Генри Хаггард – У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна (страница 75)

Гуд, ледве вступивши у човен, опинився в рідній стихії і прийняв командування. Він добре командував. На суші Гуд був ввічливий джентльмен, із м’якими манерами, охочий до витівок. На воді ж він став справжнім демоном. Він досконало знав усе, що стосувалося води і плавання, від морської торпеди до вміння тримати весло в африканських пірогах, а ми зовсім нічого не знали. Його поняття про дисципліну відрізнялися суворістю, можна сказати, він виявився нашим повелителем на воді і сторицею відплатив нам за несерйозність, із якою ми ставилися до нього на суші. Але, з іншого боку, я маю сказати, що він напрочуд добре правив човном.

За день Гудові вдалося за допомогою сякого-такого одягу приробити вітрила до кожної піроги, і це дещо полегшило нашу працю. Течія була дуже сильна, і ми насилу долали двадцять миль за день.

Ми вирушали вдосвіта і пливли до десятої години, коли сонце починало смалити так, що гребти було неможливо. Тоді ми виходили на берег, з’їдали наш скромний обід, після якого спали або щось робили до третьої години.

О третій годині ми продовжували подорож до заходу сонця, коли зупинялися на нічліг. Якось увечері, приставши до берега, Гуд надумав, за допомогою аскарі, влаштувати загородку з тернових кущів і розкласти вогонь. Я, сер Генрі й Умслопогас, подалися підстрелити що-небудь на вечерю. Це було легко, оскільки на берегах Тани водиться багато всілякої звірини і дичини. Одного разу вночі сер Генрі вбив самку жирафа, у якої мозок із кісток — смакота.

Мені вдалося вбити пару косуль. Іноді ми урізноманітнювали наш стіл, убиваючи гвінейських курей і павичів, або ловили прекрасну рибу, якої повно у Тані.

За три дні з нами сталася неприємна пригода. Ми пристали до берега, за звичаєм, на ночівлю, аж раптом помітили неподалік людську постать, очевидно, нас чекали. Одного погляду вистачило, щоб я впізнав молодого воїна з племені мазаї-ельморен.

Якби я навіть завагався в цьому, то всі сумніви мої розсіялися б від переляканого крику наших ваквафі: “Мазаї!”

Якою дикою, войовничою статурою він був! Я звик до вигляду дикунів, але скажу, що ніколи не бачив обличчя лютішого і жахливішого. Він був величезного зросту, майже як Умслопогас, і красивий, але красою диявола. У правиці він стискав списа п’яти з половиною футів завдовжки, причому тільки клинок мав два з половиною фути. Лівою рукою він тримав великого щита еліпсоподібної форми зі шкури буйвола, на якому були дивні геральдичні написи. На плечах його лежав капюшон із соколиного пір’я, а на шиї надіта смуга бавовняної строкатої тканини. Звичний його одяг із козинячої шкури був зав’язаний вузлом, у вигляді пояса, а на боці стирчав меч, який був уламком сталі, вкладеним у дерев’яні піхви. Найдивовижнішою з усього його вбрання була шапка зі страусового пір’я, яка сходилася біля підборіддя і обіймала обличчя, відтіняючи сатанинський вираз фізіономії дикуна в рамці строкатого пір’я. Біля кісточок теліпалася чорна торочка, а на ногах дзвеніли шпори, з-під яких стирчали жмутки чудового чорного мавпячого волосся.

У такому вбранні стояв мазаї-ельморен, очікуючи на наші піроги. Я не міг розрізнити всіх подробиць його костюма, абсолютно пригнічений загальним враженням і думкою про те, що нам слід робити.

Поки ми розмірковували над власними діями, воїн рушив з місця, махнув на нас списом і зник.

— Еге! — закричав сер Генрі з того човна. — Наш друг, начальник каравану, дотримав свого слова і виказав нас мазаям. Чи безпечно пристати до берега?

Я думав, що це небезпечно, але, з іншого боку, ми не могли нічого зготувати в пірогах, щоб поїсти, а їсти хотілося всім. Нарешті Умслопогас прискорив наше рішення, заявивши, що піде в розвідку, і поповз у чагарник, як змія, а ми залишилися чекати його на воді. За півгодини він повернувся і сказав нам, що ми бачили не мазаї, а просто воїна-дикуна, що він сам вистежив місце, де вони отаборилися, і за деякими ознаками думає, що мазаї вирушили не більше години тому. Воїн, якого ми бачили, був посланий з донесенням про нашу появу. Ми причалили до берега, розташувалися колом, повечеряли і заходилися обговорювати всю небезпеку нашого становища. Насправді, можливо, що поява воїна зовсім не загрожує нам нічим, що він один зі зграї, посланий грабувати і вбивати людей із ворожого племені. Та коли ми пригадали погрози наших носильників і зловісний помах списом у наш бік, справа видалася нам дещо іншою. Одне було безперечно — загін мазаїв стежив за нами і чекав зручної нагоди, сподіваючись напасти на нас.

Ми мали вибір: або йти вперед, або забиратися назад. Останнє відкинули всі, тим паче, що, відступаючи, ми могли наразитися на ще більшу небезпеку. Тому вирішили будь-що йти вперед. Розсудивши, що спати на березі небезпечно, ми забралися в піроги і відвели їх на середину річки, прикріпивши їх, замість якоря, до великого каміння товстими мотузками, зробленими з волокна кокоса.

Тут москіти старанно накинулися на нас, і це, разом із побоюванням за свою безпеку, відігнало сон від мене, хоча інші спали, незважаючи на москітів. Я лежав, палив, розмірковував, головним чином, як уникнути мазаїв. Стояла дивна місячна ніч, та москіти й небезпека підхопити лихоманку від ночівлі на річці, а ще судома в моїй правій нозі від незручного положення в пірозі разом із хропінням сплячих ваквафі не псували насолоди від неповторної ночі. Місячне проміння вигравало на поверхні річки, води якої неухильно поривалися до моря, як людське життя до могили. На березі панував морок, і нічний вітер сумно зітхав в очеретах. Ліворуч лежала піщана мілина, на якій не було дерев. Тут я міг розрізнити цілий табунець антилоп, що підійшли напитися. Зненацька пролунало зловісне гарчання, і всі вони перелякано втекли. За кілька хвилин я побачив масивну постать його величності, царя звірів, що з’явився запивати свій обід. Він неквапно рухався в очеретах за п’ятдесят кроків від нас, а ще за кілька хвилин велетенська чорна маса вилізла з води і захропла.

Це був гіпопотам. Він був так близько від мене, що я бачив, як він, підштовхнутий цікавістю дізнатися, що таке є наші піроги, відкрив свою пащу, подивився і широко позіхнув, даючи мені змогу помилуватися іклами.

Я хотів уже всадити йому кулю, але, подумавши, дав йому спокій, тим паче, що він був заважкий для нашої піроги. Скоро він безшумно зник з очей. При погляді праворуч на берег, мені здалося, що я бачу темну постать, що ховається за деревами. У мене дуже гострий зір, і я був упевнений, що помітив когось, та був це звір, птах чи людина — я не міг розрізнити.

У цей час темна хмарка закрила місяць, ліс затих. Раптом пролунав різкий, добре мені знайомий крик сови, що настирливо повторився кілька разів. Після цього запанувала щонайповніша тиша, тільки вітер шумів серед дерев і в очереті.

Невідомо чому, але мене охопило дивне нервове збудження. Особливих причин поки що не було, бо мандрівник у Центральній Африці постійно наражається на небезпеки, та я не міг заспокоїтися. Зазвичай я сміюся і не вірю різним передчуттям, а тепер мимоволі мене охопило гнітюче передчуття близької небезпеки. Холодний піт виступив на моєму чолі, та я не хотів будити інших. Я відчував, що страх мій зростає, пульс слабко бився, як у вмираючої людини, нервове збудження дійшло межі. Це відчуття цілком знайоме тому, хто схильний до кошмарів. Але моя воля панувала над страхом, я продовжував напівлежати в пірозі, повернувшись у бік Умслопогаса і двох ваквафі, що спали біля мене.

На деякій відстані я чув сплески гіпопотама, потім крик сови повторився неприродно верескливо³⁰. Вітер тужливо краяв серце піснею. Над нашими головами стояла похмура хмара, а під нами холодна, чорна маса води. І я вловлював дихання смерті в навколишньому мороці! Це було гнітюче відчуття.

Раптом кров похолола в моїх жилах, і серце перестало битися. Здалося це мені чи ми рухаємося? Я перевів погляд на той човен за нами, але не бачив його, а замість нього помітив худу, чорну руку, простягнуту над пірогою.

Невже це кошмар? Тієї ж хвилини темне диявольське обличчя виринуло з води. Пірога гойднулася, блиснув ніж, пролунав жахливий крик одного з ваквафі, і щось тепле бризнуло мені на обличчя.

Я вмить прокинувся, зрозумів, що це не кошмар, а напад мазаїв. Схопивши перше, що трапилося під руку (це була сокира Умслопогаса), я з усієї сили вдарив нею в те місце, де бачив руку з ножем. Удар припав прямо на руку і відрубав усю кисть.

Дикун ані застогнав, ані крикнув. З’явившись, як привид, він зник так само тайкома, залишивши після себе відрубану руку, що все ще стискала меча, загнаного в серце нашого бідного ваквафі.

Між дикунами сталося сум’яття, і мені здалося, не знаю, чи так це було, що кілька голів ковзнули над водою до правого берега, біля якого мала скоро опинитися наша пірога, оскільки якірний мотузок був перерізаний.

Як тільки я освоївся з обстановкою, я зрозумів план дикунів. Вони перерізали мотузок, щоб пірогу течією прибило до берега, де чекав загін воїнів зі списами, готовий перебити нас усіх.

Схопивши весло, я наказав Умслопогасу взяти інше (уцілілий аскарі був ні живий ні мертвий від страху), і ми заходилися старанно гребти на середину річки, і саме вчасно, бо за кілька хвилин могли опинитися біля берега, і тоді нам усім загрожувала смерть.