Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 142)

І саме в ті дні, одного суботнього надвечір’я Америка Вікунья, зайшовши до спальні на вулиці Вікон, чисто випадково, не шукаючи умисне, знайшла в незамкненій на ключ шафі машинописні копії роздумів Флорентіно Аріси та рукописні листи Ферміни Даси.

Доктор Урбіно Даса зрадів, коли поновилися візити, що так збадьорювали його матір. На відміну від своєї сестри Офелії, яка прибула на першому ж фруктовозі з Нового Орлеана, тільки-но довідалася, що Ферміна Даса водить дивну дружбу з чоловіком досить сумнівної з морального погляду репутації. Її тривога сягнула критичної точки вже після першого вівторка, коли вона увіч переконалася, як фамільярно і самовпевнено почував себе Флорентіно Аріса в їхньому домі, як перешіптувалися та мило сварилися, мов юні закохані, її мати з гостем, що засидівся до пізньої ночі. Те, що для доктора Урбіно Даси було зворушливою душевною спорідненістю двох самотніх старих людей, Офелія сприймала як порочну форму таємного співжиття. Такою завжди була Офелія Урбіно, настільки схожа вдачею на донью Бланку, що, здавалося, вона доводилася їй рідною дочкою, а не онукою по батьківській лінії. Була горда як і вона, пихата як і вона, — як і вона жила керуючись забобонами. Була нездатна припустити, що між чоловіком та жінкою може існувати невинна дружба навіть у п’ятирічному віці, а тим паче — у вісімдесятирічному. В одній гострій суперечці зі своїм братом вона сказала, що бракує тільки, аби Флорентіно Аріса злігся з матір’ю на її вдовиному ложі, отоді б, мовляв, він утішив її по-справжньому. Доктор Урбіно Даса не мав духу, щоб висловити сестрі свою незгоду, ніколи він не зважувався сказати їй що-небудь усупереч, але втрутилася його дружина, спокійно заявивши, що кохання на вік не зважає. Офелія мало не луснула з люті.

— Кохання не має глузду вже у нашому віці! — викрикнула вона. — А в їхньому — це просто свинство!

Вона з такою затятою рішучістю пообіцяла віднадити від дому Флорентіно Арісу, що це дійшло до вух Ферміни Даси. Мати покликала дочку до спальні, як робила завжди, коли не хотіла, щоб розмову почули слуги, і попросила її повторити свої звинувачення. Офелія не стала їх пом’якшувати: вона, мовляв, переконана, що Флорентіно Аріса, чия схильність до протиприродних збочень ні для кого не таємниця, прагне до сумнівних взаємин, які можуть завдати добрій славі їхньої родини ще більшої шкоди, ніж злочини Лоренсо Даси чи безневинні походеньки Хувенала Урбіно. Ферміна Даса вислухала дочку, не сказавши й слова, навіть не кліпнувши очима, та коли та виговорилася, вона стала зовсім іншою, так наче враз повернулася до життя.

— Я шкодую лише, що не маю сили, аби дати тобі доброї хлости, якої ти заслуговуєш за своє нахабство і брудні думки, — сказала вона Офелії. — Але ти зараз же покинеш цей дім, і присягаюся тобі прахом своєї матері, що поки я жива, твоєї ноги в ньому не буде!

І ніщо не змогло похитнути її рішучість. Офелія тимчасово оселилася в братовому домі й звідти яких тільки суплік не надсилала, передаючи їх через найвпливовіших посередників. Але все було марно. Ні умовляння сина, ні втручання подруг не змогли вплинути на Ферміну Дасу. А невістці, з якою завжди зберігала приязні взаємини, позначені грубуватою довірливістю, вона сказала виразистим жаргоном, властивим їй замолоду:

— Сто років тому вони обісрали б мою дружбу з цим бідолахою, бо ми, мовляв, надто юні, а тепер хочуть зробити те саме, бо ми, бачте, занадто старі. — Вона припалила сигарету від недопалка попередньої і виплюнула рештки отрути, яка спопеляла їй нутрощі: — Хай вони йдуть усі в гузно. Якщо ми, вдови, маємо в житті якусь перевагу, то це те, що ніхто вже нами не командує.

Її рішучість була непохитною. Коли нарешті Офелія переконалася, що всі засоби вичерпано, вона повернулася до Нового Орлеана. Єдине, чого зуміла домогтися вона від матері, це щоб та попрощалася з нею, і Ферміна Даса поступилася після тривалих умовлянь, але так і не дозволила дочці зайти в дім: вона ж бо заприсяглася, що цього не буде, кістьми своєї матері, єдиним, що в ці чорні дні лишалося для неї чистим.

В один із перших своїх візитів, коли розмова торкнулася його пароплавів, Флорентіно Аріса офіційно запросив Ферміну Дасу зробити прогулянкову подорож по річці. Згаявши на один день більше, ніж коли їхати поїздом, можна було дістатись аж до столиці, яку вони, як і більшість жителів Карибського узбережжя, що належали до їхнього покоління, і тепер називали давнім ім’ям, яке вона носила аж до минулого століття: Санта-Фе[69]. Проте Ферміна Даса пам’ятала, якої думки про це місто був її чоловік, і не хотіла з ним знайомитися, адже воно холодне й похмуре, жінки там виходять із дому тільки до вечірньої меси і не мають права зайти ні до морозивного кафе, ні в державні установи, — так принаймні їй розповідали, — а вулиці там щодня запруджені похоронними процесіями, а з неба ще від прадавніх часів сіється дрібна мжичка; одне слово, ще гірше, ніж у Парижі. А от річка манила її до себе, хотілося побачити кайманів, що вигріваються на піщаних берегах, хотілося, щоб серед ночі її розбудив крик морської корови, але думка про таку важку подорож, у її літа, та ще й самотньою вдовою, здавалась їй нереальною.

Флорентіно Аріса повторив запрошення згодом, коли вона твердо вирішила, що є сенс жити на світі й без чоловіка, і тоді ця перспектива видалася їй більш імовірною. Але після сварки з дочкою, доведена до розпачу образливими звинуваченнями на адресу батька, гнівом проти покійного чоловіка, люттю проти лицемірства улесливої Лукресії дель Реаль, яку стільки років вважала за свою найкращу подругу, вона сама відчула себе зайвою у власному домі. Якось увечері, п’ючи свій настій із суміші різних сортів чайного листу, вона подивилася на залите водою патіо, де вже ніколи не зазеленіє дерево, що принесло їй біду, і сказала:

— Єдине, чого мені хочеться, це піти з цього дому, і йти прямо, прямо, прямо, й ніколи більш сюди не повернутися.

— Скористайся пароплавом, — порадив їй Флорентіно Аріса.

Ферміна Даса підвела на нього замислений погляд.

— А знаєш, я не проти, — мовила вона.

Раніше їй і на думку не спадало таке сказати, але як тільки вона визнала це за можливе, то вже не захотіла відступати. Син і невістка були в захваті й висловили їй своє цілковите схвалення. Флорентіно Аріса поквапився уточнити, що Ферміна Даса буде почесною гостею на його пароплавах і він виділить для неї каюту, обставлену не гірше, ніж її власний дім, забезпечить бездоганне обслуговування, і капітан особисто відповідатиме за її безпеку та здоров’я. Щоб заохотити її, він приніс карту річки, поштові листівки, на яких були зображені буремні вечори, вірші про первісний рай Магдалени, написані знаменитими мандрівниками або людьми, які стали знаменитими завдяки високим стійностям цих віршів. Вона побіжно передивлялася все це, коли була в доброму гуморі.

— Тобі ні до чого зваблювати мене, мов дитину, — сказала вона йому. — Якщо я вирішила поїхати, то поїду тому, що я так вирішила, а не заради чудових краєвидів.

Коли син запропонував, щоб невістка її супроводжувала, мати відрубала:

— Я вже досить доросла, щоб обійтися без опікунів.

Вона сама подбала про всі дрібниці, пов’язані з подорожжю. Відчувала величезну полегкість на думку, що цілих вісім днів, поки пароплав підійматиметься проти течії, і ще п’ять, поки повертатиметься за течією назад, вона житиме, не маючи нічого крім найнеобхіднішого: півдесятка ситцевих суконь, елементарного туалетного знадіб’я, черевиків, у яких вона зійде на пароплав і з пароплава на берег, і домашніх пантофель для подорожі, — й більш нічого. То була мрія всього її життя.

В січні 1824 року командор Хуан Бернардо Ельберс, засновник річкового судноплавства, пустив на регулярні рейси по річці Магдалені перший пароплав, примітивну калошу в сорок кінських сил, що мала назву «Вірність». Минуло понад століття, і ось 7 липня о шостій годині вечора доктор Урбіно Даса та його дружина провели Ферміну Дасу на борт пароплава, на якому вона мала здійснити свою першу мандрівку по річці. То було перше судно, збудоване на місцевій корабельні, і в пам’ять його славетного предка Флорентіно Аріса назвав щойно спущений на воду пароплав «Нова Вірність». Ферміна Даса так і не повірила, що це ім’я, таке значуще для них обох, було справді історичною випадковістю, а не завдячувало свою появу хронічній романтичності Флорентіно Аріси.

В усякому разі, на відміну від інших річкових пароплавів, старовинних і сучасних, «Нова Вірність» мала поряд із капітанською каютою ще одну, додаткову, простору, з усіма вигодами: вітальня, обставлена бамбуковими меблями барвистих кольорів, подружня спальня, декорована за китайськими мотивами, туалетна кімната з ванною та душем, широка веранда під дахом, обплетена висячою папороттю, з оглядом по курсу судна та з обох боків, і система безшумного охолодження, яка захищала все приміщення від гуркоту парових машин і забезпечувала там штучний клімат вічної весни. Ця розкішна оселя відома під назвою «президентської каюти», бо досі в ній подорожували тільки три президенти республіки, не мала ніякого комерційного призначення, і її приберігали для високих урядових осіб та визначних, високоповажних гостей. Як усім здавалося, Флорентіно Аріса звелів її збудувати саме з цією метою, тільки-но був обраний президентом РККБ, але ним керувала внутрішня переконаність, що рано чи пізно ця розкішна каюта стане щасливим притулком його весільної подорожі з Ферміною Дасою.