Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 81)

Лоренсо Даса і справді уклався в п’ять хвилин, щоб висловити свої міркування, і зробив це з такою видимою щирістю, аж Флорентіно Аріса розгубився. Мовляв, по смерті дружини він поставив собі за єдину мету зробити з дочки вельможну даму. Ця дорога була довга й непевна для торговця мулами, що не знав грамоти і про кого, хай і безпідставно, по всій провінції Сан-Хуан-де— ла-Сьєнага розпустили чутку, ніби він конокрад. Лоренсо Даса запалив сигару погонича мулів і поскаржився: «Лиха слава завдає людині більшої шкоди, аніж погане здоров’я». А справжня таємниця його багатства, провадив він, полягає в тому, що жоден з його мулів не трудився так тяжко і з такою наполегливістю, як він сам, ще в ті часи, коли шаленіли війни, коли світанок займався над попелищами сіл та міст і витолоченими полями. Хоча донька ніколи не здогадувалась, яку долю їй визначено, вона все робила, як його переконана спільниця. Була кмітлива і старанна, до такої міри, що навчила батька читати, зразу як тільки сама навчилася, і вже у дванадцять років так добре розуміла життя, що змогла б цілком узяти на себе господарювання в домі, обходячись без тітки Есколастіки. «Це мій золотий мул», — сказав Лоренсо Даса, зітхнувши. Коли дочка закінчила початкову школу з п’ятірками з усіх предметів, і її успіхи було відзначено похвальним відгуком на заключному врочистому вечорі, він зрозумів, що провінція Сан-Хуан-де-ла-Сьєнага замала для його шанолюбних мрій. І тоді він спродав свої землі та худобу і з новими силами та сімдесятьма тисячами золотих песо переселився в це місто руїн, чия слава давно поточена міллю, але гарна й вихована на старовинний манір жінка ще має нагоду народитися тут заново, завдяки вигідному одруженню. Несподівана поява Флорентіно Аріси стала непередбаченою перешкодою на шляху цього вистражданого задуму.

— Отож я прийшов до вас із великим проханням, — сказав Лоренсо Даса. Він умочив сигару в ганусівку, затягся нею без диму і закінчив похмурим голосом: — Зійдіть із нашої дороги.

Флорентіно Аріса слухав співрозмовника, відсьорбуючи ганусівку, і був надто захоплений розповіддю про минуле Ферміни Даси, отож навіть не замислився, що ж він скаже, коли настане його черга говорити. Та коли ця мить настала, він зразу збагнув: хай там що він зараз скаже, від його слів залежатиме його подальша доля.

— Аз нею ви розмовляли? — запитав він.

— Це вас не стосується, — відповів Лоренсо Даса.

— Запитайте в неї, — сказав Флорентіно Аріса, — бо мені здається, що вирішувати має вона.

— Аж ніяк, — заперечив Лоренсо Даса. — Це справа чоловіча й залагоджується між чоловіками.

В його голосі зазвучали нотки погрози, й один з відвідувачів за сусіднім столом озирнувся на них. Флорентіно Аріса заговорив тихшим голосом, але з усією рішучістю, на яку був здатний:

— Хай там що, а я не можу дати відповідь, не знаючи її думки. Це була б зрада.

Тоді Лоренсо Даса відкинувся назад на стільці; повіки в нього почервоніли і зволожились, а ліве око обернулося в орбіті й тепер дивилося кудись убік. Він теж стишив голос і сказав:

— Мені нічого не варто всадити вам кулю.

Флорентіно Аріса відчув, що десь у його нутрі заклекотіла холодна піна. Але голос у нього не затремтів, бо він раптом відчув, що його осяяло Духом Святим.

— Стріляйте, — сказав, притуляючи руку до серця. — Нема більшої слави, як померти задля кохання.

Лоренсо Даса був змушений обернутись до співрозмовника боком, як ото роблять папуги, щоб націлитись на нього скошеним оком. Він не так вимовив три слова, як, здавалося, виплюнув їх, склад за складом:

— Сто-су-чий-ти-син!..

На тому ж таки тижні він повіз дочку в подорож забуття. Не став їй нічого пояснювати, а тільки вбіг до спальні й наказав, щоб пакувала речі. На його вусах біліла піна наново розбурханої люті, перемішана з жованим тютюном. Ферміна Даса запитала в батька, куди вони їдуть, і він відповів:

— На той світ — по смерть!

Налякана цими словами, що прозвучали як дуже близькі до істини, вона спробувала чинити йому опір з мужністю перших днів, але він скинув пояс із масивною мідною пряжкою, затис його в руці й ляснув ним по столі — той виляск прогримів у домі, мов рушничний постріл. Ферміна Даса дуже добре знала, до якої міри здатна протистояти батькові, отож вона мовчки скрутила в згорток дві мати та гамак і склала у дві великі скрині весь свій одяг, переконана, що це буде подорож без вороття. Перш ніж одягтися, вона зачинилась у ванній і написала Флорентіно Арісі короткого прощального листа на вирваному із зшитка туалетного паперу аркуші. Потім ножицями для підстригання дерев обрізала свою косу по саму потилицю, згорнула її, поклала в оксамитовий футляр, гаптований золотою ниткою, і послала разом з листом.

То була божевільна подорож. Спочатку цілих одинадцять діб вони мандрували з валкою андських погоничів. їхали верхи на мулах по карнизах Сьєрра-Невади, де їх нещадно палило оголене сонце або люто періщили навскісні жовтневі дощі, а дихання застрягало в горлі від постійних випарів, що клубочилися, підіймаючись із проваль, присипляли та огортали млістю. На третій день переходу один мул, ошалівши від жигання ґедзів, зірвався в безодню зі своїм вершником і потяг за собою усю зв’язку, і зойк людини та семи зв’язаних між собою худобин, відбиваючись від урвищ і стрімчаків, не змовкав ще кілька годин після нещастя і ще кілька років по тому відлунював у вухах Ферміни Даси.

Доти їй не доводилось їздити верхи, але жах і незліченні труднощі мандрівки не здавалися б їй такими гіркими, коли б не певність, що вже ніколи не побачить вона Флорентіно Аріси, ніколи не знайде розради в його листах. Від самого початку подорожі вона жодним словом не озвалась до батька, і той був такий збентежений, що заговорював до неї тільки в най невідкладніших випадках або передавав їй розпорядження через погоничів. Іноді щастило натрапити на придорожню корчму, де їм подавали гірські страви, що їх Ферміна Даса відмовлялася їсти, і де вони спали на парусинових ліжках, просякнутих запахами поту та гострим смородом сечі. Найчастіше, проте, доводилось ночувати просто неба в індіанських ранчеріях, таких собі таборах, збудованих обіч доріг, де в два ряди стояли стовпи, перекриті зверху пальмовим листям, і під тими дахами кожний подорожній міг заночувати до ранку. В таких місцях Ферміні Дасі ніяк не щастило заснути, вона пітніла від страху, наслухаючи, як у темряві вовтузяться подорожні, припинаючи до стовпів худобу та підвішуючи гамаки де тільки змога.

Надвечір, якщо вони приїздили першими, місце було просторе й тихе, але вдосвіта воно вже скидалося на ярмарковий майдан із хащами гамаків, підвішених у кілька ярусів, з горянами-араваками, які спали, присівши навпочіпки, з беканням припнутих кіз, з кукуріканням бойових півнів у клітках-кошиках, із мовчазним сапанням гірських собак, привчених не гавкати з огляду на небезпеки війни. Всі ці труднощі не були новиною для Лоренсо Даси, який торгував у цих краях половину свого життя, і тепер йому часто зустрічалися вдосвіта давні приятелі. Але для дочки ця подорож здавалась нескінченною мукою. Сморід від тюків із соленою рибою, поєднавшись із властивою для туги втратою апетиту, кінець кінцем відучили її від звички їсти, і якщо вона не збожеволіла з розпачу, то тільки тому, що завжди знаходила розраду в спогадах про Флорентіно Арісу. Вона не сумнівалася в тому, що її завезли до країни забуття.

Іншим джерелом постійного страху була війна. Від самого початку подорожі точилися розмови про небезпеку перестріти один з безлічі патрулів, що блукали повсюди, і погоничі мулів навчили їх кількох способів упізнавати, до якого табору належать солдати, щоб поводитись відповідно. Нерідко їм зустрічався загін верхівців під командою офіцера, який набирав рекрутів, накидаючи на них ласо, як на норовистих бичків. Змучена стількома тривогами, Ферміна Даса зовсім забула про цю небезпеку, що здавалася скоріш легендою, аніж реальною загрозою, аж поки однієї ночі патруль невідомої приналежності заарештував двох людей з їхньої валки й повісив обох на гілляці дерева кампана за півліги від привалу. Лоренсо Даса не мав до тих двох ніякого стосунку, проте звелів зняти їх з дерева й поховати по-християнському в подяку Господові, що вберіг його від подібної долі. Бо для нього це могло скінчитися куди гірше. Вночі нападники розбудили його, штурхонувши дулом рушниці в живіт, і командир загону, вдягнутий у лахміття, з обличчям, розмальованим сажею, освітив його ліхтарем і спитав, кому він співчуває: лібералам чи консерваторам.

— Ні тим, ні тим, — відповів Лоренсо Даса. — Я іспанський підданий.

— Твоє щастя, — сказав командир і попрощався з ним, піднісши догори руку. — Хай живе наш король!

Через два дні по тому вони спустилися на осяяну сонцем рівнину, де стояло веселе селище Вальєдупар. На подвір’ях билися півні, на розі вулиць грали акордеони, гасали вершники на породистих конях, тріскотіли ракети й бамкали дзвони. Споруджували штучний замок, обліплений піротехнікою. Ферміна Даса навіть не помітила цих бурхливих веселощів. Вони оселилися в домі дядька Лісімако Санчеса, материного брата, що виїхав їм назустріч по королівській дорозі на чолі галасливої кавалькади молодих родичів, під якими були найпородистіші в усій провінції коні, й ті повели їх вулицями селища посеред тріскотняви феєрверка. Будинок стояв на околиці головного майдану, біля церкви ще колоніальних часів, але кілька разів перебудованої, і скидався на факторію своїми просторими темними покоями та коридором, що пахнув гарячим тростиновим соком і виходив у великий фруктовий сад.