Генри Миллер – Тропік Рака (страница 1)
Генрі Міллер
ТРОПІК РАКА
Переклад
Дизайн обкладинки
© Henry Miller, 1934
© Комубук, українське видання, 2020
Всі права застережено
«Ці романи крок за кроком поступляться місцем щоденникам та автобіографіям — захопливим книжкам, якщо, звісно, людина зуміє обрати найкраще з того, що вона називає своїм досвідом, і розумітиме, як записати правду правдиво».
Я живу на віллі Борґезе. Довкола ані пилинки, всі стільці на своїх місцях. Ми тут зовсім самі і ми мертві.
Минулої ночі Борис виявив у себе вошей. Мені довелося поголити йому під пахвами, та навіть після цього свербіння не припинилося. Як у когось можуть завестися воші в такому прекрасному місці? Але яка різниця. Ми з Борисом, мабуть, ніколи б не пізнали одне одного так близько, якби не воші.
Борис щойно виклав мені свої погляди. Він провіщає погоду. Погода й надалі лишатиметься поганою, каже він. Буде дедалі більше лиха, смерті, розпачу. Ніщо не вказує хоч на якісь зміни. Нас роз’їдає рак часу. Наші герої або вже себе вбили, або ж роблять це саме зараз. Героєм, отже, є не Час, а Безчасся. Ми мусимо стати в ряд і крокувати нога в ногу до в’язниці смерті. Втеча неможлива. Погода не зміниться.
Триває моя друга осінь в Парижі. Навіщо мене сюди занесло, я й досі не можу збагнути.
У мене немає ані грошей, ані ресурсів, ані надій. Я — найщасливіша людина на світі. Рік, навіть пів року тому я думав, що я — митець. Тепер я вже про це не думаю, я ним
Тоді що це? Це не книжка. Це наклеп, обмова, збезчещення персонажа. Це не книжка у звичайному розумінні цього слова. Ні! Це затяжна образа, плювок в обличчя Мистецтву, копняк під зад Богу, Людині, Долі, Часу, Любові, Красі… чому завгодно. Я збираюся для вас заспівати, можливо, дещо фальшиво, але я все одно співатиму. Співатиму, доки ви здихатимете, і танцюватиму на ваших брудних кістках…
Аби заспівати, спершу потрібно відкрити рота. Необхідно мати пару легень і трішки знатися на музиці. Акордеон або гітара не обов’язкові. Головне —
Я співаю для тебе, Таню. Я хотів би співати краще, більш мелодійно, однак тоді ти, можливо, ніколи не погодилася б мене вислухати. Ти чула, як співали інші, і твоє серце лишилося холодним. Вони співали або занадто, або ж не досить гарно.
Зараз двадцять-якесь жовтня. Я вже не стежу за датами. Можливо, сон, що наснився мені чотирнадцятого листопада минулого року, триває донині? Трапляються й перерви, утім це перерви між снами, і вони не лишають у моїй свідомості ані сліду. Світ довкола мене розчиняється, подекуди зоставляючи по собі цятки часу. Світ — це рак, що роз’їдає сам себе… Мені здається, що коли все вкриє велика тиша, тоді врешті настане тріумф музики. Коли все знову повернеться в утробу часу, запанує хаос, а хаос — це партитура, на якій записано реальність. Ти, Таню, — мій хаос. Ось чому я співаю. Навіть не я, а світ, що вмирає, скидаючи шкіру часу. Я й досі живий, брикаюся у твоїй утробі, що є реальністю, на якій я писатиму.
Починаю дрімати. Фізіологія кохання. Кит із шестифутовим пенісом у стані спокою. Кажан —
Боровскі носить вельветові костюми і грає на акордеоні. Неперевершене поєднання, зокрема якщо зважити на те, що він непоганий митець. Видає себе за поляка, але, звісно ж, ніякий він не поляк. Боровскі — єврей, а його батько був філателістом. Власне, майже весь Монпарнас — євреї або напівєвреї, що навіть гірше. Карл і Пола, Кронштадт і Борис, Таня й Сильвестр, Молдорф і Люсіль. Усі, окрім Філмора. Генрі Джордан Освальд теж виявився євреєм. Луї Ніколь — єврей. Навіть Ван Норден та Шері — євреї. Франсіс Блейк — чи то єврей, чи то єврейка. Тітус — єврей. Євреї замели мене, мов хуртовина. Я пишу це моєму другові Карлу, батько якого — також єврей. Усе це важливо розуміти.
Найпривабливіша єврейка з-поміж них — Таня, і заради неї я теж став би євреєм. Чому ні? Я вже розмовляю, як єврей. І я такий самий бридкий. До того ж хто ненавидить євреїв більше за самих євреїв?
Сутеніє. Синь кольору індиго, скляна вода, дерева виблискують і розчиняються. Колії провалюються в канал за станцією Жорес. Довга гусінь із лакованими боками пірнає вниз, мов вагончик на американських гірках. Це не Париж. І не Коні-Айленд. Це сутінкова мішанина усіх міст Європи та Центральної Америки. Піді мною двори залізничних депо, чорні колії, схожі на павутину, — їхнє розташування не впорядковане рукою інженера, а є наслідком катаклізму, як і ті вузькі тріщини в полярній кризі, які камера схоплює лише у відтінках чорного.
Їжа — одна з тих речей, які я обожнюю. Але на цій прекрасній віллі Борґезе переважно не буває й натяку на їжу. Часом це надзвичайно дратує. Іноді я прошу Бориса замовити на сніданок хліба, однак він завжди забуває. Схоже, він снідає десь у місті. А коли повертається, то колупається в зубах, і з його цапиної борідки звисає шматочок яйця. Він харчується в ресторані з поваги до мене. Каже, що йому боляче бачити, як я дивлюся на нього, коли він їсть свій ситний обід.
Ван Норден мені подобається, але я не поділяю його думку про нього самого. Наприклад, я не вважаю його філософом чи мислителем. Він просто схиблений на пиздах та й по всьому. І йому ніколи не стати письменником. Як не стати письменником і Сильвестру, хоч його ім’я й сяє червоними ліхтарями, які палахкотять, мов 50 000 свічок. Наразі єдині письменники серед мого оточення, яких я хоч трохи поважаю, це Карл і Борис. Вони одержимі.
Вони світяться зсередини білим сяйвом. Вони божевільні й абсолютно глухі. Справжні страждальці.
Натомість Молдорф, який також по-своєму страждає, не божевільний. Молдорф захмелілий від слів. У нього немає ані вен, ані судин, немає ні серця, ні нирок. Він — саквояж із купою відділень, а в цих відділеннях — ярлики, виведені білим, коричневим, червоним, синім чорнилом, цинобровим, шафрановим, рожево-бузковим, вохровим, абрикосовим кольором, бірюзою, оніксом, кольором анжуйського вина, оселедця, фарбою «Корона», яр-мідянкою, ґорґонзолою…
Я переніс друкарську машинку до сусідньої кімнати, де можу бачити себе у дзеркалі, коли пишу.
Таня схожа на Ірен. Вона очікує на довгі листи. Але є й інша Таня, Таня, яка, мов величезне суцвіття, розпорошує скрізь свій пилок — або, скажімо, як уривок із Толстого, сцена в хліві, у якій відкопують викидня. Таня — це ще й лихоманка —
Вночі, коли я дивлюся на Борисову цапину борідку, що лежить на подушці, мене охоплює істерика. О, Таню, де ж зараз твоя тепла пизда, ці товсті, масивні підв’язки, ці м’які опуклі стегна? У моєму члені стирчить кістка завдовжки шість дюймів. Я розгладжу кожну складку твоєї пизди, Таню, що набрякла від сімені. Я відправлю тебе додому до твого Сильвестра з болем у животі й вивернутою назовні маткою. Твій Сильвестр! Так, він знає, як розвести вогонь, проте я знаю, як розпалити пизду. Я пронизаю твоє нутро гарячими блискавками, Таню, я розпечу твої яєчники до жару. Твій Сильвестр уже трохи ревнує? Він щось відчуває, чи не так? Він відчуває сліди мого величезного члена. Я дещо розширив береги і розгладив складки. Після мене ти можеш приймати хоч жеребців, биків, баранів, селезнів, сенбернарів. Ти можеш запихати собі в зад жаб, кажанів, ящірок. Можеш висирати арпеджіо, якщо на те твоя ласка, або натягувати струни цитри на свій пупок. Я їбу тебе, Таню, так, щоб ти лишилася виїбаною назавжди. А якщо боїшся, щоб тебе їбали публічно, я виїбу тебе приватно. Я вирву кілька волосинок з твоєї пизди і приклею їх Борису на підборіддя. Я вгризатимуся у твій клітор і випльовуватиму двофранкові монети…
Небо кольору індиго розчистилося від пухнастих хмар, стрункі дерева безкінечно тягнуться вгору, їхнє чорне гілляччя рухається, ніби руки сновиди. Похмурі примарні дерева із блідими, мов попіл сигар, стовбурами. Тиша — велична й непомильно європейська. Віконниці закрито, крамниці зачинено. Де-не-де червоні спалахи вказують на місця побачень. Грубі фасади майже неприступні; вони непорочні, якщо не брати до уваги плямисті тіні, які відкидають дерева. Проходячи повз Оранжері, я згадую інший Париж, Париж Моема, Ґоґена, Париж Джорджа Мура. Я думаю про жахливого Іспанця, який тоді приголомшував увесь світ своїми карколомними стрибками від одного стилю до іншого. Думаю про Шпенглера та його жахні пророцтва й запитую себе, чи стиль, стиль у величному значенні цього слова, відтепер зник назавжди. Я кажу, що ці думки сповнюють мій розум, але це неправда; лише пізніше, перетнувши Сену й полишивши позаду карнавал вогнів, я дозволяю собі поринути в ці роздуми. Наразі ж я не можу думати ні про що, хіба лиш про те, що я — розумна істота, яку, мов кинджал, пронизує дивовижне видовище цих вод, що відображають забутий світ. Дерева вздовж берегів важко схиляються над тьмяним дзеркалом річки; коли здіймається вітер і сповнює їх шурхітливим шепотінням, вони зроняють кілька сльозинок і дрібно тремтять, а вода тим часом вихорами несеться далі. Від усього цього в мене просто перехоплює подих. Немає нікого, з ким я міг би поділитися бодай дрібкою своїх почуттів…