Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 65)

Остання фраза знову й знову відлунювала у вухах доктора Хувенала Урбіно, коли він повертався додому: «посеред цих бідняцьких нетрищ…» То були не марні слова. Бо місто — його місто — мало в чому змінилося від давніх-давен: це було те саме жарке і сухе місто, в якому він пережив свої перші нічні страхи і спізнав самотні радощі у часи змужніння, місто, в якому вкривались іржею квіти та розкладалася сіль і де за чотири століття не відбулося анічогісінько — воно лише повільно старіло між зів’ялих лаврів та гнилих боліт. Після раптових і бурхливих зимових злив відхідники переповнювалися й перетворювали вулиці на смердючі багновиська. Влітку невидима пилюка, їдка, мов розпечена до білого жару крейда, проникала крізь найменші шпаринки, розвихрювана скаженими вітрами, що зривали дахи з будинків і здіймали в повітря дітей. По суботах мулатська біднота гамірно й метушливо покидала свої картонні халупи, розкидані на берегах боліт: вони брали з собою домашніх тварин, брали їство та питво і в радісному пориві наводняли кам’янисті пляжі колоніальних кварталів. Декотрі — з найстаріших — донедавна носили на собі королівське тавро раба, випечене розжареним залізом на грудях. У вихідні ці люди танцювали до упаду, до смерті напивалися самогонки, втішалися вільною любов’ю в кущах антільської сливи, а опівночі, з неділі на понеділок, танці закінчувалися кривавими бійками, де кожен бився проти всіх. То була та сама запальна юрба, яка в будні просочувалася на майдани та вулички старовинних кварталів, де торгували в крамничках усім, що тільки можна було купити й продати, і наповнювала мертве місто шалом людського ярмарку і пахощами смаженої риби — новим життям.

Здобуття незалежності від іспанського панування, а потім скасування рабства сприяли прискоренню почесного занепаду, в умовах якого народився й виріс доктор Хувенал Урбіно. Знамениті старовинні роди скніли в тиші своїх облуплених палаців. У дрімучих лабіринтах вузьких брукованих вуличок, таких зручних у часи, коли раз у раз спалахували війни або висаджувалися з моря пірати, звисала з балконів трава, тріскалися вимурувані з каменю й вапна стіни навіть найдоглянутіших особняків, а єдиною ознакою) життя десь о другій пополудні, під час сієсти, було мляве бренькання фортепіано в якому-небудь домі. В тих будинках, у прохолодних, просякнутих запахом ладану спальнях, жінки ховалися від сонця, як від ганебної зарази, і навіть під час заутрені прикривали обличчя мантильєю. Якщо вони кохали, то повільно й мовби через силу, під постійним страхом зловісних передвість, і життя здавалося їм нескінченним. На смерканні, у ті гнітючі хвилини, коли людина готується перейти з одного стану в інший, з боліт підіймалися хмари кровожерливих москітів, а солодкаві й теплі випари людських екскрементів збуджували в душах смуток і певність, що смерть зовсім близько.

Бо, по суті, життя колоніального міста, яке молодий Хувенал Урбіно любив ідеалізувати у своїх тужних паризьких спогадах, на той час перетворилося в чисту ілюзію пам’яті. У XVIII столітті комерція тут процвітала як ніде на узбережжі Карибського моря, і то насамперед завдяки невдячному привілею бути найбільшим на всю Америку ринком чорних африканських рабів. Крім того, тут була майже постійна резиденція віце-королів Нового королівства Гранади, які воліли правити країною, живучи на узбережжі Світового океану, а не в далекій та холодній столиці, де століттями сіялася мряка, порушуючи їм усяке відчуття реальності. Кілька разів на рік у гавані збирали ескадру галеонів, навантажених товарами з Потосі, з Кіто, з Веракруса — і в ті часи місто переживало годину своєї слави. У п’ятницю 8 червня 1708 року о четвертій пополудні галеон «Сан-Хосе», який щойно знявся з якоря курсом на Кадіс із вантажем коштовного каміння та дорогоцінних металів на суму в півмільйона мільйонів тодішніх песо, пішов на дно біля самого входу в гавань, потоплений залпами англійської ескадри, і тепер, через два століття, його досі не підняли на поверхню. Те казкове багатство, що лежало десь між коралових рифів під наглядом капітана, чий труп плавав навстоячки біля штурвала, історики мали звичай згадувати як символ міста, що затонуло в спогадах.

На протилежному березі затоки розкинувся житловий район Ла-Манга, де будинок доктора Урбіно стояв ніби в іншому часі, великий і прохолодний, з одним тільки поверхом, прикрашений портиком доричних колон на зовнішній терасі, яка височіла над гаванню — цим ставком міазмів, заповненим рештками корабельних аварій. Підлога в домі, від вхідних дверей до кухні, була вистелена білими та чорними плитками у вигляді шахівниці, й це часто пояснювали головною пристрастю доктора Урбіно, забуваючи, що то була слабість, притаманна всім виконавцям будівельних робіт каталанського походження, які на початку нинішнього століття спорудили цей квартал для скоробагатьків. Простора, з дуже високою, як і в усьому домі, стелею, з шістьма вікнами в людський зріст, що виходили на вулицю, зала була відокремлена від їдальні величезними вітражними дверима у старовинному стилі, де були зображені виноградні лози з важкими гронами та дівчата в бронзовому лісі, яких зваблювали, граючи на сопілках, фавни. Меблі для прийомів — серед них і маятниковий годинник, що скидався на живого вартового, — були всі англійського виробництва кінця XIX століття; зі стелі звисали світильники з гірського кришталю, і повсюди виднілися севрські чаші та вази й алебастрові статуетки із зображеннями поганських ідилій. Але в інших кімнатах будинку не було такого тісного єднання з Європою, тут упереміш з віденськими шезлонгами стояли плетені з лози крісла та обтягнуті шкірою табурети — вироби місцевих ремісників. У спальнях, крім ліжок, були ще чудові гамаки із Сан-Хасінто з барвистими торочками на краях, прикрашені ім’ям хазяїна у вигаптуваних шовком готичних літерах. Приміщення поряд з їдальнею, спочатку призначене для урочистих вечер, згодом пристосували під невеличку музичну залу, де відбувалися концерти у вузькому колі, коли гостями доктора Урбіно були знамениті виконавці. Щоб забезпечити в кімнаті цілковиту тишу, плиточну підлогу накрили турецькими килимами, купленими на Всесвітній виставці в Парижі. Був тут патефон найновішої моделі й поруч — етажерка з акуратно впорядкованими платівками, а в одному з кутків стояло фортепіано, накрите манільською шаллю, на якому доктор Хувенал Урбіно не грав уже багато років. Уся обстанова будинку свідчила про тверезий глузд і статечність господині, чиї ноги твердо стояли на землі.

Втім, ніде так не відчувалося тієї атмосфери врочистої акуратності, як у бібліотеці, що була святилищем доктора Урбіно доти, доки його здолала старість. Там, навколо успадкованого від батька горіхового письмового столу та м’яких шкіряних крісел, він звелів розмістити по всіх стінах і навіть вікнах засклені полиці й порозставляв у бездоганному порядку, в якому було щось від безуму, три тисячі однаковісіньких книг, оправлених у хром і позначених на спинці його золотими ініціалами. На відміну від інших кімнат, відданих на поталу гуркотнечі та важкому повітрю з порту, в бібліотеці завжди панувала атмосфера таємничості й запахи монастиря. Народжені й виховані під антільським забобоном тримати двері й вікна відчиненими, щоб туди заходила свіжість, якої насправді не існувало, доктор Урбіно та його дружина спершу почували себе негаразд у зачиненому домі. Та кінець кінцем вони переконалися в слушності римського засобу проти спеки, який полягав у тому, щоб у задушливі серпневі дні дому не відчиняти — тоді з вулиці не проникає розпечене повітря, — а розчахувати двері й вікна навстіж, тільки коли повіє нічний вітрець. Відтоді будинок доктора Урбіно став найпрохолоднішим з усіх, що пеклися під нещадним сонцем Ла-Манги, і було справжньою втіхою відпочивати під час сієсти в сутіні спалень, а увечері сидіти під портиком і дивитись, як пропливають вантажні судна з Нового Орлеана, важкі й задимлені, та колісні річкові пароплави з яскраво освітленими палубами, які промивали струменями музики смердючі купи покидьків, що громадилися на берегах затоки. їхній же таки дім був найліпше захищений від грудня до березня, коли північні пасати зривали дахи і всю ніч кружеляли навколо дому, наче голодні вовки, шукаючи шпаринки, крізь яку можна було б проскочити. Звичайно, ніхто й на думці не покладав, що подружнє життя, вимуруване на таких надійних підвалинах, може виявитись нещасливим.

Хай там як, а доктор Урбіно справді почував себе нещасливим того ранку, коли незадовго до десятої повернувся додому, глибоко схвильований двома візитами, через які він пропустив богослужіння з нагоди Трійці і які до того ж загрожували внести в його життя круті зміни у віці, коли воно здається уже прожитим. Він збирався проспати час сієсти мертвим сном, аж поки настане пора йти на ювілейний обід до доктора Ласідеса Олівельї, але побачив, що вся прислуга в домі метушиться, намагаючись упіймати папугу, який злетів на найвищу гілку мангового дерева, коли його витягли з клітки, щоб підрізати йому крила. Той папуга майже не мав пір’я і був, можна сказати, схиблений, він ніколи не розмовляв, коли до нього озивались, зате починав базікати в найнесподіваніші моменти і тоді виявляв такий тверезий глузд, який не часто зустрінеш і в людей. Видресирував його сам доктор Урбіно, і завдяки цьому він здобув привілеї, яких у родині ніхто ніколи не мав, навіть діти, коли були ще маленькі.