Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 34)

Навіть у нашої матері бувають такі раптові капризи: пограти в карти біля каміна, власними руками заварити в кухні чай з яблуневого цвіту. Напевно, в неї раптом виникає палке бажання посидіти коло красивого, до блиску відполірованого столу червоного дерева, пограти в карти, відчути себе матір’ю щасливої родини. Проте кожного разу, коли в неї з’являлося таке бажання, ніхто з нас не хотів грати з нею в карти; тоді починалися сцени, мати дорікала нам, що ми її не розумієм як матір, наполягала, нагадувала про четверту заповідь — обов’язок дітей коритись батькам, — та потім, зрозумівши, яке це задоволення — грати в карти з дітьми, які це роблять легие з почуття обов’язку, — плачучи йшла до своєї кімнати. Часом вона пробувала нас підкупити, натякала, що розщедриться й почастує нас «особливо смачним» напоєм чи їжею, — і зрештою знову виходив один з тих щедрих на сльози вечорів, які нам так часто дарувала мати. Вона не розуміла, що ми так уперто відмовлялись грати, бо в колоді все ще була та сама чирвова сімка, яка при кожній грі нагадувала нам Генрієтту, проте ніхто з нас не говорив матері про це, і пізніше, згадуючи її марні спроби зіграти роль щасливої родини біля каміна, я в думці сам грав з нею в карти, хоча всі ігри, в які можна грати удвох, завжди нудні. Я справді грав удвох з нею в «шістдесят шість», у «війну», пив чай з яблуневим цвітом і навіть з медом, мати, жартома погрожуючи пальцем, навіть давала мені сигарету, тим часом Лео десь у глибині дому грав якісь етюди, і всі ми, в тому числі й служниці, знали, що батько тепер — «у тої дівки». Певно, Марі якимось чином дізналась про ці мої «фантазії», бо, слухаючи мої оповідання, завжди поглядала на мене з недовірою, але ж того хлопчину в Оснабрюку я навіть справді бачив. Часом зі мною буває і навпаки: те, що я справді переживу чи побачу, здається уявним і нереальним, як от випадок, коли я з Кельна їздив у Бонн, до дівчат із групи Марі, щоб поговорити з ними про діву Марію. І те, що інші іменують nonfiction,[18] здається мені чистісінькою фікцією.

17

Втративши надію знайти свою марку в вуличному бруді, я відступив од вікна й пішов у кухню зробити собі ще один бутерброд. Їстівного лишилося в мене обмаль: банка квасолі, банка слив (я не люблю слив, але Моніка цього не знала), півхлібинки, півпляшки молока, чвертка кофе, четверо яєць, три скибочки сала й тюбик гірчиці. На столі в вітальні ще лежало в пачці чотири сигарети. Я почував себе так зле, що вже втратив будь-яку надію розпочати коли-небудь тренування. Коліно так розпухло, що холоша стала тісною, голова розболілась неймовірно: якийсь невгамовний свердлячий біль; на душі — чорніше темної ночі, і до того ж оте «плотське бажання» — а Марі була в Римі. Мені бракувало її, запаху її шкіри, її рук на моїх грудях. У мене, як сказав одного разу Зоммервільд, «живе й вірне відчуття тілесної краси», я люблю товариство красивих жінок, як от моя сусідка фрау Гребзель, але не відчуваю до них ніякого «плотського бажання», за що більшість жінок ображається на мене, хоча, якби я відчував і прагнув його вдовольнити, вони, напевно, зразу ж покликали б поліцію. Оте «плотське бажання» — складна й жахлива річ: чоловікам-полігамістам воно, певно, завдає постійних мук, а таких моногамних, як я, — завжди спонукає до прихованої неввічливості, бо більшість жінок ображаються, коли не відчувають в чоловіках того, що їм знайоме під назвою «ерос». Навіть фрау Блотерт, порядна й побожна жінка, завжди трохи ображалась. Часом я починаю навіть розуміти негідників, про яких так часто пишуть у газетах, та коли уявлю собі, що існує так званий «шлюбний обов’язок», мені стає моторошно. Певно, жахливо жити в такому шлюбі, коли держава і церква змушують жінку до «цього діла» законом. Адже не можна змусити людину до милосердя. Мені хотілось і про це поговорити з папою. Його, напевно, інформують невірно.

Я зробив собі ще один бутерброд, вийшов у передпокій і взяв з кишені пальта вечірню газету, куплену мною в Кельні з вікна вагона. Вечірні газети часом допомагають мені: вони спустошують мене, як і телевізор. Пере горнув газету, прочитав заголовки і нарешті знайшов замітку, від якої мимоволі засміявся: уряд Федеративної Республіки нагородив доктора Герберта Каліка хрестом за особливі заслуги. Калік — це той самий хлопчисько, що колись доніс на мене за пораженство і на домашньому суді вимагав жорстокої, нещадно жорстокої кари. Це він тоді, в останні дні війни, висунув геніальну ідею мобілізувати сирітський притулок на фронт. Я знав, що тепер Калік — поважна персона. В газеті писали, що він одержав той орден «за заслуги в поширенні демократичних поглядів серед молоді».

Якось, років два тому, він запросив мене до себе для примирення. Не знаю, що я мав дарувати йому — те, що його вправи з фаустпатроном призвели до загибелі сироту Георга, чи те, що він звинуватив мене в пораженстві й вимагав жорстокої, нещадно жорстокої кари? Марі вважала, що запросини для примирення відхиляти не можна, тому ми купили квітів і поїхали до нього. Він має чудову віллу на самому підгір’ї Ейфеля, гарненьку жінку та ще одне створіння, яке вони обоє з гордістю називали «нашими дітьми». Дружина його з тих красунь, про яких важко сказати, справжні вони чи заводні. Сидячи поряд з нею, я весь час ледве стримувався, щоб не схопити її за руки чи за плечі або навіть за ноги й перевірити, чи вона таки не лялька. Вся її участь у бесіді зводилася до двох коротеньких фраз: «Ах, як чудово!» та «Ах, як огидно!» Спершу вона здалася мені нудною, та потім я навіть захопився нею і став розповідати всяку всячину — як от опускають монетки в автомат, — аби тільки перевірити, як вона реагуватиме на все. Коли я сказав, що недавно померла моя бабуся, — до речі, це неправда, бо бабуся померла дванадцять років тому, — вона сказала: «Ах, як огидно!» А по-моєму, якщо хтось помре, то можна сказати яку завгодно дурницю — тільки не «огидно». Потім я розповів, що одному добродію на прізвище Гумелог дали звання почесного доктора (ніякий такий Гумелог зовсім не існував на світі, я нашвидку вигадав його, аби вкинути в автомат щось позитивне), вона сказала: «Ах, як чудово!» Потім я розповів, що мій брат Лео перейшов у католицтво, вона трохи завагалась — і те вагання здалося мені майже ознакою життя; вона глянула на мене своїми величезними й пустими, як у ляльки, очима, щоб перевірити, до якої категорії відношу цю подію я сам, потім сказала: «Огидно — правда?» Все ж таки мені вдалося вирвати у неї якийсь варіант стандартної фрази. Я запропонував їй відкинути «ах» в обох випадках і говорити лише «чудово» та «огидно»; вона захихикала, поклала мені ще спаржі на тарілку і лише тоді відповіла: «Ах, як чудово!» Кінець кінцем ми того вечора познайомились і з «їхніми дітьми» — п’ятирічним опецьком, що міг би хоч зараз виступати в рекламному телефільмі на тему: «Як треба ростити дітей». Як він ретельно чистить зуби, який вихований: «На добраніч, тату!», «На добраніч, мамо!», низенький поклін Марі, низенький поклін мені. Я просто дивувався, як це там на телебаченні й досі не знають про нього.

Пізніше, коли ми вже перейшли до каміна пити каву з коньяком, Герберт почав розводитись про «величну епоху, в яку ми живем». Потім ще відкупорив пляшку шампанського і заговорив з пафосом. Він просив у мене пробачення, навіть став навколішки, щоб, як він сказав, просити «відпущення гріхів»; я ледве стримався, щоб не вдарити його ногою нижче спини, та потім узяв зі столу ніж для сиру й висвятив його в демократи. «Ах, як чудово!» — гукнула його дружина, а я, коли розчулепий Герберт сів знову на своє місце, почав читати лекцію про «жидовствуючих янкі». Я сказав, що певний час гадали, ніби моє прізвище — Шнір — має щось спільне зі словом «шноррен» — «жебрувати», але потім було доведено, що воно походить від поняття «шнайдер» чи «шнідер», тобто «кравець», а не від «шноррен», і тому я не єврей і не янкі, а проте... — і тут зненацька дав Герберту доброго ляпаса, бо раптом пригадав, як він змушував одного нашого шкільного товариша, Гетца Бухеля, довести своє арійське походження і Гетц потрапив у досить скрутне становище: мати його була італійка, з якогось південно-італійського села, а дістати звідти будь-які докази про його бабусю, що хоча б здалеку натякали на її арійське походження, виявилось неможливим уже тому, що село, де народилась мати Гетца, на той час зайняли «жидовствуючі янкі». Гетц і його мати пережили жахливі, небезпечні для життя тижні, поки вчителю Гетца спало на думку звернутись до одного фахівця боннського університету в расових питаннях. Той установив, що Гетц «чистий, абсолютно чистий взірець романської раси», але потім Калік вигадав нову нісенітницю про те, ніби всі італійці зрадники, і вже до кінця війни Гетц не знав жодної спокійної хвилини. Про все це я згадав, почавши лекцію про «жидовствуючих янкі», — і просто дав Каліку в пику, жбурнув свій бокал у камін, а за ним і ніж для сиру, схопив Марі за руку й потяг за собою з дому. Там на підгір’ї таксі не знайшлося, і нам довелось довгенько йти пішки аж до автобусної зупинки. Марі всю дорогу плакала, говорила, що я вчинив не по-християнськи й не по-людськи взагалі, але я відповів, що я не християнин і що сповідальні для мене ще не відкрили. Вона ще спитала, невже я не вірю, що Герберт серйозно став демократом, і я їй відповів: «Та ні ж бо, ніяких сумнівів у мене щодо цього немає, навіть навпаки, але я просто не можу його терпіти і ніколи не зможу».