Генри Миллер – Тропік Рака (страница 2)

Проблема Ірен у тому, що в неї замість пизди валіза. Вона хоче довгих листів, аби запхати їх до своєї валізи. Величезної, avec des choses inouïes[3]. Зате в Ілони — надзвичайна пизда. Я знаю це, оскільки вона надіслала нам кілька волосин прямісінько звідти. Ілона — здичавіла дупа, що винюхує насолоду за вітром. Вона гралася в повію на кожному високому пагорбі, а іноді навіть у телефонних будках та вбиральнях. Королю Каролю вона купила ліжко та горня для гоління з його ініціалами. Якось вона розляглася на Тоттенгем-Корт-роуд із задертою сукнею й пестила себе пальцями. Вона також використовувала для цього свічки, феєрверки та дверні ручки. В усій країні не знайдеться члена, який був би для неї достатньо великим… жодного. Чоловіки входять у неї і згортаються клубочком. Вона прагне телескопічних членів, ракет, що вибухають самі собою, розжареного до кипіння масла з розплавленого воску і креозоту. Якщо ти їй дозволиш, вона відітне тобі член і залишить його в собі назавжди. Така пизда, як в Ілони — одна на мільйон! Пизда, виведена в лабораторії, й немає жодного лакмусового папірця, який міг би її перевірити. А ще Ілона — брехуха. Вона ніколи не купувала ліжко для свого Короля Кароля. Вона коронувала його пляшкою віскі, тоді як її язик кишів вошами й порожніми обіцянками. Бідолашний Кароль, йому лишалося тільки згорнутися всередині неї клубочком і вмерти. Вона глибоко вдихнула, і він випав назовні — мов мертвий молюск.

Здоровезні, довжелезні листи, avec des choses inouïes. Валіза без лямок. Отвір замка без ключа. У неї був німецький рот, французькі вуха, російська дупа. Справжня інтернаціональна пизда. Коли прапор майорів, він був червоним аж до самісінької горлянки. Ви заходили на бульварі Жуль-Феррі, а виходили на Порт-де-ля-Вільєтте. Ви жбурляли своє солодке м’ясо[4] до візків, що везуть засуджених на гільйотину, звісно ж, червоних візків на двох колесах. Там, де зливаються Урк і Марна, де вода струменить крізь шлюзи дамб, а під мостами нагадує скло. Зараз там розляглась Ілона, і канал сповнився скла та скалок; мімози плачуть, а шибки вкрилися вологою імлою від пердіння. Така пизда — одна на мільйон, ця Ілона! Суцільна пизда зі скляною дупою, в якій можна прочитати історію Середньовіччя.

На перший погляд Молдорф скидається на карикатуру. Очі, мов щитовидні залози. Губи, ніби шини «Мішлен». Голос, немов гороховий суп. Під жилетом у нього невеличка груша. Коли на нього не глянеш, завжди та сама картина: табакерка-нецке, ручка зі слонової кістки, шахова фігура, віяло, храмові мотиви. Він так довго перебував у стані бродіння, що став аморфним. Дріжджі, цілковито позбавлені вітамінів. Ваза без фікуса.

Жінок запліднювали двічі: у дев’ятому столітті та в епоху Ренесансу. Під час Великого переселення народів його носили в жовтих і білих животах. Ще задовго до Виходу євреїв з Єгипту в його кров плюнув татарин.

Його проблема в тому, що він — карлик. Своїм тім’яним оком він бачить лише силуети, спроектовані на непропорційно великий екран. Його голос, синхронізований із тінню від головки голки, задурманює йому голову. Молдорфу чується гуркіт там, де решта чують лише писк.

У голові в нього — амфітеатр, на сцені якого актор вдає Протея. Багатогранний і непомильний, він приміряє на себе ролі: клоуна, жонглера, акробата, священника, розпусника, шарлатана. Амфітеатр занадто малий. Молдорф закладає під нього динаміт. Глядачі задурманені. Він їх знищує.

Я безрезультатно намагаюся наблизитися до Молдорфа. Це немов спробувати наблизитися до Бога, адже Молдорф і є Богом — він ніколи не був ніким іншим. Тоді як я лише записую слова…

Уже не раз я думав, що збагнув його, однак щоразу мені доводилося відмовлятися від свого враження; були в мене й інші погляди, які я тепер переглядаю. Коли мені здалося, що я вже його притис, я раптом бачив, що у мене в руках не жук-гнойовик, а бабка. Спершу він образив мене своєю грубістю, а тоді приголомшив своєю чемністю. Спочатку він був таким багатослівним, що ледь не задихався, а тоді раптом став тихим, немов Йордан.

Коли я бачу, як він дріботить до мене, щоб привітатися, розпростерши свої крихітні лапки, з вологими очима, я відчуваю, що переді мною… Ні, так не піде!

Сотте ип oeuf dansant sur ип jet deau[5].

Він має лише одну тростину — доволі посередню. У його кишенях — шматки паперу з рецептами від Weltschmerz[6]. Тепер він вже одужав, і німецька крихітка, що раніше мила йому ноги, лишилася з розбитим серцем. Це мов містер Ніщо, який всюди носиться зі словником мови гуджараті. «Неминуче для кожного», що, поза сумнівом, означає незамінне. Боровскі все це видалося б незбагненним. Боровскі має по тростині на кожен день тижня й окрему — на Великдень.

У нас із ним стільки спільного, що це скидається на розглядання самого себе у тріснутому дзеркалі.

Я переглядав свої рукописи, сторінки, списані правками. Сторінки літератури. Мене це трохи лякає. Це так по-молдорфськи. Хіба що я — не єврей, а не євреї страждають інакше. Вони страждають без неврозів, а за словами Сильвестра, людина, яка ніколи не мала неврозів, не знає, що таке страждання.

Я чітко пам’ятаю, як насолоджувався своїм стражданням. Немов засинав у ліжку поруч із левеням. Час від часу воно дряпалося, і тоді робилося справді страшно. Але зазвичай страху не було, бо завжди можна було його відпустити або відтяти йому голову.

Деякі люди нездатні встояти перед спокусою прокрастися до клітки з дикими звірами, аби ті їх пошматували. Вони заходять туди навіть без револьвера чи батога. Страх робить їх безстрашними… Для єврея світ — це клітка, сповнена диких звірів. Двері зачинено, а він — усередині й не має ані револьвера, ані батога. Його відвага така велика, що він навіть не відчуває смороду лайна у кутку. Спостерігачі аплодують, проте він не чує. На його думку, драма відбувається всередині клітки. А клітка для нього — це світ. Стоячи там сам-один, безпорадний, за замкненими дверима, він виявляє, що леви не розуміють його мови. Жоден із левів ніколи не чув про Спінозу. Спіноза? Нащо він їм? Вони ж навіть не можуть його вкусити. «М’яса!» — ричать вони, поки він стоїть перед ними, скам’янілий, із заціпенілими думками, його Weltanschauung[7] — трапеція, до якої не дотягнутись. Один-єдиний удар левової лапи, — і його космогонію розчавлено.

Леви також розчаровані. Вони очікували на кров, кістки, хрящі, жили. Вони жують-жують, однак слова — це чикл[8], а чикл — неїстівний. Чикл — це основа, яку посипають цукром, пепсином, чебрецем, локрицею. Коли чикл збирають chicleros[9], він цілком придатний. Chicleros видерлися на кряж затонулого континенту. З собою вони принесли мову алгебри. У пустелі Аризони вони зустрілися з блискучими, мов баклажани, монголами з Півночі. Це трапилося невдовзі після того, як Земля набула свого гіроскопічного нахилу, — коли Гольфстрим та течія Куросіо розійшлися в різні боки. У серці ґрунту вони знайшли скелю туфу. Вони змережали своєю мовою самі нутрощі землі. Харчувалися ж нутрощами одне одного, тож згодом їх поглинув ліс, їхні кістки й черепи, їхній мереживний туф. Їхню мову було втрачено. Утім де-не-де ще трапляються рештки цього мандрівного звіринця, черепні кістки, вкриті орнаментами.

Як усе це пов’язане з тобою, Молдорфе? Слово в твоїх устах є анархією. Тож скажи вже це, Молдорфе, я чекаю. Ніхто не знає, які ріки протікають крізь наш піт, коли ми тиснемо один одному руки. Поки ти з напіввідкритим ротом формулюєш свої слова, а за твоїми щоками булькоче слина, я вже перестрибнув через половину Азії. Якби я взяв твою тростину, хоч вона й посередня, і проштрикнув би нею дірку в твоєму боці, то назбирав би достатньо артефактів, щоб наповнити Британський музей. Ми стоїмо поруч п’ять хвилин і поглинаємо цілі століття.

Ти — сито, крізь яке просочується моя анархія, що обертається на слова. За межами слова — хаос. Кожне слово — це стрічка, це перепона, проте їх замало й ніколи не буде достатньо, щоб сплести тенета.

За моєї відсутності повісили штори. Вони схожі на тірольські скатертини, змочені в лізолі. Кімната аж блищить. Я заціпеніло сиджу на ліжку, думаючи про те, чим є людина до свого народження. Раптом починають бити у дзвони — дивна неземна музика, немов я перенісся до степів Центральної Азії. Деякі удари затяжні і ще довго не стихають, а деякі б’ють п’яно, сентиментально. Аж ось — знову тиша, чутно лишень останню ноту, що ледь-ледь порушує нічний спокій — слабкий високий тон гонга, звук якого згасає, мов полум’я.

Я уклав із собою мовчазну угоду не змінювати жодного написаного слова. Мене не цікавить удосконалення ані моїх думок, ані дій. Досконалість у Тургенєва я ціную менше, ніж у Достоєвського. (Хіба може бути щось досконаліше, ніж «Вічний чоловік»?) Таким чином ми бачимо два типи досконалості в одному й тому самому засобі вираження. Однак у листах Ван Ґоґа досконалість ще більша, ніж ці попередні. Це тріумф індивіда над мистецтвом.

Зараз мене насправді цікавить лише одне — записати все те, що зазвичай не потрапляє до книжок. Наскільки я бачу, ніхто не використовує ці елементи, що витають в повітрі, скеровуючи та мотивуючи нас у житті. Здається, тільки вбивці отримують від життя принаймні не менше, ніж у нього вкладають. Наша епоха вимагає насильства, а ми бачимо лише безплідні вибухи, що зазнали невдачі. Революції придушуються в зародку або ж завершуються зарано. Пристрасть швидко вичерпується. Люди повертаються до звичних ідей, comme d'habitude[10]. Нам не пропонують нічого, що б протривало довше двадцяти чотирьох годин. За одне покоління ми проживаємо мільйон життів. Із досліджень ентомології або життя у морських глибинах чи клітинної активності ми отримуємо більше…