Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 31)
— Що ж мені робити?
— Всіма силами опиратися його рішенню. До того ж Ігор не повинен дізнатися, що я тут була. Я говорю це тобі ніби самій собі: ніхто на світі не повинен дізнатися про мій приліт. Ти ж знаєш Закон?
— Так, — погодилася Гріна. — Ніхто не має права втручатися з науковою чи технічною метою в життя менш розвинених світів.
— Закон, звичайно, стосується світів, що перебувають у тім же просторово-часовім всесвіті. Проте я певна, він так само має застосовуватись і в подібних випадках, тобто у всесвітах з одним і тим же просторовим, але різним часовим виміром.
— Розумію. Я нічого не скажу. Однак, якщо Ігор буде наполягати на своєму?
— Я тобі довіряю. Певна, що твоє остаточне рішення, зрештою, буде таким же, яким було б моє. Пам’ятай, усе може статися, крім одного: він не повинен поїхати.
— Гаразд. Спробую його переконати.
— Спробуєш? — Гріна із майбутнього наблизилась до Гріни із минулого. — Чуєш, маленька лангусто, — так звертався до неї Ігор, — ти повинна його переконати. Ради добра чотирьох.
— Чотирьох?
— Ради нас двох, твого Ігоря і мого, там, у майбутньому, який чекає мого повернення.
— Гаразд. Не турбуйся. Я знаю. що зроблю.
— Покладаюся на тебе. А тепер я хочу дещо попросити.
— Що?
— Я б хотіла глянути на Ігоря.
— Ходи зі мною.
Вони попрямували до спальні. Гріна з минулого натиснула на кнопку відеофона, і Гріна з майбутнього побачила Ігоря, який, не знаючи, що за ним спостерігають, працював із спектрометром. Тамуючи розбурхані почуття, Гріна з майбутнього вимкнула апарат.
— Що ти робитимеш тепер? — запитала Гріна.
— Летітиму назад. Повернувшись в мій світ, я побачу, що трапилось.
— Тоді прощай.
— Прощавай, Гріно.
— Де Ігор?
— Саме про це я хотіла б поговорити з вами, керівнику.
— Він захворів?
— Дуже. Лікар приписав йому повний спокій принаймні на два тижні.
— Я можу його побачити?
— Ні! Він… у нього інфекція.
— Інфекція?
— Авжеж. Це один з небагатьох випадків зараження вірусом, який був занесений із системи Проціона.
— Он воно як!
— Але я маю поговорити з вами в іншій справі.
— Слухаю, Гріно.
— Якщо не помиляюся, Ігор повинен випробувати нового Акпалуса.
— Це дійсно так.
— Оскільки він хворий і не може зробити це раніш, ніж через два тижні, а експедиція не може чекати через одну людину, хтось повинен його замінити.
— Так, але справа не така вже й проста. Нам потрібен океанолог, який був би фахівцем з підводної археології. Без нього експедиція не матиме сенсу. Він — єдиний, у кого є всі ці дані, і тепер, щиро кажучи, я не знаю, що й робити.
— Це дуже просто. Я випробую Акпалуса.
— Ти?
— Ясна річ, що я. Будучи океанологом і пробувши сім років поруч із Ігорем, я можу вважати себе майже фахівцем з підводної археології. Справді ніхто, окрім мене, — звичайно, за виняткові Ігоря, — не збере всіх оцих даних.
— Гаразд? Ігор знає про це?
— Це його ідея, — відповіла дівчина.
— Знаєш, коли вирушаємо?
— Сьогодні вночі.
— Гаразд, дівчино. Перекажи Ігорю, хай скоріше одужує. Жаль, що його не буде в експедиції. Ми скучатимемо за ним.
— Дякую.
«Вибач Ігорю, але в мене не було іншого виходу. Я не знайшла способу подискутувати з тобою. Думаю, що коли ти дізнаєшся про своє ув’язнення, буде вже запізно. Клянусь Кіркою[26]! Існує якась небезпека, а я не відаю, яка вона! Як же її уникнути, не, знаючи, звідки вона прийде? Якби не я, вона спіткала б Ігоря. Тепер залишається чекати… Ці руїни такі величезні. Яка цивілізація могла проживати на цім континенті? Нічого подібного я ніде не бачила. Певна річ, її створило плем’я, яке населяло Землю мільйони років тому. Але скільки ж різних племен обживало нашу планету? Виходить, досі археологія керувалася хибними критеріями Як вони могли вважати, що гомо сапієнс з’явився на Землі три мільйони років тому! Ясна. річ: археологія відстала від таких наук як фізика, біологія і, мабуть, саме тому велетенські монументи Стоунхеджа та Південної Африки здавалися залишками недавніх цивілізацій… На щастя, відкриття Атлантиди покінчило з подібними ідеями. Це було корисно з двох причин: підводна археологія оформилась як незалежна наука і довела, що історію планети творила ціла низка стародавніх племен. Сліди цивілізацій, яким шістдесят мільйонів років стали очевидними. Гадаю, це одна з них. О! Це, здається, площа, а та будівля — храм. Який величезний! Проходи, знову проходи… Ну й ну! Далі суцільна стіна. Ні. Є двері. Клянуся Кіркою! Вони запечатані. І як же їх відчинити! Гм… Якби за ними не було нічого важливого то будівничі не зважилися б їх запечатати такою здоровенною брилою… Думаю, тут стане у пригоді лазер. Ану, спробуємо…»
Ігор увів останню програму. За мить величезний мозок Діксі-3 видав мелодію, нечутну для слуху людини.
Антена робота сприйняла ледь уловимі октави дозвукового послання, мозок швидко засвоїв його, переклавши ультразвук на магнітно-електронну мову, а процесори інтерпретували сигнал і привели в дію механічні руки.
Ігор відійшов на кілька кроків, оглянув своє творіння. Замилувався ним. Йому було віддано десять років життя. Він упав у крісло, чекаючи, поки робот здійснить останню наладку. На мить у його уяві зринув образ Гріни.
— Гріно, ти не повинна була… — повторив він у котрий уже раз.
Робот стояв, чекаючи його наказів.
— Можеш іти на склад, — сказав Ігор.
Робот слухняно пішов повільною ходою.
Ігор вийшов з лабораторії, попрямував коридорами до крила будинку, де були житлові помешкання працівників Фізичного центру. Зайшов до своєї кімнатки. Якою пусткою здавалася вона йому весь час по смерті Гріни! Він пройшов до кухні. Годинник показував п’ятнадцять хвилин на четверту ранку. Випив склянку молока, з’їв сандвіч. Потім попрямував до спальні.
Завтра він побачить Гріну.
ПРОФЕСОР ДОНЬДА
Цю свою розповідь я вирізьблюю на глиняних табличках, сидячи біля входу моєї печери. Мене здавна цікавило, як писали на табличках вавілоняни, хоч я ніколи не гадав, що самому доведеться це спробувати. Можливо, глина у них була краща, а може, клинопис для цього годився більше, хтозна.
Глина у мене розлазиться або кришиться, та краще морочитися з нею, ніж шкрябати уламком вапняку по сланцю, бо я змалку не терплю скреготіння. Тепер я вже ніколи не назву стародавні технології примітивними. Перед своїм відходом професор спостерігав, як я мучусь, викрешуючи вогонь, і, коли я по черзі зламав консервний відкривач, наш останній терпуг, ножик і ножиці, він зауважив, що доцент Томпкінс з Британського музею сорок років тому пробував відколоти з кременю звичайну скребачку, подібну до роблених у кам’яному віці, і звихнув зап’ястя, розбив окуляри, а скребачки так і не відколов. Професор засудив безпідставну глумливу зверхність, з якою ми дивимося на печерних предків. Він мав рацію. Моє нове помешкання — жалюгідна діра, матрац уже зотлів, а з бліндажа, де так добре жилося, нас вигнала стара хвора горила, яку біда принесла з джунглів. Професор твердив, що не вигнала. Що ж, агресивності вона не виявляла, але я волів не ділити з нею і так уже тісного приміщення — найдужче дратували мене її забави з гранатами. Може, я й спромігся б її вигнати: горила боялася червоних консервних бляшанок з раковим супом; цього добра залишилося там досить; однак, боялася замало. До того ж Марамоту, який тепер уже відкрито признається, що вірить у шаманство, заявив, що впізнав у мавпі свого перевтіленого дядька, й умовляв нас, щоб ми їй не суперечили. Я пообіцяв, що не буду; професор же, в’їдливий як завжди, пробурмотів: я, мовляв, поступився не через дядька Марамоту, а через те, що навіть немічна горила залишається горилою.
Ніяк не можу примиритися з утратою того бліндажа. Колись він був частиною прикордонних укріплень між Гурундуваю і Ламблією, а тепер… що ж, прикордонники розбіглися хто куди, а нас вигнала мавпа. Мимохіть прислуховуюсь, бо добром ці забави з протитанковими гранатами не закінчаться, але чую тільки, як завжди, стогін ситих під зав’язку урувоту та ще цього павіана з підбитими очима. Марамоту каже, що це не звичайний собі павіан, але облишу дурниці, бо не доберуся до суті.
Порядна хроніка має бути датованою. Знаю. що кінець світу наступив зразу після пори дощів. Це було кілька тижнів тому, точніше не скажу, бо горила забрала в мене календар, в якому, відколи вичерпався запас кулькових ручок, я занотовував раковим супом найважливіші події.
Професор вважав, що це був кінець не світу, а цивілізації. В цьому я з ним згідний; не можна визначати масштаби такої катастрофи міркою власних невигод. «Не сталося нічого страшного, хлопці», — повторював професор, заохочуючи нас з Марамоту до хорового співу втрьох. Та коли в нього закінчився люльковий тютюн, професор втратив душевний спокій і, спробувавши кокосових волокон, все ж пішов шукати тютюну, хоч повинен був розуміти, чим може скінчитися такий похід. Не знаю, чи побачу його ще колись. Тим більше мушу познайомити нащадків, які колись створять нову цивілізацію, з такою великою людиною. Моя доля складалася так. що я зблизька міг спостерігати найвидатніших осіб нашого часу, а хтозна, чи Доньду не визнають першим з найперших. Та спершу треба пояснити, звідки я взявся у тепер вже нічиїх африканських джунглях.