Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 128)

А втім, не тільки спогади про неї наринули на нього того вечора на святі, яке влаштувала для нього Леона Кассіані. Йому пригадалися всі ті, з ким випадало йому кохатися: і ті з них, які вже спочивали на цвинтарях, думаючи про нього під укривалом з троянд, що росли на їхніх могилах, і ті, котрі досі вкладали голову на одну подушку із законним чоловіком, чиї роги видавалися позолоченими в сяйві місяця. За браком однієї він прагнув мати всіх водночас — так бувало з ним завжди, коли його змагав страх. Бо й за найтяжчих обставин, і в найскрутніші хвилини свого життя він зберігав усі ниточки, хоч би якими вони були тоненькими, що пов’язували його з незліченними коханнями минулих ліг. жодної з тих ниточок він ніколи не загубив.

Отож пригадалася йому в той вечір Росальба, найдавніше з усіх, та сама, якій він подарував свою невинність, і спогад про це завдав йому не менш гострого болю, аніж біль, пережитий у той далекий день. Досить йому було заплющити очі, й вона з’явилася перед ним у своїй мусліновій сукні та в капелюшку з довгими шовковими стрічками, гойдаючи дитячу колиску на палубі пароплава. Кілька разів за своє довге життя він уже зовсім був готовий вирушити на її пошуки, навіть приблизно не уявляючи собі, де вона може бути, не знаючи її прізвища, не знаючи, чи справді ту він шукає, але певний, що зустріне її де-небудь в орхідеєвих лісах. Та щоразу через ту чи ту перешкоду, яка виникала в останню годину, або внаслідок різкої зміни його неврівноваженого настрою, подорож відкладалася мало не в ту мить, коли вже збиралися прибрати трап пароплава: і завжди то була причина так чи так пов’язана з Ферміною Дасою.

Згадав він і про вдову Насарета, єдину жінку, з якою осквернив материнську оселю на вулиці Вікон, хоча не він її туди привів, а Трансіто Аріса. У неї він знайшов більше розуміння, ніж у будь-якої іншої, бо вона була з ним дуже ніжна, ніби прагнула замінити Ферміну Дасу, хоч у ліжку поводилася незграбно. Але її повадки блудливої кішки, ще невтримніші, ніж сила її ніжності, наперед прирекли їх обох на взаємну невірність. Хоча вони кохалися майже на протязі тридцяти років, нехай і з великими перервами, — відповідно до свого мушкетерського девізу: «Невірні, але віддані». Вона була єдиною, про кого Флорентіно Аріса подбав: коли його повідомили, що вона померла і її збираються ховати як жебрачку, він поховав її за свій кошт і сам-один був присутній на похороні.

Згадав він і про інших вдів, з якими кохався. Про Пруденсію Пітре, найстаршу з досі живих, — усі знали її під кличкою Вдова-Двох, бо овдовіла вона двічі. І про ще одну Пруденсію, вдову Арельяно, яка була так у нього закохана, що відривала ґудзики на його одязі, щоб він залишався з нею, поки вона їх пришиє. Згадав і про Хосефу, вдову Суньїги — ця просто-таки божеволіла з кохання до нього і якось мало не відчикрижила йому ножицями прутня, поки він спав, — щоб жодній іншій не дістався, хай навіть не дістанеться більш і їй.

Згадав і про Анхелес Альфаро, ефемерну й найлюбішу з усіх, яка приїхала до їхнього міста на півроку викладати гру на смичкових інструментах у Музичній школі й проводила з ним місячні ночі на асотеї свого будинку в чому мати її спородила, граючи прекрасні сюїти з усієї світової музики на віолончелі, що співала чоловічим голосом між її засмаглими стегнами. Уже з першої місячної ночі обоє віддавалися коханню з нестямним шалом початківців, і дивно, що серця їхні не розірвалися в тому несамовитому герці. Але Анхелес Альфаро поїхала, як і приїхала, зі своїм ніжним жіночим лоном та віолончеллю грішниці, вона відпливла на трансатлантичному пароплаві, відпливла в забуття, і єдине, що лишилося від неї на осяяній місяцем асотеї, були прощальні помахи білою хустинкою, схожою на голуба, що злетів над обрієм, самотнього і сумного, як у рядках, колись прочитаних на конкурсі поетів. Зустрічаючись із нею, Флорентіно Аріса збагнув те, що раніше переживав уже кілька разів, не здогадуючись про це: що він може кохати кількох жінок відразу і кожну з однаковим болем, не зраджуючи жодної. Сам-один у гущі натовпу, який зібрався на причалі, він сказав собі з несподіваною люттю: «Твоє серце має більше вільних куточків, аніж дім розпусти». Він був весь омитий слізьми від безлічі гірких прощань. А втім, не встиг пароплав із Анхелес Альфаро зникнути за видноколом, як думки про Ферміну Дасу знову заполонили його душу, всю цілком.

Згадав він і про Андреа Барон, біля чийого дому пройшов минулого тижня, але оранжеве світло у вікні ванної кімнати остерегло, що заходити йому до неї не слід: хтось уже його випередив. Хтось — може, чоловік, а може, й жінка, бо Андреа Барон у своєму безладному коханні звикла не зважати на цю неістотну відмінність. З усіх жінок його списку вона одна заробляла собі на життя любов’ю, але своїм тілом розпоряджалась, як їй заманеться, не маючи над собою жодного управителя. У розквіті свого віку вона здобула легендарну славу таємної куртизанки, завдяки чому її вшанували бойовою кличкою Діва-Милосердна-Для-Всіх. Вона зводила з розуму губернаторів і адміралів, на її плечі ронили сльозу кілька героїв війни та літератури, що не були такими славетними, як себе вважали, і навіть кілька таких, які справді ними були. Правдою було й те, що президент Рафаель Рейєс, який навідав її лише на півгодини, знайшовши ту коротку часину між своїми двома випадковими візитами в місто, надав їй довічну пенсію за бездоганну службу в державній скарбниці, де вона не працювала жодного дня. Вона обдаровувала втіхами кожного, кому щастило дотягтися до її тіла, і, хоч її непристойна поведінка була відома всім, ніхто не зміг би висунути проти неї жодного вагомого доказу, бо її знамениті партнери захищали її репутацію, як своє власне життя, усвідомлюючи, що їм, а не їй скандал завдасть справжньої шкоди. Задля неї Флорентіно Аріса порушив свій священний принцип: ніколи не платити жінці за кохання, а вона задля нього порушила свій — нікому не віддаватися задарма — навіть своєму законному чоловікові. Отож вони домовилися про чисто символічну плату: одне песо за один раз, але ні вона не брала монету, ні він не віддавав їй у руки, а кидав у карнавку-порося, аж поки тих монет набиралося досить для купівлі якої-небудь заморської дрібнички в Порталі писарів. Це вона запевняла, що клізма, якою він користувався, коли його мучив запор, збуджує хіть і, за її наполяганням, обоє ставили собі клізму в перервах між своїми шаленими втіхами, шукаючи у плотському коханні ще незвичайніших відчуттів, ніж саме кохання.

Флорентіно Аріса вважав за щастя, що посеред стількох любовних пригод лише одна жінка дала йому скуштувати краплину гіркоти — лицемірна Сара Нор’єга, яка дожила віку в притулку Святої Пастирки, декламуючи старечі вірші, просякнуті такою зухвалою непристойністю, що наглядачам довелося посадити її в карцер, аби не звела з розуму інших мешканок дурдому.

Та, коли Флорентіно Аріса взяв на себе всю відповідальність за справи компанії, він уже не мав ані часу, ані снаги шукати заміну для Ферміни Даси; та й добре знав, що ніхто замінити її не зможе. Кінець кінцем він змирився і ходив тепер лише до тих жінок, з якими давно був знайомий, злягаючись із ними, поки вони на це погоджувалися, поки знаходив для цього вільну хвилину, поки вони були живі. В неділю на Трійцю, коли помер Хувенал Урбіно, з усіх його коханок в нього залишалася тільки одна — одна-єдина. Їй незадовго перед тим виповнилося чотирнадцять років, але вона домоглася від нього того, чого досі не домоглася жодна інша жінка, крім Ферміни Даси, — він закохався в неї до нестями.

Звали її Америка Вікунья. Приїхала вона до міста два роки тому з приморського селища Пуерто-Падре — батьки віддали її під опіку Флорентіно Аріси, з яким мали ділові стосунки і доводились йому родичами. Дівчині дали урядову стипендію, і вона приїхала вчитися в Педагогічному училищі, з дорожнім клумаком та невеличкою залізною скринькою, що, здавалося, належала ляльці, і не встигла вона зійти з пароплава у своїх білих черевичках та з русявою косою, як він спізнав жорстоке передчуття, що їм судилося провести разом не одну недільну сієсту. Вона була ще дівчинкою з усіх поглядів, з нерівними зубками та з подряпинами на колінах, як то властиве для учениць початкової школи, але він одразу побачив, якою чудовою жінкою вона незабаром буде, і став готувати її для себе протягом нескінченно довгого року суботніх циркових вистав, недільних прогулянок з морозивом у парку, заповнених дитячими розвагами вечорів, аж поки здобув її цілковиту довіру, здобув її любов, аж поки з витонченим лукавством доброго дідуся підвів її за руку до свого таємного ешафоту. Для неї все відбулося несподівано й відразу: так ніби раптом відчинилися ворота до раю. Вона розпустилася, мов троянда, вона ширяла в небесах блаженства, і це стало неабияким стимулом для її навчання, бо вона завжди намагалася бути першою в класі, щоб її не позбавили вихідного в неділю. Отакий затишний куточок знайшов він собі на пустельному узбережжі старості. Після стількох років обміркованих пристрастей він невимовно втішався смаком невинності, приправленої чарами витонченої розпусти.