Генри Каттнер – Фантастика Всесвіту. Випуск 3 (страница 130)

— Ох, дівчинко! — зітхнув він. — Мені не вистачило б і півсотні років, щоб усе тобі розповісти.

Про похорон Херемії де Сент-Амура він одразу забув. Висадив дівчину біля дверей інтернату, похапцем пообіцяв, що приїде по неї наступної суботи, і звелів шоферові везти його до будинку доктора Хувенала Урбіно. Сусідніми вулицями сунув потік автомобілів та найманих екіпажів, а перед будинком юрмився натовп цікавих. Гості доктора Ласідеса Олівельї, які почули сумну звістку в самому розпалі бенкету, прибули всім гуртом. У домі теж товпився люд і пробитися вперед було нелегко, проте Флорентіно Аріса зумів пройти аж до спальні, зіп’явся навшпиньки і через голови людей, які набилися в двері, побачив Хувенала Урбіно в подружньому ліжку, таким, яким мріяв побачити його аж від тієї хвилини, коли вперше про нього почув, — ні гідності, ні пихи не було на небіжчиковому обличчі, схованому під бридкою машкарою смерті. Трунар кінчав знімати з мерця мірку для домовини. Тут-таки, біля смертного ложа, стояла Ферміна Даса, зосереджена в собі й поблякла, в тій самій сукні щойно виданої заміж бабусі, в якій була на бенкеті.

Флорентіно Аріса уявляв собі цю хвилину до найменших її подробиць ще в дні молодості, коли цілком присвятив себе справі свого зухвалого кохання. Це задля неї він здобув славу й багатство, не надто замислюючись про засоби, тільки задля неї піклувався про своє здоров’я та зовнішність із доскіпливою увагою, що тодішнім чоловікам здавалася рисою не зовсім чоловічою, і з думкою про неї чекав він цього дня — чекав, ні на мить не впадаючи в безнадію. Усвідомлення того, що смерть кінець кінцем втрутилася на його користь, сповнило Флорентіно Арісу мужністю, потрібною йому, щоб повторити Ферміні Дасі в перший же вечір її вдівства клятву вічної вірності та невмирущого кохання.

Він не став приховувати від себе, що був то вчинок непоміркований, він навіть не встиг збагнути, як і коли це в нього вихопилося, він надто поспішав, боячись, що така нагода може більш ніколи не повторитися. Він хотів би, — і навіть не раз подумки це проказував, — щоб його слова прозвучали менш грубо, проте доля не залишила йому вибору. Він пішов із дому скорботи, з болем усвідомлюючи, що залишає Ферміну Дасу розтривоженою, як і він сам, але завадити тому, що сталося, ніяк не міг, бо відчував, що ця жорстока ніч була одвіку занесена в книгу долі для них обох.

Протягом двох наступних тижнів Флорентіно Аріса жодної ночі не міг заснути, в розпачі запитуючи себе, де тепер Ферміна Даса без нього, що вона думає, що збирається робити в ті роки, які їй лишилося жити, придавленій тягарем жаху. В нього утворився глухий запор, живіт йому роздувся, мов барабан, і довелося вжити засобів, куди менш приємних, ніж клізма. Старечі немочі, які він переживав легше, ніж його перевесники, бо знав їх із молодих літ, накинулися на нього всі водночас. У середу, після тижневої відсутності, він прийшов до контори, і Леона Кассіані злякалася, побачивши його таким блідим та кволим. Але він її заспокоїв: мовляв, як і завжди, його знову мучить безсоння, — і боляче прикусив собі язика, аби не вихопилася правда, що стугоніла у нього в серці. Воно повнилося нею, воно шалено калатало, і він не міг зосередитися, не міг думати. У такому стані він прожив ще один примарний тиждень: думок не було, він погано їв, а спав ще гірше, намагаючись розшифрувати таємничі сигнали, що вказували йому шлях до спасіння. Але з п’ятниці його раптом опанував непоясненний спокій, і він це витлумачив як сигнал, що нічого нового не станеться, що все зроблене ним виявилося марним і жити далі — безглуздо. Це був кінець. Але в понеділок, прийшовши додому на вулицю Вікон, він побачив листа, що плавав у калюжці застояної води в сінях, і, глянувши на мокрий конверт, відразу впізнав владний почерк, якого так і не змогли змінити стільки перемін у житті, і йому навіть вчулися нічні пахощі зів’ялих гарденій, бо серце уже все повідомило йому ще в ту мить, коли заніміло від переляку: то був лист, якого він чекав безнастанно понад половину століття.

Ферміна Даса не могла собі уявити, що лист, якого вона писала, задихаючись від нестямної люті, Флорентіно Аріса сприйме як любовне послання. Вона вклала туди весь гнів, на який була здатна, всі найжорстокіші слова, найдошкульніші кпини, — до речі, несправедливі, — але вони здавалися їй безневинними перед лицем такої тяжкої образи. То був останній акт гіркого заклинання, яке вона творила цілих два тижні, намагаючись укласти в такий спосіб пакт замирення зі своїм новим становищем. Вона знову хотіла стати самою собою, повернути все, чим їй довелось поступитися за півстоліття неволі, яка, безперечно, зробила її щасливою, та коли помер чоловік, вона відчула, що в ній не лишилося навіть сліду від тієї жінки, якою вона колись була. Вона почувала себе примарою, замкненою в чужому, незнайомому домі, який за кілька днів раптом став величезним і безлюдним і в якому вона блукала без мети, з болем запитуючи себе, хто ж насправді помер: чи той, кого закопали, чи та, яка залишилася жити.

Вона не могла приглушити в собі таємну злість до чоловіка за те, що він покинув її саму посеред розбурханого життєвого моря. Кожна його річ доводила її до плачу: піжама, знайдена під подушкою, пантофлі, які завжди здавались їй взуттям тяжкохворого, спогад про його образ, що роздягався в глибині дзеркала, поки вона причісувалася перед сном, запах його шкіри, який зберігався на її шкірі ще довго по його смерті. Зненацька вона зупинялася посеред якогось діла й била себе по лобі, бо їй згадувалося щось таке, чого вона не встигла йому сказати. Щомиті їй спадали на думку буденні запитання, на які лише він би міг відповісти. Якось він розповів їй таке, чого вона не могла собі уявити: безногі відчувають біль, судоми та лоскіт у нозі, якої в них уже немає. Ось так почувала себе й вона без чоловіка, бачачи його там, де його вже не було.

Того ранку, коли вперше прокинулася вдовою, вона перевернулася в ліжку, ще не розплющуючи очей, шукаючи зручнішого положення, щоб заснути знову, і саме в ту мить він помер для неї. Бо лише тоді вона усвідомила, що вперше за все життя він переночував не в своєму домі. Друге враження вона пережила, сидячи за столом, і не тому, що почула себе самотньою, як і насправді було, а завдяки незвичайному враженню, що вона снідає з людиною, якої вже немає на світі. Тоді вона стала чекати, поки приїде з Нового Орлеана дочка Офелія з чоловіком та з трьома дочками, вирішивши, що тільки з ними знову сяде за стіл, але вже не за той, де вони їли завжди, а за інший, маленький, що його звеліла поставити на галереї. А до приїзду дочки їла лише вряди-годи, коли хочеться. Зголоднівши, приходила на кухню о будь-якій годині, черпала ложкою з каструль і з’їдала всього потроху, нічого не накладаючи на тарілку, стоячи біля плити і розмовляючи зі служницями, єдиними людьми, з якими почувалася добре і з якими могла найкраще порозумітися. А втім, хоч як вона намагалася, їй не щастило стерти присутності небіжчика: хоч би куди вона пішла, хоч би куди заглянула, хоч би що робила, вона натрапляла на якусь згадку про нього. І хоч журба здавалася їй слушною і справедливою, вона вирішила зробити все можливе, щоб вона не стала її єдиною втіхою. Отож зрештою набралася духу й постановила видалити з дому все, що нагадувало їй про померлого чоловіка, бо тільки так, здавалося їй, вона знайде в собі сили жити без нього.

То була справжня церемонія нищення. Син погодився забрати бібліотеку з тим, щоб вона переобладнала кабінет на кімнату для шиття, якої в неї не було, відколи вона вийшла заміж. Зі свого боку, дочка пообіцяла вивезти деякі меблі та безліч усіляких речей, що, на її думку, могли стати окрасою новоорлеанських аукціонів антикваріату. Все це було полегкістю для Ферміни Даси, хоча вона не надто зраділа, довідавшися, що речі, які вона купила під час своєї весільної подорожі, перетворилися вже на антикварні реліквії. Знехтувавши мовчазний осуд служниць, сусідів, близьких подруг, які приходили в ці дні складати їй товариство, вона звеліла розпалити велике вогнище на пустирищі за будинком і там спалила все, що нагадувало їй про чоловіка: найкоштовніший і найелегантніший одяг, який бачили в цьому місті з минулого століття, чудові черевики, капелюхи, більше схожі на небіжчика, аніж його портрети, крісло-гойдалку, з якого він підвівся востаннє перед тим як померти, незліченні речі, так пов’язані з його життям, що вони стали мовби часткою його особистості. Вона робила це без тіні сумніву, з цілковитою переконаністю, що чоловік схвалив би її рішення і не тільки з погляду гігієни. Бо він не раз висловлював бажання, щоб по смерті його тіло піддали кремації, а не забили в глуху кедрову домовину. Правда, його віра не дозволяла йому вчинити так; він навіть наважився ніби мимохідь розвідати, якої про це думки архієпископ, і той дав йому різко заперечливу відповідь. То була чиста ілюзія, бо церква не дозволяла будувати на наших кладовищах крематорії, навіть для нехристиян, чий поховальний обряд відрізнявся від обряду католицького, і ні для кого, навіть для самого доктора Урбіно, винятку не зробили б. Ферміна Даса не забула, чого найдужче боявся чоловік, і посеред розгубленості та метушні перших годин згадала про його бажання і звеліла трунареві, щоб на втіху покійникові залишив у домовині щілину.