Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 41)
— За це не хвилюйтесь. Я надішлю вам чек поштою. Можливо, мені знадобиться декілька днів. поки нашкребу грошенят, але я добуду їх. Скільки?
— П’ятсот доларів.
— Я надішлю вам чек сьогодні.
— Я волію не отримувати винагороду, поки клієнт не вдовольниться, — відказав Теллі. Він став ще стриманішим, погляд його блакитних очей був холодний і очужілий.
— Як знаєте, — озвався Кармайкл. — Я залишаю вас. Це треба відсвяткувати. Не бажаєте зі мною випити?
— Я не можу покинути крамницю.
— Ну, тоді бувайте. Ще раз дякую. Знайте, я не завдам вам ніякого клопоту. Я обіцяю. — Він повернувся й вийшов.
Дивлячись йому вслід, Теллі сумно і косо всміхнувся. Він не попрощався з Кармайклом.
Коли двері за ним зачинились, Теллі попрямував углиб крамниці і пройшов до кімнати, де містився його пристрій.
За десять років може статися безліч змін. Людина, яка має змогу, лиш простягнувши руку, здобути величезну могутність, може, змінитись і перетворитись за цей час з людини, яка не потребує її, в людину, яка її жадає — і заради цього ладна пожертвувати моральними цінностями.
Кармайкл довго не змінювався. Треба віддати йому належне: минуло аж десять років, перш ніж він зрікся всього того, чого його навчали з дитинства. Того дня, коли він уперше переступив поріг крамниці в ньому майже не було схильності до зла. Тиждень за тижнем, з кожним візитом, спокуса міцніла. Теллі, керуючися своїми мотивами, задовольнявся бездіяльністю, сидів і чекав на покупців, тримаючи грандіозні можливості, свого пристрою під покровом тривіальних операцій. А Кармайкл не був задоволений.
Тільки через десять років настав цей день, але, зрештою, він настав.
Теллі сидів у задній кімнаті, спиною до дверей. Він витягнувся у низькому старому кріслі-качалці лицем до пристрою. Пристрій мало змінився за десятиріччя. Все ще займав неповні дві стіни, і його бінокуляр виблискував під жовтими флюоресцентами.
Кармайкл зачудовано споглядав бінокуляр. Це був шлях до могутності, яку і не снив ніхто. Тільки це невелике вічко відокремлювало його від неймовірного багатства, влади над життям і смертю всіх живих. Між ним і дивовижним майбутнім стояв тільки цей чоловік, який вдивлявся в свій пристрій.
Здавалося, що Теллі не чув ні обережних кроків, ні скрипу мостин за спиною. Він не поворухнувся і тоді, коли Кармайкл звів зброю. Можна було припустити-він не здогадувався, що відбувалось, чому і від кого була загроза, як Кармайкл вистрілив йому в голову.
Теллі зітхнув, зіщулився і повернув верньєр. Він не вперше бачив у бінокуляр своє позбавлене життя тіло-одна з імовірних перспектив, — але спостерігаючи за падінням такої знайомої постаті, він щоразу відчував, як з майбутнього до нього долинає крижаний, подих.
Він одірвався від бінокуляра і відкинувся в кріслі, пильно, розглядаючи черевики на шорсткій підошві, що лежали поруч на столі. Теллі сидів нерухомо, вп’явшись очима в черевики, й подумки йшов за Кармайклом вулицею ввечері й завтра, назустріч критичному моменту, коли все буде залежати лише від стійкого положення ніг на платформі станції метрополітена під час прибуття поїзда, де Кармайкл буде стояти в один з днів наступного тижня.
Цього разу Теллі доручив своєму посильному купити дві пари черевиків. Годину тому він довго вагався, які черевики вибрати — на шорсткій чи слизькій підошві. Оскільки Теллі був гуманістом, то безліч разів те, чим він займався, викликало у нього огиду. Зрештою він вибрав для Кармайкла черевики на слизькій підошві.
Він зітхнув, знову потягся до візира бінокуляра і закрутив верньєр, щоб відтворити сцену, яку спостерігав до цього.
Кармайкл стояв на залюдненій платформі метро, де виблискувала масна волога пляма від розлитої кимось олії. На ногах у нього були черевики на слизькій підошві, що вибрав для нього Теллі. Натовп захвилювався і подався вперед, до краю платформи. Коли поїзд, гуркочучи, вилетів з тунелю, Кармайкл раптом посковзнувся і впав під колеса.
— Прощавайте, містере Кармайкл, — промимрив Теллі.
Це було прощання, яке він не вимовив, коли Кармайкл вийшов з його крамниці. Він сказав це з жалем, йому було жаль сьогоднішнього Кармайкла, який поки що не заслуговував такого кінця. Він не був негідником з мелодрами, чия смерть нікого не хвилює. Втім, сьогоднішній Кармайкл розплачувався за Кармайкла, яким той стане через десять років, — за все треба платити.
Не така то вже й добра річ мати владу над життям і смертю собі подібних. Пітер Теллі спізнав, що не така вже це добра штука — але він її мав. Він не шукав її. Йому здавалось, що пристрій виник майже випадково, досягши своєї надзвичайної довершеності завдяки його вправним пальцям і знанням.
Спочатку це бентежило його. Як слід застосувати цей пристрій? Які небезпеки і грандіозні можливості таїть у собі Око, що змогло заглянути за завісу майбутнього? Він ніс відповідальність за все, і вона була важким тягарем. Аж поки не знайшов відповіді на свої запитання. Але після цього тягар став ще важчим. Бо Теллі мав добре серце.
Він нікому не зміг розповісти справжню причину того, нащо він відкрив цю крамницю. Кармайклу він сказав, що задля втіхи. Дійсно, інколи він відчував глибоку втіху. Але в інших випадках — таких як цей — був тільки душевний біль і сором. Особливо сором.
«Ми маємо те, що вам треба». Тільки Теллі знав, що звернення було не до окремих людей, які відвідували крамницю. Займенник стояв у множині, а не в однині. Звернення стосувалося всього світу — світу, чиє б майбутнє, дбайливо і любовно, було перероблено під керівництвом Пітера Теллі.
Змінити головне річище майбутнього було нелегко. Майбутнє — це піраміда, що формується поволі, камінь за каменем, і Теллі повинен змінювати його камінь за каменем. Для цього потрібні певні люди — люди, які б творили й будували, люди, яких необхідно оберігати.
Теллі давав їм усе, що було треба.
Звичайно, існували і люди, які мали лихі заміри. Їм Теллі також давав те, що треба було світові — їхню смерть.
Пітер Теллі не жадав цієї страшної влади. Але ключ попав у його руки, і йому стало духу не передати цього ключа нікому із смертних. Траплялось, що він помилявся.
З того часу, як йому на думку спала метафора, він почувався дещо впевненіше.
Ключ від майбутнього. Ключ, який він тримав у своїх руках.
Згадуючи про це, він відкинувся в кріслі, щоб дотягтися до старої, досить-таки пошарпаної книги. Та відразу відкрилася на потрібній сторінці. Губи Пітера Теллі ворушилися; сидячи в задній кімнаті своєї крамниці на Парк-авеню, він у котрий уже раз перечитував давно знайомий текст. «І ще скажу я тобі, що нарікаю тебе Петром… І я дам тобі ключі від царства небесного…»
ТЕЛЕБОГ
Може, то й справді була хвороблива пристрасть, що добродій Н. так полюбляв телевізор. Сам-самісінький у тісній, неприбраній кімнатині він цілі дні не відходив від екрана. Нічого іншого не хотів і знати.
Навіть снідав та обідав перед телевізором, не розбираючи, що їсть і скільки. Про краще життя не мріяв, та й розкошів не прагнув. Саке не пив. Навіть до лазні вибирався вряди-годи.
Тому й для прожиття потребував небагато. Інколи підробляв дещицю, і того йому вистачало. Цілісінькі дні нидів коло телевізора, а після програми для опівнічників вкладався спати, бо більше дивитися було нічого. Так і велося.
Аж якоїсь ночі йому хтось привидівся уві сні.
— Ви хто? — спитав його добродій Н. — Я вас ніби десь уже бачив. Овва, та ви схожі на всіх телезірок відразу!
— Твоя правда, — погодився той. — Я — телебог! На світі безліч телеглядачів, але такого затятого, як ти, бачити ще не доводилось. От на знак вдячності я і явився тобі уві сні.
— Дуже радий!
— І хочу винагородити тебе. Щось особливе подарувати мені не по силі, але можу обдарувати тебе однією надприродною здатністю. Ти не проти?
— Авжеж, не проти! Красненько дякую!
І добродій Н. прокинувся, так нічого до пуття і не второпавши. Надворі займалося на світ. Звично клацнув вмикачем телевізора, а тоді взяв ранкову газету. Адже без неї не збагнеш, що після чого дивитись.
— Так, спершу це, потім це, а по обіді ось те. А ввечері…
Добродій Н. пробігав очима програму телепередач, аж раптом у його голові стали виникати якісь химерні числа: 8,5, тоді 10,2, по тому 23,6… Що за дивина! Такого з добродієм Н. досі не траплялося!
Аж потім добродій Н. второпав, що то, певно, показник перегляду кожної передачі. Бо химерні числа з’являлися щоразу, коли він переглядав не тільки програму телепередач, а й репертуар кінотеатрів.
Не скажеш, щоб добродій Н. аж надто зрадів цьому:
— Схоже, телебог таки наділив мене надприродною здатністю — передбачити успіх чи невдачу тієї або іншої телепередачі. Ет, нічого особливого! Проте з цього хоч та користь, що тепер популярніших передач не пропускатиму.
Через кілька днів до добродія Н. заглянув знайомий торговець. І добродій Н. серед усього іншого повідав йому про свою пригоду, докинувши принагідно, що могло б бути і щось краще.
А ще за кілька днів до добродія Н. навідався представник рекламного агентства: він почув про дивовижну здатність добродія Н. від торговця.
— Кажуть, ви здатні передбачити показник перегляду телепередачі? Правда це чи вигадка? — спитав рекламник.