Генри Форд – Моє життя та праця (страница 37)

У процесі поступової роботи вдається все повніше і повніше вирішувати проблему, пов’язану з належним урядуванням школи, і вдосконалити методи для досягнення визначеної мети. Спочатку був звичай тримати учнів третину дня в класі та дві третини — у майстерні. Однак цей план не сприяв успішності; тепер освіта ведеться по тижнях — один тиждень у школі і два в май­стерні. Класи завжди одні й ті ж і змінюються лише тижнями.

Ми утримуємо першокласний учительський персонал, а посібником слугує фабрика Форда. Вона дає ширшу можливість для практичних занять, ніж більшість уні­верситетів. Уроки арифметики подаються із застосуванням конкретних завдань фабрики. Учням більше не доводиться мучитися над таємничим А, який проходить по чотири милі на годину, тоді як Б проходить усього дві. Їм дають реальні приклади та реальні умови. Вони вчаться спостерігати. Міста для них більше не чорні цятки на мапі, а частини світу — не лише певна кількість сторінок підручника. Їм показують фабричний вантаж, що прямує в Сінґапур, фабричну сировину з Африки та Півден­ної Америки, і світ в їхніх очах постає залюдненою планетою замість строкатого глобуса на кафедрі. Для фізики та хімії промислове виробництво є лабораторією, де кож­ну навчальну годину перетворюють у дослід. Наприклад, потрібно пояснити дію помпи. Викладач спершу пояснює окремі частини й їхні функції, відповідає на запитання, а потім веде всіх укупі до машинного відділення, щоб показати велику помпу в дії. При школі є справжня майстерня з першокласним обладнанням. Підлітки по­слідовно переходять від роботи на одній машині до роботи на іншій. Вони працюють винятково над частинами або предметами, потрібними суспільству, але наше споживання таке велике, що список уміщує все. Вироби після випробування купує «Форд Мотор Компані». Те, що при цьому відкидається як негідне, природно зарахову­ється до витрат школи.

Найуспішніші класи виконують тонку мікрометричну роботу і кожен рух роблять із ясним усвідомленням визначених при цьому цілей і принципів.

Вони самі лагодять свої машини, вчаться поводитися з машинами — таким чином у чистих світлих приміщеннях, у товаристві своїх учителів вони закладають фундамент для успішної кар’єри.

Після закінчення школи їм усюди відкриті добре оплачувані місця на фабриках. Про соціальне та моральне здоров’я хлопчиків неухильно піклуються. Нагляд ведуть не примусово, але у вигляді дружньої уваги. Домашні обставини кожного підлітка добре відомі, і його схильності також беруться до уваги. Не робиться жодної спроби розпестити їх. Якось два хлопчики надумали віддухопелити один одного, але їм не стали читати лекцію про гріховність бійки. Лише порадили усунути свої розбіжності розсудливіше; коли ж вони за підлітковою звичкою віддали перевагу примітивнішій методі, їм дали рукавички для боксу та дозволили вирішити питання в кутку майстерні. Єдина вимога полягала в тому, щоб вони поклали край проблемі на місці і не відновлювали бійку за межами школи.

Результатом стала короткочасна сутичка та примирення. З ними всіма поводяться, як з хлопчаками; хороші хлоп’ячі інстинкти заохочуються; і коли їх зустрічаєш у школі або фабричних приміщеннях, блиск пробудження майстерності в їхніх очах майже безсумнівний. У них є відчуття «співучасті». Підлітки відчувають, що роблять щось таке, що варте праці. Вони вчаться швидко та ретельно, адже вивчають речі, що хотів би вивчати будь-який здоровий хлопчик, який постійно задає питання, на які, проте, вдома не отримує відповіді.

Школу відкрили для шістьох учнів, тепер їх уже двісті, якщо так далі піде, то може дійти і до семисот. Спочатку вона була збитковою, але, згідно з моїм глибоким переконанням у тому, що будь-яка гарна сама по собі справа окупиться, якщо тільки правильно її організувати, вона настільки вдосконалила свої методи, що тепер годує себе сама.

Нам пощастило зберегти хлопцям їхній дитячий вік. Вони перетворюються на робітників, але не забувають бу­ти підлітками. Ця обставина надзвичайно важлива. Вони заробляють по 16—35 центів на годину — більше, ніж мог­ли б заробляти на доступних в їхньому віці посадах. Залишаючись у школі, вони можуть так само добре допо­магати своїм сім’ям, якби ходили на роботу. Закінчивши школу, вони отримують солідну загальну освіту; знають достатньо для того, щоб заробляти де завгодно як робітник стільки, щоб за бажання мати можливість паралельно продовжувати свою освіту. Якщо вони не мають до цього схильності, то принаймні всюди можуть вимагати вищої оплати.

Вони не повинні працевлаштовуватися на нашу фабрику, щоправда, більшість робить це і без примусу, бо знає, що ніде немає кращих умов роботи. Хлопчики самі проклали собі дорогу і нічим нам не зобов’язані. Доброчинністю навіть не пахне. Установа сама себе утримує.

Лікарня Форда створена за тим самим генеральним планом. Унаслідок перерви, викликаної війною, — тоді вона відійшла до держави і перетворилася у вій­ськовий лазарет № 36, приблизно на 1500 ліжок, — справа недостатньо налагодилася, щоб дати певні вичерпні резуль­тати. Вона виникла 1914 року як Детройтська громад­ська лікарня, і гроші на неї мали надходити з громадської передплати. Я також підписався, і будівництво почалася. Задовго до того, як закінчили першу будову, кошти вичерпалися, і мене попросили про додатковий внесок. Я про­позицію відхилив, дотримуючись думки, що будівельні витрати мали заздалегідь бути визначені керівниками, і такий початок не вселяв мені особливої довіри до майбутнього керівництва. Натомість я запропонував прийняти всю лікарню на себе і виплатити громадські внески з передплати. Це сталося, і робота почала просуватися успішно, й 1 серпня 1918 року всю установу передали уря­ду. У жовтні 1919-го лікарню знову повернули нам, і 10 ли­стопада того ж року вона прийняла свого першого приватного пацієнта.

Лікарня розташована на Великому Західному бульварі в Детройті. Ділянка складає 20 акрів, отже, місця для подальших будівель є в надлишку. Виник намір розширити будівлю в разі, якщо вона себе виправдає.

Початковий план відкинули повністю, і ми спробували створити установу цілком нового типу як за обладнанням, так і за провадження справ. Лікарень для багатих є в надлишку, для бідних — точно так само. Але немає для тих, хто могли б щось платити і навіть хотіли б платити, щоб не відчувати, що вони приймають милостиню. Вважається цілком природним, що лікарня не може бути такою й одночасно себе утримувати, що її мають утри­мувати або на приватні внески, або зарахувати до розряду приватних, із вигодою на кшталт санаторіїв. Наша лікарня мала стати установою, яка сама себе окупить — вона мала надавати максимум послуг за мінімальну ціну, але без тіні доброчинності.

У нашому наново зведеному будинку немає лікарняних палат. Усі кімнати окремі та мають ванну. Вони об’єд­нані в групи по 24 кімнати і за величиною, інтер’єром та обладнанням цілком ідентичні. В усій лікарні немає жодного винятку, та цього й не повинно бути. До всіх пацієнтів ставляться абсолютно однаково.

З того, як управляються нині лікарні, зовсім незрозуміло, існують вони для хворих чи для лікарів. Я добре знаю, наскільки багато часу віддає фаховий лікар чи хі­рург добродійності, але я зовсім не переконаний у тому, що гонорар за його працю має відповідати фінансовому становищу його пацієнтів; зате я твердо переконаний у тому, що так звана професійна етика є прокляттям для людства та для розвитку медичної науки. Діагностика про­сунулася ще не дуже далеко вперед. Мені б не хотілося належати до числа власників таких лікарень, де намагаються турбуватися про те, щоб пацієнти лікувалися від тих хвороб, від яких вони страждають насправді, замість того, щоб лікуватися від недуги, яку вигадав собі перший-ліпший лікар. Професійна етика перешкоджає виправленню помилкового діагнозу. Лікар-консультант, якщо він не має дуже великої певності, ніколи не змінить діаг­нозу або режиму, якщо колега, що його запросив, не пого­диться з ним цілком, і навіть у цьому випадку все відбувається без відома пацієнта. Здається, панує думка, що хворий, особливо якщо він звертається до лікарні, стає власністю свого лікаря. Досвідчений лікар не стане експлуатувати своїх хворих, а той, хто знає трохи менше, на­впаки — буде. Багато лікарів, здається, надають незмінно­сті свого діагнозу такого ж значення, як одужанню своїх пацієнтів.

Мета нашої лікарні — порвати з усіма цими звичками та поставити на перше місце інтереси пацієнта. Тому це так звана закрита лікарня. Всі лікарі та доглядальниці отримують річну платню і не мають права практикувати поза лікарнею. У лікарні працює 21 лікар, ві­дібрані дуже ретельно, і їхня мінімальна платня — стільки, скільки во­ни могли б заробляти за найуспішнішої та широкої приватної практики. Жоден із них анітрохи не зацікавлений в пацієнті з фінансової точки зору, і жоден пацієнт не має права вдаватися до лікування стороннього лікаря. Ми охоче визнаємо роль і діяльність домашнього лікаря й аж ніяк не маємо наміру його витісняти. Ми приймаємо від нього хворих у тому випадку, коли він припиняє свою діяльність, і намагаємося якнайшвидше повернути пацієнта назад. Наша система робить для нас небажаним тримати пацієнта довше, ніж у цьому є потреба, ми не призначені до справ такого ґатунку. І ми готові в згаданому випадку поділитися нашими знаннями з домашнім лікарем, але поки пацієнт лежить у лікарні, ми беремо на себе повну відповідальність. Для сторонніх лікарів лікарня «закрита», що, однак, не виключає нашої співпраці з тими лікарями, які цього забажають.