Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 66)

Папуга жив у домі вже понад двадцять років, а скільки він прожив до того, ніхто не знав. Щодня після сієсти доктор Урбіно сідав із ним на терасі патіо, де було найпрохолодніше місце в усьому домі, й виявляв справжні чудеса педагогічного хисту, аж поки папуга навчився розмовляти по-французькому не гірше за паризького академіка. Потім, з лукавства, притаманного навіть глибокій побожності, він навчив його співати месу латиною та проказувати кілька вибраних уривків з Євангелія від Матвія. Ще він домагався, аби папуга механічно завчив чотири арифметичні дії, — але в цьому зазнав невдачі. В одну з останніх подорожей до Європи він купив грамофон з трубою та багато платівок — і модної музики, і музики своїх улюблених композиторів-класиків. День у день протягом кількох місяців примушував він папугу слухати пісні Іветти Жільбер та Арістіда Брюана, якими захоплювалася вся Франція в минулому столітті, аж поки учень затвердив усе напам’ять. Ті пісні, які чув у виконанні Іветти, він співав жіночим голосом, а Брюанові — тенором, після чого гучно реготав, досконало відтворюючи регіт слуг, що ним вони супроводжували виконання папугою французьких пісень. Слава про високі таланти і дотепність цього папуги поширилась так далеко, що відвідати його іноді просили дозволу визначні гості, які приїздили з глибини країни на річкових пароплавах, а одного разу англійські туристи — з тих багатьох, котрі свого часу подорожували на бананових суднах із Нового Орлеана, — намагались купити його, пропонуючи будь-яку ціну. А проте днем його справжньої слави став той, коли в дім доктора Урбіно прийшли президент республіки дон Марко Фідель Суарес та всі міністри його уряду в цілковитому складі, щоб переконатися, чи правду розповідають про його дивовижні здібності. Вони з’явилися десь о третій пополудні, задихаючись у сукняних жилетах та сюртуках, яких не знімали всі три дні свого офіційного візиту під розжареним серпневим небом, і довелося їм піти, так і не погамувавши цікавості, бо папуга не захотів сказати навіть: «Це мій дзьоб», — незважаючи на розпачливі умовляння, погрози та прилюдну ганьбу доктора Урбіно, бо то він мав зухвалість запросити таких почесних гостей, знехтувавши мудрі застереження дружини.

Але папуга зберіг своє привілейоване становище навіть після тієї історичної нахабної витівки, і це стало очевидним доказом недоторканності його священних прав. Жодному іншому живому створінню не було дозволено жити в домі, крім земляної черепахи, яка з’явилася на кухні після трьох-чотирьох років відсутності, коли всі давно думали, що вона пропала навіки. Але до неї ставились не як до живої істоти, а скоріш як до речового амулету на щастя, про який ніколи не відомо, де він лежить. Доктор Урбіно не бажав признатися, що ненавидить тварин і свою відразу прикривав найрізноманітнішими науковоподібними теревенями та філософічними аргументами, які переконували багатьох, проте не його дружину. Казав, що ті, хто надміру любить тварин, здатні на звірячі жорстокості щодо людей. Казав, що собаки не віддані, а раболіпні, що коти — підлизи і зрадники, що павичі — оповісники смерті, що папуги-гвакамайо — не більш як зайві орнаментальні прикраси, що кролі схильні до жадібності, а мавпи — до сластолюбства і що півні — птиця проклята, бо ж то з їхньою участю святий апостол тричі зрікся Христа.

Навпаки, Ферміна Даса, його дружина, якій на той час виповнилося сімдесят два роки і вона уже втратила свою легку, як у сарни, ходу, до безуму захоплювалася тропічними квітами та домашніми тваринами і на початку шлюбного життя скористалася правом кохання, щоб завести вдома набагато більше живих створінь, ніж міг порадити здоровий глузд. Першими вона завела трьох далматських догів, названих іменами римських імператорів, що влаштовували між собою люті бійки за прихильність суки, яка робила честь кличці Мессаліна, бо не встигала народити дев’ятьох щенят, як уже зачинала в череві десятьох інших. Потім з’явилися коти: абіссінські, з орлиним профілем і звичками фараонів; косоокі сіамські; перські палацові з оранжевими очима, які шастали по альковах, наче примарні тіні, й порушували нічну тишу пронизливими зойками своїх любовних шабашів. Прив’язаний за стан до мангового дерева, кілька років жив у патіо амазонський уїстіті, який викликав до себе певне співчуття, бо його скорботне личко дуже скидалося на обличчя архієпископа Обдуліо-і-Рея, і він мав ті самі правдиві очі й так само промовисто жестикулював руками, але Ферміна Даса мусила розлучитися з ним не через це, а через його погану звичку втішатися в. присутності дам.

В клітках, які висіли в коридорах, були усі різновиди гватемальських птахів, були віщуни-бугаї і болотні чаплі з довгими жовтими лапами; було там оленятко, що встромляло голову у вікна й поїдало антурії у вазонах. Незадовго до останньої з громадянських воєн, коли вперше пройшла чутка про можливий візит папи римського, привезли з Гватемали райського птаха, але майже зразу відправили назад, на батьківщину, коли стало відомо, що звістка про відвідини найсвятішого отця була брехливою чуткою, яку уряд розповсюдив, щоб настрашити змовників-лібералів. Іншого разу на шхуні контрабандистів із Кюрасао купили шість пахучих воронів у дротяній клітці — таких достоту Ферміна Даса мала в батьківському домі, коли була дівчинкою, і тепер їй захотілося завести їх і у власній господі. Але ніхто не зміг витримати постійного махання крильми, від якого в домі струменіли пахощі, аж надто схожі на запах кладовищенських вінків. Держали вони також чотириметрову анаконду, яка щоночі виповзала на лови і своїм сичанням тривожила темряву спалень, хоча завдяки їй вони домоглися, чого хотіли: щоб її згубний подих розполохав кажанів, саламандр і шкідливих комах безлічі різновидів, які набивалися в дім протягом дощових місяців. Доктор Хувенал Урбіно, вкрай заклопотаний тоді своїми професійними обов’язками і безліччю громадських та культурних проектів, утішався певністю, що в оточенні стількох бридких тварюк його дружина, найгарніша з жінок Карибського узбережжя, почуває себе щасливою. Але одного дощового вечора, наприкінці виснажливого трудового дня, він побачив у домі жахливий розгром, і це відразу повернуло його до реальності. Починаючи від вітальні й скільки сягало око, валялися мертві тварини, плаваючи в калюжах крові. Служниці повилазили на стільці й не знали, що їм робити; вони досі не опам’яталися від страху.

А сталося те, що одна з німецьких вівчарок раптово сказилась і в нападі шалу роздерла всіх звірів будь-якої породи, що трапилися їй на шляху, аж поки садівник сусіднього дому набрався духу перестріти оскаженілого пса і зарубав його мачете. Ніхто не знав, скількох він устиг покусати або заразити своєю зеленою піною, і тому доктор Урбіно звелів повбивати тих тварин, які лишилися живі, а трупи спалити на пустирищі й звернувся у Госпіталь Милосердя з проханням провести повну дезінфекцію будинку, знизу догори. Єдиний, кому пощастило врятуватися, бо просто ніхто не згадав про нього, був той самий самець черепахи моррокойо — талісман щастя.

Ферміна Даса уперше визнала слушність чоловіка у справі, яка стосувалась домашнього господарства, і протягом довгого часу остерігалася навіть згадувати про тварин. Вона вдовольнялася, роздивляючись кольорові гравюри «Природничої історії» Карла Ліннея, які звеліла оправити в рами й розвішати на стінах вітальні й, можливо, кінець кінцем утратила б усяку надію знову побачити в домі живу істоту, якби одного ранку злодії не виламали вікно у ванній кімнаті й не поцупили срібний сервіз, успадкований ще з п’ятого покоління. Доктор Урбіно навісив на кільця вікон подвійні замки, поставив ізсередини на кожні двері по залізному засуву, найцінніші речі поскладав у сейф і набув пізньої солдатської звички спати з револьвером під подушкою. Але навідріз відмовився купити сторожового собаку — чи зі щепленням проти сказу, чи без нього, чи то посадженого на ланцюг, чи ні, — хай би навіть злодії обібрали його до нитки.

— В цьому домі віднині не оселиться жодна жива істота, яка не розмовляє людською мовою, — рішуче заявив він.

Доктор Урбіно сказав цю фразу, щоб покласти край сподіванням дружини, яка знову загорілася бажанням завести собаку, і звичайно, він навіть уявити собі не міг, що це поквапне узагальнення коштуватиме йому життя. Ферміна Даса, чия шорстка вдача з роками стала гнучкішою, на льоту схопилася за необачні слова чоловіка і через кілька місяців після крадіжки в домі знову пішла на шхуну з Кюрасао й купила королівського папугу з Парамарібо, який умів лише лаятись по-матроському, але вимовляв ті матюки таким людським голосом, що цілком виправдовував свою надмірну ціну в дванадцять сентаво.

То був папуга доброї породи, легший, аніж здавався, з жовтою головою та чорним язиком — тільки цим і відрізнявся від манглієвих папуг, які не забалакають, хоч би ти луснув, навчаючи їх. Доктор Урбіно умів програвати з гідністю і відступив перед хитрощами дружини, сам дивуючись, що з такою втіхою стежить за успіхами папуги, якому служниці не давали спокою. Дощовими вечорами — а папуга любив, коли в нього намокало пір’я, — язик у нього розв’язувався, і він вимовляв старовинні фрази, яких не міг навчитися вдома, і це давало привід думати, що він значно старший, аніж здавався. Останній внутрішній опір лікаря розвіявся тієї ночі, коли злодії вдруге спробували забратись у дім крізь слухове віконце на асотеї, а папуга сполохав їх, загавкавши по-собачому, — навіть справжній пес не загавкав би краще, — а потім заволавши: «Злодюги! Злодюги! Злодюги!» То були вельми корисні знання, яких він набув не в домі своїх останніх господарів. Саме тоді доктор Хувенал Урбіно став опікуватись папугою і звелів зробити під манговим деревом сідало з посудиною на воду та годівницею, куди клали стиглі банани, а ще перекладину для крутіння. Від грудня до березня, коли ночі ставали холодні, а північні вітри приносили справжню негоду, папугу брали на ніч до спальні, прикриваючи клітку ковдрою, хоча доктор Урбіно мав підозру, що його хронічний сап може становити небезпеку для дихання людей. Протягом багатьох років йому підрізали пір’я на крилах, випускали його на волю, і він розгулював, скільки хотів, своєю клишоногою ходою старого кавалериста. Але одного дня заходився робити акробатичні, вправи на бантинах у кухні й упав у гарячу юшку, репетуючи своєю матроською тарабарщиною — щось подібне до «рятуйся хто куди!» — проте невдасі вельми пощастило, бо кухарка встигла виловити його ополоником ще живого, хоча ошпареного й без пір’я. Відтоді його не випускали з клітки навіть удень, незважаючи на поширений забобон, що замкнені в клітці папуги забувають, чого їх навчено, і випускали його звідти лише о четвертій, коли спадала пополуднева спека, щоб віднести на терасу патіо, на урок до доктора Урбіно. Ніхто вчасно не зауважив, що крила в нього відросли, і тільки цього ранку вирішили їх підрізати, проте він вирвався з рук і злетів на гілку мангового дерева.