Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 45)
— Другі двері ліворуч коридором.
— Стули пельку, Мортоне. Це натхнення, а не закреп. Ти бачиш, як працює геній. Перед тобою — єдиний, хто знає, як безпечно вивезти нас усіх із міста.
— Як?
— А ось як, — показав я на екран. — Штірнере, сідайте за телефон і беріться пліткувати. Мені треба, щоб це почалося до середини дня. Організація триватиме щонайменше до того часу.
— Що організовувати? — вигукнув Мортон. — Я пропав. Про що ти торочиш?
— Здається, я знаю, — промовив Штірнер, який метикував швидше за Морта. — Ви поїдете з міста на велосипедах. Але вас зупинять.
— Ні, не зупинять, бо ви відповіли правильно лише наполовину. Ми всі поїдемо як дівчата!
Коли до них дійшло, ненадовго запанувала радість, а тоді ми стали до роботи. Я найбільше планував і організовував, а тому останнім замислився про подробиці особистого виживання. Було багато біганини. Я нечітко пам’ятав, коли прибув велосипед Мортона, та після цього знову заходився коло чоловічого велосипедного клубу. З’їв бутерброд, випив іще одне пиво й, закліпавши, підвів погляд на Мортона, коли він до мене звернувся.
— Нам незабаром вирушати. Перші хлопці вже на площі. А тепер не смійся!
Я насилу стримався. Пишна ситцева сукня геть йому не личила. Від того, що він поголив свої волохаті ноги, стало ненабагато краще. Зате допомогали напханий пінопластом ліфчик і перука. Звісно, здалеку, але зблизька ефект був дещо чудернацький.
— Здається, треба трішки помади.
— Ага! Що ж, погляньмо, який ти вродливий. Перевдягайся!
Я перевдягнувся. Гарненька гофрована спідничка була зелена й тому пасувала до мого рудого волосся. Я поглянув у дзеркало й зітхнув.
— Джиме, ти маєш як ніколи гарний вигляд.
Ми розійшлися, ще раз подякувавши своїм господарям за гостинність. І сподіваючись, що зустрінемося знову — після війни. Штірнер, велосипедист із якого був не менш витривалий, аніж турист, мав виконувати роль нашого провідника. Він шпарко покотився, і ми, дівчата, мусили докласти зусиль, аби не відстати.
На площі Марка Четвертера панувала весела розкутість. А може, це слово тут і не зовсім вдале. Можливо, краще сказати, що туди притягнули всіх. Наблизившись, ми передусім побачили дівочий велосипедний клуб Белльґар-ріка. Достоту такий, як у телевізорі, та незмірно привабливіший у плоті. Та плоть ця була дуже дивна. Тому що, крім дівчат, тут були й інакші дівчата. Зі впалими щоками, м’язистими стегнами, похмурими лицями. Наші призовники-втікачі. Дехто з них багато років не сідав на велосипед, тож тепер вони їздили площею, хитаючись і раз у раз падаючи у вихорі спідниць і гортанної лайки.
— Увага! — вигукнув я й повторив це ще кілька разів, доки не встановилася хоч якась тиша.
— По-перше, зав’язуйте з лайкою. Ці добрі люди ризикують життям, аби допомогти вам, дезертирам, тож поводьтеся з ними добре. По-друге, якщо хтось упаде, коли ми проминатимемо блокпост, нестрашно, таке трапляється. Їде кілька триколісних велосипедів, а також кілька велосипедів для двох. Розберіться між собою й по конях. Ми не відстаємо від графіка.
— Куди ми прямуємо? — запитав один із них.
— Вам повідомлять, коли дістанетеся туди. Зараз важливо розрахувати час. Коли я скажу «поїхали», ми поїдемо. А хто зостанеться позаду, опиниться в каґальному становищі. І лайку дозволено лише старшим за званням, — додав я, почувши їхні обурені вигуки. — Я тут головний, тож лаюся за нас усіх, доки ми не відірвемося. По конях.
Я двічі чи тричі об’їхав площу на чолі дезертирів-дівчат, аж поки вони не зімкнули лави й не опанували себе. Тільки тоді я дав сигнал про початок роботи членкиням справжнього дівочого клубу. Вони були прекрасні. Стрімко налетіли на нас, розділившись на два ряди, що промайнули обабіч і зімкнулися довкола. Лідерка тримала прапор, а ми з пристрастю мчали за нею. Уздовж дороги, плавно та швидко.
До блокпоста на перехресті попереду.
А тоді, за рогом, нас, дівчат, підрізав велосипедний клуб ветеранів. Усі з сивими головами, а якщо не сивими, то лисими, як більярдні кулі. Вузлуваті скарлючені ноги завзято крутили педалі, працювали старезні мотори. Вони промайнули перед нами й рушили далі, до поставлених на дорозі бар’єрів. Одні їх об’їздили, а інші злазили з велосипедів і відводили їх убік. Сержанти й офіцери кричали у відповідь, кволо пручались, але з’явився пролом. І з’явилися ми. А ширини пролому якраз вистачало, щоб прорватись.
Дехто з дівчат, що нас супроводжували, відривалися від нас і допомагали стариганам розширити пролом. Дехто сміявся та цілував офіцерів. Запанував безлад, і крізь цей безлад і пролом у бар’єрі я провів своїх дівчат. Вони мовчали, пітніли та щодуху крутили педалі. Через бар’єр, а тоді вздовж дороги й за поворот.
— Продовжуйте! — хрипко закричав я. — Ми ще не вилізли з каґалу. Поки ми не досягнемо лісу, ніхто не зупиняється. Ну ж бо! Ну! Хто останній, той каґалець!
Ми їхали. Крутили педалі, лаялися, пітніли й хитались, але їхали. Вздовж дороги, до лісу, на вузькі стежки, де ковзалися, падали, стикались і котилися м’якою зеленою травичкою.
— Хіба ми не можемо... зробити це знову? — видихнув Мортон, лежачи на спині та стогнучи.
— Не знаю, Морте, я думав, що це по-своєму весело. Тобі треба більше фізичної активності.
Він сів, поглянув туди само, куди й я, і припинив стогнати. Прибув справжній дівочий клуб, симфонія гарної плоті та плавних рухів, відкинутого волосся та блиску в очах. І кошиків для пікніків.
Із підняттям першого пива розляглися безладні радісні вигуки. Армія була всього-на-всього кепським спогадом, а свобода — блаженством. Це був перший день залишку їхнього нового життя, і якщо воно таким залишиться, то тепер ми опинилися в раю.
Я долучився до гуляння, та насправді в мене не лежала до цього душа і моя усмішка була фальшивою. Через якесь уроджене відхилення, нездатність насолоджуватися чистим щастям, я був здатен думати лише про Зеннора й огидні трюки, до яких він міг удатися, дізнавшись, що близько половини його армії зникло назавжди.
РОЗДІЛ 27
Коли я наказав своєму гуртові чарівних красунь підвестися, залунали обурені стогони та вигуки.
— Годі! — строго наказав я. — Ми досі не відстаємо від графіка, і якщо ви хочете вибратися із цього живими, виконуйте накази. Коли я скажу «жабка», плигайте.
Я зачекав, поки хор квакання і інших наслідувань жаб затихне, а тоді заговорив ізнову.
— Нам добиратися ще з півгодини. І перш ніж бурчати, згадайте, що ці милі юні дівчата, які ризикнули життями задля нашого порятунку, мусять їхати з нами, а тоді повернутися до міста іншою дорогою. І, щоб не забути, поаплодуймо дівчатам!
Пролунав хор криків, подяк, радісних вигуків; дехто почав цілуватися. Мені довелося засвистіти, щоб привернути до себе увагу, поки це не скінчилося.
— Порядок дій ось який. Зараз ми дістанемося фабрики, на якій є запасна залізнична колія. Туди саме прибуде вантажний потяг із півночі. Ми сядемо на нього та вирушимо далі. Зупинок не буде, доки не віддалимося від міста. А тепер — по конях! Уперед — ру-уш!
Під час їзди було тихо: мої звитяжні велосипедисти напружено трудилися. Коли підлетів якийсь гвинтокрил, не обійшлося без паніки, та я наказав чоловікам пригнути голови, а дівчатам — махати руками й усміхатися. Це чудово спрацювало, і тривог після цього вже не було. Зробивши останній поворот перед наближенням до фабрики какалака, ми почули, як виє гудок потяга. Ми нагодилися, коли вервечка товарних вагонів починала із брязкотом заповзати на запасну колію.
— Відчиніть двері! — наказав я. — Лізьте досередини, поки не з’явився ще один гвинтокрил. Беріть із собою велосипеди — їхню вартість буде знято з ваших майбутніх рахунків, — помахайте на прощання дівчатам і передайте їм повітряні цілунки, бо ми відбуваємо за одну хвилину.
Я розвернувся, щоб подякувати Ніб, розкішній рудоволосій дівчині зі смаглявими руками й ногами, президентці велосипедного клубу, та вона саме передавала клубний прапор своїй заступниці. Тоді Ніб підкотила до мене велосипедом з усмішкою, що розтопила кермо мого велосипеда.
— Дозвольте, будь ласка, знахабніти, інопланетянине Джеймсе ді Ґріз, і нав’язати вам свою присутність. Вам достатньо сказати «ні» — і я поїду.
— Ковть!..
— Гадаю, це означає «так».
Вона ввійшла до товарного вагона, сперла свій велосипед на мій і елегантно сіла на тюк сіна.
— Ви дуже люб’язні. До сьогодні я навчалася тут, у Белльґарріку, та тепер, як і всі інші, їду звідси. Моя домівка — це ферма на півночі, в сільці із назвою Лінґ. Я поговорила з батьком і матір’ю, братами, сестрами й бабусею, і вони всі мали б за честь, якби ви пожили в нас стільки, скільки забажаєте.
Я зрозумів, що Мортон нас слухає, бо він позеленів на виду й набурмосився.
— Я мав би це за честь, за честь. Яка чудова ідея!
Вона всміхнулась, а тоді на її обличчі відбився шок: вона побачила Мортонове лице.
— Ваш друг захворів?
— Ні. — Я великодушно зітхнув. — Йому просто нікуди йти, і він сподівається, що його ви теж запросите.
— Звісно!
Зеленава блідість негайно зникла, і Мортон безпорадно всміхнувся.
— Із вдячністю приймаю ваше запрошення. Та лише ненадовго. Доки не зможу зв’язатися зі своєю приятелькою на ім’я Шарла.
— О, ти таки її пам’ятаєш, — мило промовив я, і він гнівно зиркнув на мене, щойно Ніб відвернулася.