Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 82)

Як тільки вони спішилися біля стаєнь, вітальні переповнилися безліччю незнайомих родичів, з їхніми нестерпними виявами приязні, бо Ферміна Даса твердо вирішила, що більш нікого не любитиме на цьому світі, — у неї пекло в натертих сідлом місцях, болів живіт, вона вмирала від безсоння, і єдине, чого палко прагнула, це знайти безлюдний і тихий куточок, щоб поплакати на самоті. Кузина Ільдебранда Санчес, на два роки старша за Ферміну й наділена тим самим царським гонором, одна збагнула з першого погляду її стан, бо й сама згорала на вогні забороненого кохання. Увечері вона повела її в спальню, яку приготувала для них двох, і не могла повірити, що та лишилася жива з такими кривавими ранами на сідницях. За допомогою своєї матері, жінки напрочуд лагідної і такої схожої на чоловіка, наче вони були близнята, Ільдебранда приготувала для Ферміни ванну, посадила її туди, а потім, щоб не так пекло, приклала до кривавих саден компреси з арніки, тим часом як підвалини дому двигтіли від гуркоту порохових вибухів феєрверка.

Десь опівночі гості розійшлися, а громадське свято розпалося на кілька розрізнених вогнищ. Кузина Ільдебранда вдягла Ферміну в одну із своїх мадаполамових нічних сорочок, допомогла їй умоститися в ліжку з гладенькими чистими простирадлами та пуховими подушками, і тоді зненацька Ферміна Даса спізнала миттєве панічне відчуття щастя. Коли нарешті вони залишилися тільки вдвох у спальні, Ільдебранда зачинила двері на засув і з-під мати, якою було застелене її ліжко, дістала конверт із манільського паперу, позначений сургучевими емблемами національного телеграфу. Тільки-но Ферміна Даса побачила вираз радісного лукавства на обличчі кузини, як у пам’яті її серця зазвучала мрійна мелодія, напоєна пахощами білих гарденій, а тоді вона зірвала зубами сургучеву печатку і до світанку купалася в озері сліз одинадцяти довжелезних телеграм.

Потім вона довідалася про все. Перш ніж податись у подорож, Лоренсо Даса вчинив непрощенну помилку: повідомив телеграфом шуряка Лісімако Санчеса, а той і собі розіслав телеграми своїй великій та заплутаній рідні, розкиданій по численних селищах і дорогах провінції. Отож Флорентіно Арісі не тільки вдалося в усіх подробицях з’ясувати маршрут подорожі, а й створити широку змову телеграфістів, які простежили слід Ферміни Даси аж до останнього привалу в ранчерії Кабо-де-ла-Вела. Це дало йому змогу підтримувати з нею постійний зв’язок, відколи вона прибула до Вальєдупара, де залишалася протягом трьох місяців, і до самого кінцевого пункту подорожі в Ріоачі, коли через півтора року Лоренсо Даса переконав себе, що дочка нарешті забула про свою примху, й вирішив повернутись додому. Навряд чи він усвідомлював, наскільки ослабла його пильність, бо всю його увагу відвертало приязне ставлення з боку родичів-шуряків, які через стільки років відмовилися від кастових упереджень і прийняли зятя з розкритими обіймами як одного зі своїх. Хоча відвідини мали на меті інше, вони перетворилися на запізніле замирення. Річ у тім, що родина Ферміни Санчес чинила запеклий опір її одруженню з безрідним чужинцем, базікою та грубіяном, який волочився по всьому світі, торгуючи дикими мулами — надто просте діло, аби бути чистим. Лоренсо Даса націлявся високо й обрав собі дівчину, що була найзавиднішою нареченою в цьому краї, бо походила з дуже впливової тут родини — такого собі численного племені гордих жінок та лагідних і вразливих чоловіків, до божевілля схиблених на почутті честі. Втім, Ферміна Санчес затялась на своїй примсі зі сліпою впертістю закоханих, чиєму коханню ставлять перешкоди, і вийшла за Лоренсо Дасу всупереч усім, з таким поквапом і такою таємничістю, що виникло враження, ніби вона зважилася на це не з любові, а покриваючи священним покривалом шлюбу якусь похибку молодості.

Відтоді минуло двадцять п’ять років, і Лоренсо Даса навіть не здогадувався, що його непримиренність до любовного захоплення дочки підступно повторила його власну історію, і він бідкався про своє лихо перед тими самими шуряками, які колись повставали проти нього й так само обурювалися в розмовах з іншими родичами. Та, поки він бідкався і нарікав, дочка могла спокійно віддаватися мріям про своє кохання. Він кастрував бичків та приборкував диких мулів на щедрих землях своїх шуряків, а вона тим часом тішилася цілковитою волею, прогулюючись у товаристві цілого гурту кузин, очолюваних Ільдебрандою Санчес, найгарнішою і найприязнішою з них, чия безнадійна пристрасть до чоловіка на двадцять років за неї старшого, одруженого та з дітьми, проявлялася тільки в миттєвих, нишком кинутих поглядах.

Після тривалого перебування у Вальєдупарі вони вирушили в дальшу подорож по відрогах гірського кряжу, перетинаючи квітучі луки та плоскогір’я з невимовно гарними краєвидами, і в кожному селі їх зустрічали, як і в першому, з музикою та вибухами петард, і були нові кузини, що поділяли її таємницю, та неодмінні послання у телеграфних конторах. Досить скоро Ферміна Даса зрозуміла, що день, коли вони приїхали до Вальєдупара, нічим не різнився від інших, що в цьому краї з його родючими землями люди щодня жили, як на свято. Гості спали там, де їх захоплювала ніч, і їли, де їх наздоганяв голод, бо двері всіх будинків тут були відчинені, а в домі завжди висів напоготові гамак і булькотів на вогнищі казан із м’ясною юшкою на випадок, якщо хтось приїде раніше, ніж надійде його телеграма, а так траплялося майже завжди. Ільдебранда Санчес супроводила кузину протягом усієї подорожі, з веселою безтурботністю допомагаючи їй не заблукати в хащах родоводу й дістатися до свого першопочатку. Ферміна Даса розгледілася навколо, кінець кінцем зуміла опанувати себе, відчула, що в неї є близькі люди, що її охороняють, її легені сповнилися повітрям волі, до неї повернувся спокій, і їй знову захотілося жити. Навіть у останні роки життя лукава пам’ять знову й знову повертала її до тужних спогадів про цю подорож.

Якось увечері вона повернулася з денної прогулянки, приголомшена відкриттям, що може бути щасливою не тільки без кохання, а й усупереч коханню. Це відкриття стривожило її, бо одна з кузин підслухала розмову своїх батьків із Лоренсо Дасою, в якій той висловив намір одружити дочку з єдиним спадкоємцем казкового багатства Клеофаса Москоте. Ферміна Даса знала того молодика. Бачила, як він гарцює по майданах на конях бездоганної породи, накритих попонами, схожими на розкішні покрови церковного вівтаря, й був він елегантний та спритний, а дивлячись на його прегарні вії, зітхали навіть дівчата з каменю, але вона порівняла його з Флорентіно Арісою, що в її спогадах сидів під мигдалевими деревами парку, нещасний і блідий, з книжкою віршів на колінах, і в її серці не промайнула навіть тінь сумніву.

Тими днями Ільдебранда Санчес віддавалася палким ілюзіям, після того як побувала у ворожки, чий дар ясновидіння вразив її. Налякана намірами батька, пішла до тієї пророчиці й Ферміна Даса. Карти повідомили, що їй судилося довге й щасливе подружнє життя, якому не видно в майбутньому жодної перешкоди, і це віщування повернуло їй спокій, бо вона й на думці не покладала, що така сприятлива доля може звести її з кимось іншим, а не з тим, кого вона кохала. Збуджена цією певністю, вона зуміла цілком опанувати себе. Й десь відтоді телеграфне листування з Флорентіно Арісою перестало бути симфонією мрій та ілюзорних обіцянок і стало вельми практичним та частішим, ніж будь-коли. Вони призначили точні дати, обговорили, як і що, заприсяглися кожне своїм життям, що одружаться, ні в кого не питаючись дозволу, де завгодно і як завгодно, зразу, тільки-но зустрінуться. Ферміна Даса так серйозно поставилася до цієї домовленості, що коли одного вечора в селі Фонсека батько вперше дозволив їй піти на танці для дорослої молоді, їй здалося неприпустимим скористатися з цього дозволу без згоди свого нареченого.

Того вечора Флорентіно Аріса сидів у готелі веселих дівчат, граючи з Лотаріо Тугутом у карти, коли його повідомили про терміновий телеграфний виклик. То був телеграфіст із Фонсеки, що зумів з’єднати в один ланцюг сім проміжних станцій, аби Ферміна Даса запитала, чи дозволяє їй наречений піти на танці. Але, діставши дозвіл, вона не вдовольнилася простою ствердною відповіддю, а зажадала доказу, що то справді Флорентіно Аріса вистукував ключем на протилежному кінці лінії. Більше здивований, ніж утішений, він передав фразу, по якій вона зразу його впізнала: «Скажи, що я їй присягаюсь у цьому ім’ям богині у вінку». Ферміна Даса впізнала пароль і пішла на свої перші танці дорослої молоді, повернувшися звідти аж о сьомій ранку, коли була змушена перевдягатися похапцем, щоб не спізнитися на заутреню. На той час вона вже зібрала на дні скрині більше листів і телеграм, аніж колись знайшов у неї батько, і навчилася поводитись, як то годиться жінці заміжній. Лоренсо Даса витлумачив ці зміни в поведінці дочки як доказ того, що відстань і час вилікували її від дівочих фантазій, але ніколи не заговорював з нею про свій намір видати її заміж. їхні взаємини стали ковзькими, позначеними тією офіційною стриманістю, яку вона нав’язала йому після вигнання тітки Есколастіки, і це зробило їхнє співжиття досить зручним. Ніхто, власне, не сумнівався, що воно спирається на підвалини любові.