Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 30)

— Це остання модель…

— Усі попередні Акпалуси так само були останніми моделями.

— Але ця не така.

— Та звідки тобі про це знати?

Ігор мовчки дивився на Гріну.

— Гаразд, — сказала вона сумно. — Певна, ти все одно поїдеш.

— Гріно, ти знаєш, що я марю цими руїнами ось уже кілька місяців. Думки про них заважають мені працювати.

— Але Акпалус, Ігорю..!

— Керівник запевнив мене, що безпека гарантується на дев’яносто дев’ять відсотків.

Юнак засоромився. Він уперше сказав Гріні неправду.

— Це мене не переконає, — мовила вона вперто.

— Це моя єдина можливість вивчити їх, — наполягав він. — Якщо не поїду тепер, то вже й ніколи. Такої нагоди вже не трапиться.

— А якщо з тобою щось станеться?

— Елемент ризику буде завжди.

Гріна мовчала.

— Гаразд, Гріно, якщо ти категорично проти…

— Я не маю нічого проти твоєї роботи! — вигукнула вона поспішно. — Роби те, що вважаєш за потрібне. Якщо ти відмовишся від такої нагоди, то потім мене за це картатимеш, а я не хочу відчувати себе винною до кінця свого віку. Тож краще їдь.

Юнак усміхнувся.

— Гаразд, кохана моя.

Він пильно глянув їй у вічі, поцілував і проголосив:

— Ти — янгол.

— Я мушу йти, — сказала вона. — О шостій годині в мене лекція.

Вони попрощалися на сходах. Гріна пішла в аудиторію, де її чекали студенти, а Ігор — у лабораторію. Він хотів побачити Акпалуса, випробувати, як діє його апаратура.

Прискіпливо випробувавши всі системи робота, Ігор зробив висновок: так, Акпалус куди досконаліший за попередні моделі.

Два дні по тому експедиція вирушила в антарктичну зону. Акпалус працював чудово.

Крізь прозору стінку Ігор спостерігав підводний світ.

Кільця, що утворювали тіло Акпалуса, витягувалися, імітуючи рух дощовика. Традиційні акваланги стали непотрібні. Кисень, добутий із води, проходив крізь мембрану в кабіну, а токсичні гази, які виділялися з потом та диханням, виходили назовні.

Робот просувався між руїнами. їх ніхто ще не вивчав. Фотографії, зроблені з невеликого батискафа, були єдиною інформацією, яку мали в своєму розпорядженні вчені.

В міру просування механічного черв’яка Ігор робив нотатки. Широкі вулиці, величезні будівлі, нескінченні стіни утворювали складний лабіринт. Тим часом бокові та передні елементи Акпалуса надсилали візуальну інформацію на судно, де перебувала решта експедиції. Там зображення розшифровувалося та класифікувалося дослідницьким персоналом. Пристрої телевізійної пам’яті реєстрували візуальні послання робота. Незважаючи на те, що на глибині панувала темрява, зображення виходили чіткими, оскільки телевізійні камери мали інфрачервоне бачення.

Ігор спрямував робот усередину будівлі, що здавалася величним храмом. В кінці проходу були двері. Гнучка мордочка робота обережно промацала їх, проте двері не відреагували на дотик. Тоді Ігор вирішив скористатися лазером.

Промінь злегка торкнувся каменя, і відразу прогримів вибух. Його міць вивільнила підземні сили гігантських масштабів.

На поверхні моря нерухомі до того сейсмографи застрибали, стрілки закрутились, наче божевільні. Судно гойднулося на хвилях. Крига проломилась і своїм криком поранила холодне повітря…

Гріна прокинулася, залита потом. Знетямлена, вона сіла на край ліжка, взяла з нічного столика заспокійливі ліки. прийняла їх. Через п’ять хвилин набралася духу, пішла у ванну. Годинник показував 8.30. Вона прийняла душ, сяк-так поснідала, одяглася. Спати більше не могла, хоч голова в неї була наче налита свинцем.

Дівчина пішла до лабораторії. Там стояв робот. Обличчя її проясніло. Вона майже забула про нього. Перш ніж підійти до Діксі, підступила до великого дзеркала, що висіло на дверях.

Вона була ще гарна. Десять літ — незначний час для тих, хто міг жити по сто двадцять років і більше. Та що для неї молодість і врода! Вона має виконати те, що задумала. В дзеркалі дівчина розглядала не свою вроду, а вираз обличчя. У виразі ж був суцільний смуток. Уже багато літ дівчина не усміхалася і забула, як це робиться.

Після трагічної загибелі Ігоря товариші наполягали на тому, аби вона поїхала розвіятися. Зрештою, коли вона не послухалась, вони дали їй спокій.

Гріна їм не докоряла, що забули про неї. Навпаки, нескінченно була їм за це вдячна. їй хотілося усамітнитись, зосередитися на єдиній проблемі, над якою міркувала весь час, вільний від лекцій та праці в лабораторії.

Гріна повернулася до робота. Підійшла до нього і, сівши між жмутами проводів, пристебнулася поясом. Серце її несамовито калатало, проте вона спокійно натиснула на червону кнопку. Кімнату сповнило приємне заколисуюче гудіння. Вона визначила швидкість, натиснула на важіль, на якому було написано: «Зворотний відлік». Гудіння перейшло у виск. Усе навколо оповилося білим туманом. Вітер засвистів у вухах, кімната щезла.

Гріна схилилася над кресленням, заповненим формулами. Через дві години вона проведе свою другу лекцію, тож голова має бути свіжа та ясна. Ігор повернеться вночі. Дівчина зачинилася в підземній лабораторії південного сектора, залишивши йому записку, в якій просила не переривати її роботу, хай там що. Вона зітхнула, згадавши записку, і ще нижче схилилась над паперами.

Позаду зарипіла підлога; хтось підійшов до неї тихою ходою.

— Це ти, Ігорю?

Не отримавши відповіді, одірвала погляд від паперів. Вона не повірила тому, що побачила. Посередині кімнати стояла… вона.

— Я, певно, з глузду з’їхала? — прошепотіла дівчина.

— Будь ласка, не хвилюйся і не здіймай галасу. Я Гріна… З майбутнього.

— Ти — це я?

— Через десять років.

— Мандрівка в часі! Як? Як тобі вдалося це зробити?

— Сконструювала машину.

Гріні забило дух.

— Вибач, але я не можу цього збагнути.

Вона підвелась, підійшла до аптечки. Проковтнувши пігулку, повернулася до столу з паперами.

— Послухай-но, що я тобі скажу, — мовила Гріна з майбутнього. — Я тобі довіряю як собі самій і не маю сумніву: ти мене зрозумієш. Ніхто на світі не повинен дізнатися про мій приліт. Мандрівку в часі згодом відкриють, хоча. можливо, й не ти.

— То нехай. Але що сталося?

— Ігор марить руїнами, що були відкриті кілька місяців тому дослідницьким батискафом.

— Так, знаю. Глибоко під водою біля берегів Антарктиди. Він тільки й говорить про них.

— Атож! Через кілька днів керівник запропонує йому дослідити ці руїни. На Акпалусі.

— На Акпалусі?!

— Це робот. Уперше в історії підводних досліджень учені матимуть надійний апарат.

Небезпека криється не в Акпалусі.

— Небезпека? З Ігорем щось станеться?

— З ним нічого не буде, якщо ти його не пустиш. Ти не повинна його відпустити.

— Але як я потім дивитимуся йому у вічі? Я знаю Ігоря, він ніколи нічого не скаже, але його докірливий погляд переслідуватиме мене все життя.

— То ти хочеш його втратити?

— Ні.

— Якщо тобі пощастить переконати Ігоря, можливо, ти допоможеш і мені його повернути, — сказала Гріна з майбутнього в задумі, — хоч цього я не дуже певна.