Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 94)
Екіпаж був легкий, міцно зроблений і досить незграбний. Якщо кабріолет такий непоказний, то про коней цього не можна було сказати!
Коні були прекрасні, не дуже великі, але міцні, з маленькою головою, на диво широкими і круглими копитами, вельми швидкі й гарячі. Перший і останній з кабріолетів із вартою, а в середині залишалося два порожніх місця. Альфонс і я сіли в перший екіпаж, сер Генрі, Гуд і Умслопогас — у другій, і ми поїхали.
У країні Цу-венді прийнято пускати коней риссю, але якщо подорож недовга, то їх пускають галопом. Боже ти мій! Як ми тільки доїхали? Тільки-но ми сіли, кучер закричав, коні понесли, і ми мчали з такою швидкістю, що ледве могли дихати. Я звик до швидкої їзди, але дуже злякався. Що стосується нещасного Альфонса, то він відкинувся з приреченим виразом на обличчі на бік екіпажа “диявольського фіакра”, як він сказав, вважаючи себе загиблим. Коли він запитав мене, куди ми їдемо, я відповів, що нас везуть, щоб кинути у вогонь для жертвоприношення. Треба було бачити його обличчя, коли він схопився за екіпаж і відчайдушно заволав.
Але кабріолет мчав уперед, вітер, який свистів у нас у вухах, заглушав крики Альфонса.
Нарешті перед нами в усьому дивовижному блиску і пишній красі з’явився храм сонця, гордість народу Цу-венді, для якого він те саме, що храм Соломона для іудеїв. Маса багатства, мистецтва і праці цілих поколінь витрачено на спорудження цієї чудової будівлі, яку завершили тільки за останні п’ятдесят років. І результат вийшов дивний не тільки за розмірами, — це найбільший храм у всьому світі, — а й за досконалістю споруди, багатством і красою матеріалу, дивною роботою будівничих. Споруда розташована на восьми акрах на вершині пагорба, навкруги якого житла жерців. Вона має форму великої квітки з центральною залою, над якою височіє купол. Від купола у вигляді проміння йде дванадцять пелюсткоподібних портиків, кожен з яких присвячений одному з дванадцяти місяців і служить сховищем для статуй, споруджених у пам’ять знаменитих людей. Заввишки купол дорівнює чотирьомстам футам, довжина проміння — сто п’ятдесят футів. Вони сходяться в центральному куполі, як пелюстки квітки в її серцевині.
Споруда збудована з чистого білого мармуру, що разюче контрастує з червоним гранітом міських будинків, і, неначе величезна діадема сяє на чолі похмурої королеви. Зовнішній бік купола і портиків покритий листовим золотом. На краю склепіння кожного з дванадцяти портиків стоїть золота фігура ангела з трубою в руці і з розпростертими крилами. Можу собі уявити, які дивовижно красиві ці золоті склепіння, що сплять у промінні сонця, неначе тисячі вогнів на мармуровій горі; вони виблискують так яскраво, що видніються з вершин гір за сотні миль звідси.
Ефект видовища посилюється прекрасними тубільними квітами, які оперізують мармурову стіну храму і сяють красою своїх золотих чаш і пелюсток.
Головний вхід у храм — між двома оберненими до озера дворами — захищений бронзовими воротами і дверима з міцного мармуру, прикрашеними абстрактними малюнками і золотом. За цими дверима стоїть стіна і знову двері з білого мармуру, що ведуть углиб храму. Ви опинилися, нарешті, в головній залі, під куполом, і йдете до центрального вівтаря, вражені чудовим видовищем, яке відкривається вашому погляду! Вас охоплює тиша священного місця, над вашою головою мармуровий купол із серпанковими арками, дещо схожий на купол храму святого Павла в Лондоні, фігура ширяючого ангела і ціле море сонячного проміння, вихлюпнутого на золотий вівтар! На східному і західному боці розташовані два інші вівтарі’, також осяяні промінням сонця, яке ллється у священну напівтемряву святині. Всюди білизна мармуру, таємничість, краса!
На центральному золотому вівтарі горить бліде полум’я, увінчане легким голубим димком. Вівтар зроблений з мармуру, прикрашений золотом, має круглу форму у вигляді сонця. У підмурку вівтаря дванадцять великих пелюсток зі щирого золота. Всю ніч і весь день ці пелюстки закриті під вівтарем, ніби пелюстки лілії, закриті в негоду. Але коли полуденне проміння сонця ковзне через купол і осяє золоті квіти, пелюстки таємничо розкриваються.
Десять золотих ангелів стережуть спокій святині. Ці фігури з благоговійно схиленою головою, з обличчями, закритими крилами, вражають дивовижною красою.
На схід від головного вівтаря підлога не з білого мармуру, як скрізь, а з міцної міді, і це привернуло мою увагу. Східний і західний вівтарі не такі багаті і красиві, хоча також зроблені із золота, і крилаті фігури золотих ангелів стоять з боків цих вівтарів. У стіні позаду східного вівтаря зроблено отвір у вигляді бійниці. У цей отвір уривається перший промінь вранішнього сонця, ніжно торкається пелюсток великої золотої квітки-вівтаря і падає на західний вівтар. Увечері останнє проміння призахідного сонця довго спочиває на східному вівтарі, поки не згасне в мороці ночі.
Це ніжне прощання вечора із зорею.
За винятком цих трьох вівтарів і крилатих фігур над ними, храм під білим куполом абсолютно порожній і без будь-яких прикрас, що, мені здається, посилює грандіозне враження, яке справляє храм сонця.
Коли я порівнюю цей геніальний витвір мистецтва зі строкатими спорудами і жалюгідними орнаментами, якими архітектори прикрашають європейські міста, я відчуваю, що їм слід повчитися у майстрів Цу-венді! Коли мої очі звикли до похмурого освітлення прекрасної будівлі, його мармурової краси, досконалості його ліній і контурів, у мене вирвався мимовільний вигук: “Тут і собака набув би релігійного відчуття!” Цей вигук вульгарний, але ясніше передає мою думку, ніж ввічлива похвала.
Біля воріт храму нас зустріла варта і солдати, підпорядковані жерцям. Вони повели нас в один із портиків і залишили тут на півгодини. Ми встигли за цей час переговорити про те, що перебуваємо у великій небезпеці, і вирішили: якщо буде зроблена спроба схопити нас, захищатися, скільки можливо. Умслопогас негайно заявив, що розтрощить поважну голову великого жерця своєю сокирою. З того місця, де ми стояли, було видно, що незчисленний натовп наповнював храм, очевидно, очікуючи надзвичайних подій. Щодня, коли полуденне проміння сонця осяває центральний вівтар, під звуки труб відбувається жертвоприношення богу сонця, що складається іноді з туші барана або бика, іноді фруктів і зерна. Трапляється це і після полудня, оскільки Цу-венді лежить неподалік від екватора і дуже високо над рівнем моря, і сонце цієї пори кидає вертикально своє гаряче проміння на землю. Сьогодні жертвоприношення мало здійснитися о восьмій хвилині на першу годину.
Рівно опівдні з’явився жрець, подав знак, і варта запросила нас просунутися вперед, що ми й зробили всі, крім Альфонса, обличчя якого відбивало жах. За кілька секунд ми стояли за портиком і дивилися на море людських голів, що оточували центральний вівтар і жадібно розглядали іноземців, які вчинили святотатство, перших іноземців, яких їм випало побачити.
Із нашою появою натовп загомонів. Ми пройшли крізь нього і зупинилися на східному боці, там, де підлога мідна, обернувшись до вівтаря. Простір поблизу золотих крилатих фігур був обгороджений мотузком, і люди товпилися за ним. Одягнені в білий одяг жерці, тримаючи в руках золоті труби, стали довкола, і попереду них Егон, великий жрець, із безглуздою шапочкою на голові. Ми стояли на мідній підлозі, не підозрюючи, що відбувається, хоча я чув якесь дивне шипіння під підлогою. Я озирнувся довкруги, бажаючи бачити, чи з’явилися сестри-королеви в храмі, але їх не було. Ми чекали. Пролунав знову спів сурм, і обидві королеви пішли поряд, супроводжувані сановниками, між якими я впізнав Насту. Позаду рухався загін охоронців. Я вельми зрадів появі королев. Обидві вони стали попереду, ліворуч і праворуч стали сановники, а позаду, півколом, розташувалася варта.
Запанувало мовчання. Нілепта поглянула на нас і спіймала мій погляд. Мені здалося, вона хотіла щось сказати очима. З мого обличчя її погляд перейшов на мідну підлогу, яка була під нашими ногами. Потім вона зробила ледве помітний рух голови. Спочатку я не зрозумів, вона повторила. Тоді я здогадався, що треба посунутися далі від мідної підлоги. Ще погляд, і я упевнився у своєму здогаді: небезпека була в тому, що ми опинилися на мідній підлозі! Сер Генрі стояв поряд зі мною з одного боку, Умслопогас — з другого. Не повертаючи голови, я прошепотів їм, щоб вони посувалися назад, поволі, крок за кроком, поки їх ноги не ступлять на мармурову підлогу, там, де закінчується мідна.
Сер Генрі шепнув це Гудові й Альфонсу. Ми почали задкувати поволі, непомітно, так непомітно, що тільки Нілепта і Зорайя помітили це. Я знову подивився на Нілепту, вона непомітно кивнула головою на знак схвалення. Поки очі Егона були в молитовному екстазі звернені до вівтаря, мої теж, у певному екстазі, спрямувалися в його спину. Раптом він підняв свої довгі руки і урочисто заспівав гімн сонцю.
Це була відозва до сонця, й означала таке: