й свіжими брикетами. Я терпіти не можу духу брикетного попелу, який щоранку стоїть над усіма вулицями і яким так тхнуло у цій маленькій, задушній кухоньці. Там було так тісно, що Марі кожного разу, беручи з плити кофейник, мусила вставати й відсувати свій стілець; напевно, те ж саме доводилось робити і її матері, і бабусі. Того ранку добре знайома кухня вперше здалась мені буденною. Можливо, я тоді вперше відчув, що таке будні: потреба займатись необхідним, а не тим, чим бажаєш. Мені аж ніяк не хотілося знову залишати той тісний будиночок і десь там, за його межами, брати на себе нові обов’язки: відповідати за те, що ми вчинили з Марі, перед її подругами, перед Лео, та й до моїх батька-матері ця новина рано чи пізно дійде. Я б охоче лишився там на все своє життя, продавав би діткам цукерки та зошити, а вечорами йшов би нагору в кімнату Марі, лягав би на її ліжко і спав би — звичайнісінько спав би поряд з нею, як заснув над ранок з її руками у себе під пахвами. Мені здалося жахливим і водночас чудовим оте буденне життя з кофейником та бутербродами, з полинялим блідоголубим фартухом Марі поверх зеленої сукні, і я подумав, що тільки жінкам оті будні звичні, як і їхнє власне тіло. Я пишався тим, що Марі — моя дружина, і відчував себе не таким дорослим, яким тепер доведеться бути. Я встав, обійшов стіл, обняв Марі й сказав:

— Ти ще не забула, як встала вночі й пішла прати простирадла?

Вона кивнула й відповіла:

— Я теж ніколи не забуду, як ти зігрів мені руки у себе під пахвами. А тепер тобі пора йти, уже пів на восьму, зараз почнуть заходити діти.

Я допоміг Марі занести з вулиці пачки газет і розпакувати їх. Навпроти саме зупинилась автомашина Шміца — він повернувся з овочевого базару, — тому я миттю вскочив назад у крамницю, щоб він не побачив мене, та Шміц уже побачив. У сусідів зір гостріший, ніж у самого чорта. Я стояв у крамниці й переглядав ранкові газети, на які, мов навіжені, накидається більшість чоловіків. Мене газети цікавлять лише вечорами або коли я приймаю ванну, а у ванні і найсерйозніші ранкові газети здаються мені такими ж несерйозними, як і вечірні. Того ранку газети вийшли з «шапкою»: «Штраус — з усією послідовністю». Мабуть, все ж таки було б краще доручати писання передовиць і заголовків кібернетичним машинам. Є межі, за якими тупоумство слід би заборонити. Задеренчав дзвіночок — і в крамницю зайшло, з молитовником під пахвою, маленьке, років восьми чи дев’яти, дівча — чорняве, чистеньке й червонолице.

— Мені подушечок, — сказало воно, — на один гріш.

Я не знав, скільки тих подушечок іде на десять пфенігів, одкрив скляну банку, відрахував у пакуночок двадцять штук і вперше посоромився своїх не зовсім чистих пальців, які за склом здавались більшими. Дівча глянуло на мене з подивом, коли я поклав у кульочок двадцять цукерок, але я сказав:

— Правильно, правильно, іди собі, — і, взявши монетку з прилавка, вкинув до каси.

Коли Марі повернулась і я з гордістю показав їй той гріш, вона засміялась і сказала:

— А тепер тобі пора йти.

— А чому, власне? — здивувався я. — Хіба мені не можна почекати, поки зійде вниз твій батько?

— Коли він зійде вниз, о дев’ятій, ти повинен знову бути тут, — мовила вона. — А тим часом тобі слід усе розповісти Лео, перш ніж він почує від когось іншого.

— Правда, — погодивсь я, — ти маєш рацію... А хіба тобі, — я зразу ж почервонів, — хіба тобі не треба йти до школи?

— Сьогодні не піду, — відповіла вона, — і вже ніколи не піду. Ну, ти там не затримуйся.

Мені трудно було залишати Марі, вона провела мене до дверей крамниці, і я поцілував її в самих дверях, так що Шміц і його дружина могли нас бачити з другого боку вулиці. А вони витріщились через вулицю, немов риби, які раптом помітили, що давно вже проковтнули гачок.

Я пішов не оглядаючись. Мені стало холодно, я підняв комір куртки, запалив сигарету, зробив невеликий крюк через базар, спустився на Францісканергатрасе і на розі Кобленцерштрасе на ходу стрибнув у автобус; кондукторка відчинила мені двері, насварилася пальцем, і коли я підійшов до неї купити квиток, вона похитала головою, показуючи на мою сигарету. Я загасив її, сховав недокурок у кишеню куртки й пройшов у середину автобуса. Там зупинився, дивлячись на Кобленцерштрасе і думаючи про Марі. Видно, щось у моєму обличчі обурило чоловіка, біля якого я зупинився. Він навіть опустив газету, відірвавшись від свого «Штрауса — з усією послідовністю», зсунув окуляри на ніс, зміряв мене поглядом, похитав головою і пробурчав:

— Просто неймовірно!..

Якась жінка, що сиділа позаду того чоловіка, — я мало не впав, спіткнувшись через мішок з морквою, який стояв біля неї, — закивала на знак згоди з його коментарем і, теж хитаючи головою, беззвучно ворушила губами.

Я ж навіть — як виняток — причесався перед люстерком Марі її гребінцем, на мені була сіра, чиста, цілком пристойна куртка, та й борода в мене росла не так-то вже й швидко, щоб один день без гоління міг надати мені «неймовірного» вигляду. Я не надто малий і не надто високий, і ніс у мене не такий довгий, щоб це відмічали в паспорті-як «особливі прикмети». Там так і записано: особливі прикмети — нема. Я не був ні брудний, ні п’яний, і все ж та жінка з мішком моркви хвилювалася більше, ніж чоловік в окулярах, який, зрештою, безнадійно похитавши головою, знову підсунув окуляри на очі й вернувся до Штраусової послідовності. Жінка злісно, але беззвучно шльопала губами, неспокійно крутила головою в усі боки, ніби хотіла передати й іншим пасажирам те, чого ніяк не могли висловити її уста. Я й досі не знаю, які на вигляд євреї, інакше міг би визначити, чи не сприйняла вона мене за одного з них, але я схильний думати, що причиною була не моя зовнішність, а скорше той погляд, яким я дивився з вікна автобуса, думаючи про Марі. Та мовчазна ворожнеча нервувала мене, я вийшов з автобуса на одну зупинку раніше й спустився пішки по Еберталее, а потім уже повернув до Рейну.

Я нашому парку чорніли ще вологі стовбури буків, червонів щойно уторований тенісний майданчик, з Рейну долинали гудки самохідних барж, а зайшовши у передпокій, я почув, як у кухні бурчить собі під ніс Анна:

— ...Це добром не скінчиться... не скінчиться добром...

Я гукнув їй у розчинені кухонні двері:

— Снідати не буду, Анно! — швидко пройшов мимо й зупинивсь у вітальні.

Ніколи ще наші дубові панелі, дубова галерея з чашами, келихами та мисливськими трофеями не здавались мені такими похмурими. У сусідній кімнаті Лео грав мазурку Шопена. В той час він збирався серйозно зайнятись музикою і вставав о пів на шосту ранку, щоб потренуватись перед школою. Музика перенесла мене в надвечірній час, і я навіть забув, що то грав Лео. У Лео з Шопеном не було нічого спільного, проте він грав так добре, що я про нього забув. З композиторів старої генерації я найбільше люблю Шопена й Шуберта. Я згоден з нашим учителем музики, що Моцарт — божественний, Бетховен — величний, Глюк — неповторний, а Бах — могутній; це я знаю. Але Бах мені уявляється тридцятитомною догматичною філософією, що викликає у мене подив. А от Шуберт і Шопен такі ж земні, як, певно, і я сам. Я люблю їх слухати найбільше. Поглянувши в парк до Рейну, я помітив, що там перед плакучими вербами в дідовому тирі рухаються мішені. Очевидно, фурманові звеліли змазати їх. Мій дід іноді скликає своїх «давніх друзяк», і тоді перед нашим будинком збирається півколом півтора десятка велетенських авто, під деревами та між кущами, щулячись від холоду, топчеться півтора десятка шоферів або ж порозсідаються групками на кам’яні лави і грають у скат, і коли хто-небудь із «давніх друзяк» влучає в «десятку», зразу ж чутно, як хлопає пробка від шампанського. Часом дід кликав мене до компанії, і я показував старим свої фокуси, копіював Аденауера чи Ерхарда (це робиться до нудоти просто) або демонстрував свої невеличкі номери, наприклад, «Директор підприємства у вагон-ресторані». І як я не старався якомога в’їдливіше зобразити певних осіб, «давні друзяки» надривалися од сміху, «потішались досхочу», і коли я після виступу обходив їх з картонною коробкою з-під патронів або з підносом, майже всі вони кидали мені асигнації. З тими старими шкарбанами я вмів знайти спільну мову, хоч у мене з ними нічого спільного не було, а втім, я, здається, з таким же успіхом міг би порозумітись і з китайськими мандаринами. Деякі з дідуганів навіть звисока удостоювали мої концерти своїми оцінками: «Прекрасно!», «Чудово!», а дехто розщедрювався на цілі фрази: «Хлопчина з хистом» — або: «З нього ще й люди будуть».