Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 27)
Тепер Френклін не розлучався із списком придбаних речей і вносив у нього нові покупки спокійно, без протестів, не аналізуючи цю нову техніку розпродажу, розуміючи, що єдиний вихід для нього — цілковита капітуляція. Доки він і такі, як він, виказували хоча б слабенький натяк на опір, крива росту інфляції стримувалась до десяти відсотків на рік. Та коли навіть і цей незначний опір було придушено, вона почала непомірно зростати, виходячи з-під контролю…
Через два місяці, якось повертаючись додому, він уперше побачив зблизька рекламний випромінювач. їхав він із швидкістю 40 миль на годину. Після другої з, трьох листоподібних шляхових розв’язок рух почав сповільнюватися. Біля одного випромінювача сотні машин з’їжджали на трав’яний газон, збирався натовп. Вгору по металевому фасаду дерлися дві маленькі чорні постаті, на решітчастій поверхні у вечірньому небі періодично спалахували безліч світлових пульсаторів. Інші валялися долі, і перше враження було таке, наче робиться профілактичний огляд.
Френклін зрозумів, що підозри Хетуея справдилися. Спинивши машину обіч дороги, він пішов до натовпу, що був освітлений спалахами випромінювача. Далі, за металевою огорожею, яка оточувала острівець між шляхопроводами, стояв гурт поліцейських та інженерів, що спостерігали за людьми, які лізли за сотню футів над землею.
Френклін спинився, відчуваючи полегкість від несподіваного просвітління. Полісмени, озброєні кулеметами, стежили за двома своїми колегами. Вони підбиралися до третьої маленької постаті, що притислася до блоку вмикання. То був бородатий чоловік у брудній сорочці і подертих на колінах джинсах.
Хетуей!
Френклін кинувся до острівця, випромінювач шипів, тріщав, свистів, запобіжники вилітали десятками.
Потім миготіння припинилося, все завмерло, але сяяння тривало, і одночасно сотні очей глянули на екран, де з’явились літери і фрази, які Френклін читав кожного дня, проїжджаючи по автомагістралі.
КУПІТЬ НЕГАЙНО КУПІТЬ НЕГАЙНО КУПІТЬ НЕГАЙНО
НОВЕ АВТО НОВЕ АВТО НОВЕ АВТО НОВЕ АВТО
ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК
Завили сирени, і дві патрульні машини пробилися крізь натовп на край газону, зупинившись на вогкій траві. З них висипала поліція з кийками напоготові і почала швидко відтісняти людей. Френклін стояв з широко розкритими очима і, коли вони наблизилися, сказав:
— Полісмене, я знаю того чоловіка…
Але полісмен штовхнув його в груди долонею. Френклін заточився, і, коли поліція почала бити лобові вікна, сховався за автомобіль. Потерпілі водії гнівно протестували, ті ж, хто стояв подалі, зразу кинулися до своїх машин.
Пролунала коротка автоматна черга, довкола все стихло, було чутно, як важко дихають люди. Хетуей закричав, в його голосі разом з біллю чулося щось переможне, — і, розкинувши руки, стрибнув униз.
— Роберте, що ж там сталося? — спитала Юдіт наступного ранку, коли Френклін сів у крісло. — Я знаю, що це трагедія для його жінки та дочки, але Хетуей був у полоні нав’язливої ідеї. Якщо він так уже ненавидів рекламні екрани, то чому не руйнував старі, а кинувся на нові?
Френклін не зводив погляду від телеекрана, сподіваючись, що програма хоч трохи його розважить.
— Хетуей мав рацію, — промовив він.
— Та невже? Реклама якою була такою і є. Справжньої свободи вибору ми так і не матимемо. Проте все одно нам не витратити більше, ніж ми заробляємо, хоча фінансові компанії нас спонукають до цього.
— І ти згодна з таким становищем?
Френклін підійшов до вікна. Посередині їхнього масиву було зведено ще один випромінювач. Якраз на схід від їхнього дому. І зранку тінь від його чотирикутної суперструктури вкрила сад, сходи до балкона, сягала навіть його ніг. Наче щоб виправдати таке сусідство і, можливо, послабити підозри, він був зведений з претензією на дрібний снобізм — нижні секції віддалено нагадували стиль епохи Тюдорів.
Роздивляючись їх, Френклін побачив з півдюжини поліцейських, що сиділи у своїх патрульних машинах, і монтажну бригаду, яка розвантажувала виготовлені на заводі решітки. Він глянув на випромінювач біля торговельного центру, намагаючись заглушити гостроту спогадів про Хетуея, про даремні спроби бідолашного молодика переконати його і заручитися підтримкою.
Він простояв так цілу годину. Зайшла Юдіт, одягаючи капелюшок та пальто. Вона була готова знову йти до універсального магазину.
Френклін пішов з нею до дверей.
— Я відвезу тебе, Юдіт. Хочу дізнатися про замовлення на нову машину, наступні моделі обіцяють у кінці місяця. Може, нам удасться отримати автомобіль з найперших партій.
Вони вийшли на під’їзну алею; тіні від рекламних екранів-випромінювачів розверталися відповідно до положення сонця. Мало не торкаючи один одного, вони стриміли над головами людей, наче ножі могутніх косарок.
КНИГА ПІСКУ
…збудоване на піску…
Лінія складається з нескінченної кількості точок, площина з нескінченної кількості ліній, об’єм з нескінченної кількості площин; супероб’єм з нескінченної кількості об’ємів… Ні, безумовно, це надто геометричний[15], не найкращий спосіб розпочати мою оповідь. За наших часів кожне фантастичне оповідання прагне здатися достовірним, однак моє — справді достовірне.
Я живу самотньо, на четвертому поверсі будинку по вулиці Бельграно. Якось кілька місяців тому, надвечір, хтось постукав у мої двері. Я відчинив, і до мого помешкання зайшов незнайомець — високий на зріст, з невиразними рисами. А може, він здався мені таким через мою короткозорість. Увесь його зовнішній вигляд свідчив про пристойну бідність.
Костюм його був сірого кольору, і в руці він тримав валізу. Я одразу завважив, що переді мною іноземець. Спершу він здався мені старим; потім я збагнув, що мене ввело в оману його рідке русяве волосся, майже біле, як у скандинава. Під час нашої розмови, яка тривала менше години, я дізнався, що він родом з Оркнейських островів[16].
Я вказав йому на стілець. Він трохи помовчав. Був сумний, як оце я зараз.
— Я продаю біблії, — мовив він.
Я відповів не без хвастощів:
— В цьому домі є кілька біблій англійською мовою, серед них найперша — Джона Вікліфа[17]. Маю також видання Сіпріано де Валери[18], Лютера — з літературної точки зору воно найгірше — і примірник вульгати[19]. Як бачите, якщо мені чогось і бракує, то, в усякому разі, не біблій.
Він помовчав і відказав:
— Я продаю не тільки біблії. Можу показати священну книгу, яка, певно, вас зацікавить. Я купив її в Біканері[20].
Він розкрив валізу й поклав книгу на стіл. Це було видання ін-октаво, в матер’яній палітурці. Безсумнівно, книга пройшла через багато рук. Я роздивився її, мене вразила її незвичайна вага. На корінці стояв напис: «святе письмо», а трохи нижче — «Бомбей».
— Дев’ятнадцяте століття, — завважив я.
— Не знаю. Не довідувався.
Я відкрив її навмання. Шрифт був незнайомий. Сторінки виявились обтріпаними, поліграфія проста. Текст, надрукований у дві колонки, як у біблії, був убористий, вірші йшли по порядку. У верхньому кутку кожної сторінки стояла арабська цифра. Я звернув увагу на те, що на парній сторінці була цифра, припустимо, 40514, а на наступній, непарній — 999. Я перегорнув сторінку, на звороті стояла восьмизначна цифра. Тут же була невеличка ілюстрація, такі звичайно можна побачити в енциклопедичному словнику: якір, нарисований пером, наче ним водила невправна дитяча рука.
Цієї миті незнайомець проказав:
— Дивіться уважно. Ви вже ніколи цього не побачите.
Погроза вчувалася в його словах, але не в тоні.
Я запам’ятав те місце й закрив книгу. І одразу розгорнув її. Марно гортав сторінку за сторінкою, шукаючи зображення якоря. Намагаючись приховати свою розгубленість, запитав:
— Це переклад святого письма на одну з мов, поширених в Індії, чи не так?
— Ні, — заперечив він.
Потім стишив голос, немов намірявся розкрити мені таємницю:
— Я придбав її в одному містечку, в міжгір’ї, дав за неї кілька рупій та біблію. Її власник не вмів читати. По-моєму, в книзі книг він вбачав якийсь амулет. Він належав до найнижчої касти: люди боялися наступити на його тінь, щоб не заразитися. Він розповів мені, що його книга зветься Книгою піску, бо ні книга, ні пісок не мають ані початку, ані кінця.
Він попросив, аби я знайшов першу сторінку.
Я поклав ліву руку на палітурку й розкрив книгу великим пальцем, майже притиснутим до вказівного. Все було марно: кожного разу між обкладинкою та рукою виявлялось кілька сторінок. Вони ніби виростали з книги.
— А тепер пошукайте останню.
Я й тут зазнав невдачі; тож насилу пробелькотів не своїм голосом:
— Цього не може бути.
Продавець біблій, не підвищуючи голосу, відповів:
— Не може бути, однак є. Кількість сторінок у цій книзі справді безконечна. Жодна з них не є першою, ані останньою. Не знаю, чому вони пронумеровані так довільно. Певно, щоб дати зрозуміти, що нескінченний ряд можна виразити будь-якими цифрами.
Потім, немов розмірковуючи вголос, він додав:
— Якщо простір нескінченний, ми перебуваємо у будь-якій точці простору. Якщо час нескінченний, ми перебуваємо у будь-якій точці часу.
Його розумування розлютили мене. Я запитав:
— Ви, звісно, віруючий?
— Так, я пресвітеріанин. Моє сумління чисте. Я певен, що не ошукав тубільця, коли віддав йому біблію за його диявольську книгу.