Генрих Бёлль – Очима клоуна (страница 31)

— Ну, от бачиш, — стомлено зауважив батько, — і в цьому було принаймні щось хороше. — Це прозвучало не досить переконливо і вже зовсім невесело.

— О, — закинув я, — теоретично мені цілком ясна педагогічна цінність такого виховання, але ж то все тільки теорія, педагогіка, психологія, хімія, а внаслідок усього цього — невдоволення на все життя. У Вінекенів я зразу бачив, коли з’являлися гроші, — щоп’ятниці, і в Шнівіндів та Голлератів було видно, що кожного першого та п’ятнадцятого числа получка, — тоді з’являлося щось особливе, кожному давали шмат ковбаси або торта, а фрау Вінекен завжди у п’ятницю вранці йшла до перукарні, бо ранніми вечорами в ці дні... ну, як ти сказав би, вечір присвячували Венері...

— Що? — вигукнув батько. — Невже ти хочеш сказати... — Він почервонів, осудливо дивлячись на мене.

— Авжеж, — відповів я, — це я й хотів сказати. У п’ятницю по обіді дітей відсилали в кіно. А до кіно дозволяли піти купити морозива, щоб вони принаймні годин на три з половиною пішли з дому на той час, коли мати повернеться з перукарні, а батько прийде додому з получкою. Ти ж сам знаєш — житла в робітників не дуже просторі.

— Ти хочеш сказати, — почав знову батько, — хочеш сказати, що ви знали, навіщо дітей відсилають у кіно?

— Звичайно, не все знали, — мовив я, — головне я збагнув значно пізніше, пригадуючи все це, і далеко пізніше зрозумів, чому фрау Вінекен кожного разу так зворушливо червоніла, коли ми поверталися з кіно і їли картопляний салат. Пізніше, уже як Вінекен став сторожем спортивного майданчика, все змінилося — тоді він, певно, частіше бував удома. Хлопчаком я лише помічав, що їй ставало якось ніяково, і тільки пізніше збагнув, чому саме. Але ж у квартирі, що складається з однієї великої кімнати й кухні, вони, звичайно, іншого вибору не мали.

Батька все це так приголомшило, що я вже боявся й заговорити знову про гроші, — адже це йому могло здатися пошлим. Він сприймав нашу зустріч як щось трагічне, але вже почав трохи й тішитись трагізмом «благородного страждання», смакувати його, а це значить, що далі важко буде повернутись до теми про триста марок на місяць, які він сам запропонував мені. З грішми справа приблизно така, як і з «плотським бажанням»: ніхто одверто не висловлювався про це й не думав, воно сприймалось або ж «витончено» — як Марі говорила про «плотські бажання» священиків, — або вульгарно, але ніколи гроші не сприймались як те, що вони в даний момент могли дати: їжу чи таксі, пачку сигарет чи кімнату з ванною в готелі.

Батько страждав, це було очевидно і дуже вразило мене. Він одвернувся до вікна, вийняв з кишені носову хусточку й витер свої скупі сльози. Ніколи досі я ще не бачив, щоб він плакав і користувався хусточкою за її призначенням. Він щоранку одержував дві свіжі хусточки, а вечорами трохи зім’яті, але зовсім чисті викидав у ящик для білизни в своїй ванній кімнаті. Були часи, коли мати з ощадності, бо мило було дефіцитним товаром, заводила з ним довгі дискусії про те, чи не міг би він носити ті ж самі хусточки принаймні днів зо два чи три. «Адже ж ти тільки носиш їх у кишенях, і ніколи вони в тебе не забруднюються — треба ж думати й про наш обов’язок перед суспільством». Цим вона натякала на кампанію «боротьби з псуванням цінностей» та «марнуванням грошей». Але батько — це сталося єдиний раз за моєї пам’яті — енергійно протестував і наполіг на тому, щоб йому щоранку видавали по дві свіжі хусточки. Проте я ніколи, не бачив на ньому ні порошинки, ні краплі вологи або ж чогось такого, що викликало потребу витерти носа. А тепер він стояв обличчям до вікна й витирав не тільки сльози, а й таку вульгарну річ, як піт на верхній губі.

Я вийшов у кухню, бо він ще й досі плакав, було чутно, як він навіть схлипнув. Коли плачеш, то краще без свідків, і я подумав, що власний син, якого майже не знаєш, найменш бажаний свідок. Сам я лише при одній людині міг плакати — при Марі, а от чи була батькова коханка такого сорту людиною для нього, я не знав. Я бачив її тільки один раз, вона здалась мені привітною, гарною і якось приємно пустою, але чув про неї немало. Наші родичі зображали її як особу, жадібну до грошей, та, проте, в нашому роду вважали жадібним до грошей кожного, хто «безсоромно» нагадував, що людині час від часу треба їсти, пити й купувати черевики. А вже той, хто вважає життєво необхідними такі речі, як сигарети, ванну, квіти і вино, має всі шанси потрапити в родинну хроніку під ім’ям «божевільного марнотрата». Я уявляв, що коханка таки коштує дорого: адже вона мусить купувати собі панчохи, сукні, платити за житло і завжди бути в доброму гуморі, а це можливо тільки при умові «цілком урівноваженого фінансового стану», як сказав би мій батько. Коли він іде до неї після своїх смертельно нудних засідань спостережних рад, вона повинна ж бути веселою, запашною, побувати перед тим у перукарні. Я не міг собі уявити, що вона жадібна до грошей. Напевно, вона просто дорого коштувала батькові, а це в колі нашої рідні означало те саме, що й жадоба до грошей. Коли садівник Генкельс, який часом допомагав старому фурману, раптом з надзвичайною скромністю заїкнувся про те, що платня підсобним робітникам «уже, власне, три роки» вища за платню, яку він мав у нас, моя мати своїм пронизливим голосом прочитала двогодинну лекцію про «жадобу деяких людей до грошей». Якось на Новий рік вона дала поштареві двадцять пфенігів на чай і потім дуже обурилась, знайшовши на ранок у поштовій скриньці в конверті ті двадцять пфенігів і записку, в якій поштар писав: «Совість не дозволяв мені грабувати вас, ласкава пані». Звичайно, у неї знайшовся в міністерстві зв’язку знайомий статс-секретар, якому вона зразу ж поскаржилася на «зухвальця, жадібного до грошей».

У кухні я поспіхом обійшов калюжу кави, пройшов через передпокій у ванну кімнату, вийняв з ванни пробку і тільки тоді пригадав, що вперше за останні роки прийняв ванну, не заспівавши хоча б «Лоретанської літанії». Змиваючи душем рештки піни на стінках ванни, з якої поволі витікала вода, я тихенько наспівував «Tantum Ergo». Попробував було й «Лоретанську літанію», — мені завжди подобалась та єврейська дівчина Маріам, часом навіть хотілось вірити, що вона справді колись жила — але й ця літанія не допомагала: певно, вона вже надто католицька, а я ненавидів і католицизм, і католиків.

Я подумав про те, що слід подзвонити Генріху Белену та Карлу Емондсу. З Карлом Емондсом я не говорив уже два роки після сварки, яка виникла між нами, а листів ми один одному взагалі не писали. Він повівся підло зі мною, і все через якусь дурницю: одного разу, коли Карл з своєю Сабіною пішли в кіно, а Марі — в своє «коло», я лишився доглядати їхнього наймолодшого синка Грегора і вбив йому в молоко сире яйце. Сабіна сказала, щоб я о десятій годині підігрів молоко, налив у пляшечку й дав Грегору, а що хлопчик здався мені надто блідим і безпричинно капризним (він навіть не плакав, а тільки пхикав так, що мене взяла жалість до дитини), — то я подумав, що молоко з сирим яйцем піде йому на користь. Підігріваючи молоко, я носив дитину на руках по кухні, примовляючи: «А що їстиме наш малюк, що ми йому зараз дамо гам-гам? Яєчко, от що!» — і таке інше, потім розбив яйце, збив як слід у міксері й вилив у молоко. Старші діти Карла вже міцно спали, нам з Грегором у кухні ніхто не заважав, і коли я дав йому в рот пляшечку, мені здалося, що молоко з яйцем дуже сподобалось малюкові. Він став усміхатись, а попоївши, зразу ж, не капризуючи, заснув. Коли потім Карл повернувся з кіно і побачив у кухні яєчну шкаралупу, він ввійшов до вітальні, де я сидів з Сабіною, і сказав: «Це ти правильно зробив, що приготував собі яєчню». Я пояснив, що яйце з’їв не сам, а дав Грегору, — і тут здійнялася ціла буря, з лайкою та прокльонами. Сабіну охопила справжня істерика, вона кричала на мене: «Вбивця! Вбивця!» Карл зарепетував і собі: «Бродяга! Розпусний цап!» Я так розпалився, що охрестив його «нещасною талалайкою», схопив своє пальто і, розгніваний, побіг від них. Він ще волав мені навздогін з передпокою: «Ти безпритульний босяк!» А я йому у відповідь знизу: «А ти істеричний міщанин, вертихвіст нещасний!» Я справді люблю дітей, вмію добре забавляти їх, особливо немовлят, і не думав, щоб яйце пішло на шкоду однорічній дитині, але те, що Карл назвав мене «розпусним цапом», образило мене дужче, ніж Сабінине «вбивця». Зрештою схвильованій матері можна дещо й дозволити та пробачити, але ж Карл добре знав, що я не якийсь там «розпусний цап». Так наші дружні стосунки по-ідіотськи зіпсувались, хоча в глибині душі він вважав «чудесним» мій «вільний спосіб життя», а мене приваблював міщанський уклад його життя. Мені так і не вдалося переконати його, яким нудотно-одноманітним було моє життя, як педантично воно протікало, з усіма тими поїздками залізницею, готелями, тренуваннями, виступами, грою в «не-гнівайся-друже» та незмінним пивом, — і як мене приваблює Карлове життя, саме через його міщанський характер. Звичайно, він, як і всі інші, вважав, що ми принципіально не хочемо мати дітей, і викидні Марі здавались йому підозрілими; не знав він, як нам хотілося мати дітей. Попри всі ці неприємності я телеграмою попросив Карла подзвонити мені, але не збирався стрельнути в нього грошей. За цей час у нього з’явилась і четверта дитина, тому з грішми було сутужно.