Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 40)

Одного разу я справді їздив туди до них і в Ерфурті натрапив на якихось «начальників культури». Вони зустріли мене на вокзалі з помпою — піднесли велетенські букети квітів, слідом за тим частували в готелі форельками, ікрою, морозивом і щедро поїли шампанським. Потім запитали, що, власне, нас найбільше цікавить в Ерфурті. Я сказав, що охоче оглянув би місце, де Лютер дискутував з опонентами, захищаючи докторську дисертацію, а Марі сказала, що чула, нібито в Ерфурті є католицький теологічний факультет, а вона цікавиться релігійним життям. Наші господарі зробили кислі міни, але нічого не могли вдіяти, і все вийшло досить неприємно — і для «начальників культури», і для теологів, і для нас. Теологи, певно, думали, що у нас із тими «начальниками культури» щось спільне, тому не могли одверто говорити з Марі. Навіть якийсь професор, що з ним вона завела розмову про становище віруючих, — він якось догадався, що Марі не по-справжньому одружена зі мною. В присутності функціонерів запитав її: «Але ж ви дійсно католичка?» Марі почервоніла по самі вуха й відповіла: «Так, хоч я й живу в гріхах, а все ж лишаюсь католичкою». Ми не знали, куди подітись, коли збагнули, що й функціонерам не подобається наш «несправжній» шлюб; а коли ми потім знову повернулися в готель і сиділи в кафе, один з функціонерів завів розмову про деякі форми дрібнобуржуазної анархії, які він особисто не схвалює. По тому мене запитали, з якими номерами я хотів би виступити в Лейпцігу, Ростоку та інших містах і чи не міг би я показати їм «Кардинала», «Прибуття в Бонн» та «Засідання спостережної ради». (Звідки вони дізналися про «Кардинала», і досі лишилося для нас загадкою, бо цей номер я підготував не для публіки, показував його тільки Марі, і вона умовила мене не виступати з ним, бо «зрештою кардинали носять червоні мантії мучеників»). Я сказав: ні, спершу я повинен трохи ознайомитися з умовами життя у них, бо вся суть комунізму полягає в тому, щоб показати людям в абстрактній формі ситуації, взяті не з чужого їм життя, а з їхньої дійсності, а в їхній же країні немає ні Бонна, ні спостережних рад, ні кардиналів. Вони чомусь-то стривожились, один з них навіть зблід і заявив, що уявляв собі мої гастролі зовсім по-іншому, а я відповів, що і я з свого боку все уявляв інакше. Це було просто жахливо. Я сказав, що, трохи ознайомившись, міг би продемонструвати якийсь номер, скажімо, «Засідання крайзкомітету», «Нарада членів культурної ради», «Збори обирають президію» чи, нарешті, «Ерфурт — місто квітів», — як на гріх, навколо ерфуртського вокзалу можна було побачити що завгодно, тільки не квіти, — але тут підвівся їхній верховода і заявив, що вони не потерплять пропаганди проти робітничого класу. Він уже не просто зблід, а прямо-таки сполотнів, проте кілька його колег виявились принаймні настільки мужніми, що ледь помітно осміхнулись. Я заперечив йому, сказав, що не вбачаю ніякої пропаганди проти робітничого класу, якщо покажу такий собі легкий для розучування номер, наприклад, «Збори обирають президію» чи щось подібне. Але він заявив: «Ми розчарувалися в вас, остаточно розчарувались». Я сказав, що, коли так, я міг би й виїхати від них, на що він відповів: «Так, це ви можете — будь ласка, наступним поїздом». Я ще сказав, що міг би свій номер «Засідання спостережної ради» назвати «Засідання крайзкомітету», бо там, певно, теж вирішують питання, які до них уже були вирішені. Від цього вони втратили будь-які ознаки ввічливості і, навіть не заплативши за нашу каву, залишили кафе. Марі плакала, я ладен був кому-небудь набити пику, а коли ми зібралися на вокзал, щоб найближчим поїздом виїхати додому, не знайшлося ні носильника, ні готельного розсильного, і нам довелося самим нести свої чемодани, що я ненавиджу всією душею. На щастя, на привокзальній площі ми зустріли одного з тих молодих теологів, з якими Марі говорила вранці. Побачивши нас, він почервонів, але взяв у заплаканої Марі з рук її важкий чемодан, а Марі всю дорогу до поїзда пошепки вмовляла його не наживати з нами зайвих неприємностей.

Вийшло все жахливо. Ми пробули в Ерфурті всього-на-всього якихось шість чи сім годин, але встигли зіпсувати стосунки з усіма — і з теологами, і з функціонерами. І коли вже вийшли з поїзда в Бебрі й зупинились у готелі, Марі проплакала всю ніч, а ранком написала листа тому теологу, проте я так і досі не знаю, чи ж він одержав того листа.

Досі я думав, що миритися з Марі та Цюпфнером — останнє діло, але здатися на милість того блідого фанатика й показувати їм «Кардинала» — це вже найпослідуще. У мене ще лишались Лео, Генріх Белен, Моніка Сільвс, Цонерер, мій дідусь та горщик супу у Сабіни Емондс, до того ж я, певно, зможу заробляти потроху, наймаючись глядіти дітей. Я ладен дати письмове зобов’язання не годувати малюків яйцями. Очевидно, для німецьких матерів це просто нестерпно. На все, що люди називають об’єктивною цінністю мистецтва, мені наплювати, але висміювати спостережні ради там, де їх і сліду немає, на мою думку, просто підло.

Одного разу я розучив досить великий номер «Генерал»; довго працював над ним і, нарешті показавши його, досяг того, що в наших колах називають успіхом: тобто, кому слід сміятись — сміялися, а кому слід злоститись — ті злостилися. Та після виступу, коли я, гордо випнувши груди, повернувся до костюмерної, на мене там уже чекала якась старенька, висхла бабуся. Після виступів я завжди нервую, нікого не терплю поряд, крім Марі, а тут сама Марі впустила ту стару в мою костюмерну. Не встиг я й причинити за собою двері, як вона звернулась до мене й заявила, що її чоловік теж був генералом, що він загинув на фронті, але ще до того написав їй листа, в якому просив відмовитись від будь-якої пенсії. «Ви ще дуже молодий, — сказала вона, — але досить дорослий, щоб це зрозуміти...» — і зразу ж вийшла. Після того я вже більше не міг виступати з номером «Генерал». Преса, яка іменує себе «лівою», писала потім, що мене, очевидно, залякала реакція; преса, яка іменує себе «правою», — що я, певно, сам усе зрозумів і не хочу грати на руку комуністам; а незалежна преса писала, що я, мабуть, остаточно відмовився від свого радикалізму і не хочу грати на руку будь-кому. Все це чистісіньке недоумство. Я просто не міг виступати з тим номером, бо мимоволі в моїй уяві одразу ж поставала та маленька бабуся, з якої всі знущаються і сміються, а вона, певно, ледве перебивається з хліба на воду. Коли якесь діло вже не розважає мене, я просто кидаю його. Але втовкмачити це журналістам — дуже складна річ. Їм завжди треба щось підмітити, пронюхатй, а до того ж є досить розповсюджений тип злобливих журналістів, які ніяк не можуть примиритися з тим, що самі не артисти і навіть не мають хисту, щоб працювати «при мистецтві». Таких, звичайно, зраджує нюх, і тоді вони верзуть всяку нісенітницю, особливо в присутності гарненьких молодих дівчат, ще досить наївних, щоб обожнювати першого стрічного газетного партача тільки за те, що він десь має свою трибуну й користується певним впливом. В житті спостерігаються оригінальні форми невизнаної проституції, порівняно з якими власне проституція — чесне ремесло: там за гроші принаймні щось та пропонують.

Навіть цей шлях — шукати порятунку в милосерді продажного кохання — був для мене закритий: грошей у мене не було. А Марі тим часом в одному з римських готелів приміряла свою іспанську мантилью, аби з честю, яка личить її становищу, зобразити first lady німецького католицизму. Повернувшись у Бонн, вона при кожній зручній нагода з’являтиметься в світі, всміхатиметься всім, засідатиме в різних комітетах, відкриватиме виставки релігійного мистецтва і шукатиме собі відповідну кравчиню. Всі жінки, виходячи заміж за боннських чинів, завжди починають з того, що підбирають собі відповідну кравчиню.

Марі, як first lady німецького католицизму, з чашкою чаю або з бокалом коктейлю в руці: «Ви вже бачили того милого, маленького кардинала, що завтра має освятити статую пресвятої діви, створену Крогертом? Ах, в Італії, певно, навіть кардинали справжні кавалери. Просто чудово!»

Я вже не міг навіть шкандибати, буквально повзав, і виповз на балкон вдихнути рідного боннського повітря, — але й це не допомогло. Я вже довго пробув у Бонні, близько двох годин, а через такий час боннське повітря в розумінні зміни клімату вже більше не діє благотворно.

Мені спало на думку, що, власне, завдяки мені Марі лишилась католичкою. В її віруванні бували періоди страшенної кризи — після розчарування Вінкелем, пізніше — Зоммервільдом, а такий суб’єкт, як Блотерт, міг би навіть святого Франціска зробити атеїстом. Марі довгий час навіть до церкви не ходила, зовсім не думала вінчатися зі мною, затялася в своїй упертості і тільки через три роки після нашого виїзду з Бонна пішла нарешті в їхнє «коло», хоча її туди частенько запрошували. Я сказав їй тоді, що розчарування — не поважна причина. Якщо вона в щось вірить — то й тисяча Фредебойлів не зможе похитнути віри, а зрештою — я так і сказав, — зрештою, є ж іще Цюпфнер, який, на мій погляд, хоч трохи бундючний і зовсім не в моєму дусі, але як католик заслуговує довір’я. Я переконував її, що, певно, знайдеться ще чимало справжніх католиків, назвав їй кількох пасторів, проповіді яких я слухав, нагадав про папу, Гері Купера, Алека Гіннеса — і вона, вхопившись за папу Іоаняа та Цюпфнера, знову піднялася на ноги. Як не дивно, але Генріх Белен уже на той час не мав на неї позитивного впливу, навпаки, вона назвала його «брудним типом», при згадці про нього бентежилась, і в мене зародилася підозра, що він пробував «наблизитись» до неї. Я не розпитував її про це, але підозрював серйозно, і, згадуючи економку Генріха, я міг припустити, що він таки «зближається» з дівчатами. Ця думка мені була огидна, але я міг його зрозуміти, як розумів деякі непристойні речі, що траплялися в інтернаті.