Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 33)

— Бр-р... — промовив Мортон, коли я поставив його на ноги.

— Гадаю, просто ошелешений. Хочу подякувати...

— Якщо ви не проти, поговоримо згодом. Нам треба якнайшвидше визволити вас звідси. Я мушу покинути вас за цими дверима, тож далі ви підете за Шарлою. На вулиці за дверима повно людей, які зібралися, за наказом, на церемонію вбивства. Їм усім сказали, що ви невдовзі прийдете, тож вони дуже раді прислужитися в такій незвичайній справі.

— Будьте обережні. В кімнаті, де нас тримали, був оптичний шпигунський пристрій. Вони вас побачили й шукатимуть.

— Я не потраплю нікому на очі. До побачення.

Він відчинив двері та зник, розчинившись у натовпі надворі. Наша провідниця жестом покликала нас уперед і притримала двері. Я взяв Мортона, досі одурманеного, попід руку, і ми попрямували за нею.

Це було дивно й абсолютно неймовірно. На вулиці з’юрмилися тисячі людей: чоловіків, жінок і дітей. І жоден із них не дивився в наш бік, здавалося, взагалі нас не помічаючи. Одначе з нашим наближенням вони притискались одне до одного, даючи нам дорогу, а щойно ми проходили повз, розступалися. Усе це відбувалося в тиші. Ми проходили просвітом, що невпинно відкривався й закривався та якого ледь вистачало, щоб нас пропустити.

На віддалі я почув крики — і постріли! На їхній звук натовп заворушився й забурмотів, а тоді знову затих. Ми рухалися далі. Юрба тепер теж перебувала в русі — ворушилась і змінювалась. Я здогадався, що це зроблено навмисно, щоб із вікон угорі неможливо було побачити, як ми тікаємо.

По той бік вулиці перед нами відчинилися двері; коли ж ми ввійшли, їх замкнула схожа на матір сивочола жінка.

— Це бібліотекарка Ґрін, — сказала наша провідниця, Шарла. — Це вона організувала вашу втечу.

— Дякую, що зберегли нам життя, — промовив я. Подякувати щиріше не вдалося б.

— Ви ще не в безпеці, — відповіла вона. — Я відшукала в бібліотеці всі можливі книжки про в’язнів і втечі. Потім за допомоги наших інженерів адаптувала формулу, якою ми щойно скористалися. Та що рекомендувати далі, я не знаю. Пробачте, але план, який я відшукала в цій книжці, закінчується на цьому моменті.

— Не перепрошуйте: це було бездоганно! — озвався Мортон. — Ви та ваші люди виявили себе найкраще. І так уже сталося, що мій друг Джим — чемпіон галактики з утікання. Я певен, він знає, що робити далі.

— Справді? — запитала бібліотекарка.

— Звісно! — промовив я, відчувши приплив завзяття. — Ми добряче відірвалися від ворога, сховалися, тож тепер нас ніколи не спіймають. Наскільки велике це місто?

Ґрін стиснула губи й замислилася.

— Цікаве запитання. Гадаю, загальний діаметр по осі з півночі на південь становить...

— Ні, стривайте! Не у плані розміру. Я хочу сказати: скільки тут мешканців?

— Згідно з останнім переписом населення у великому Белльґарріку проживало шістсот вісімдесят три тисячі осіб.

— Тоді ми наразі більш ніж у безпеці. Я знаю цих військових, знаю, що саме вони робитимуть. Спершу вони бігатимуть у великому сум’ятті та стрілятимуть із вогнепальної зброї. Тоді якийсь розумник — без сумніву, наш давній друг Зеннор — перебере на себе командування. Він накаже перекрити дороги та спробує ізолювати місто. Тоді почне обшук у всіх спорудах. Почне тут-таки, з найближчих будівель.

— Вам треба тікати! — вигукнула Шарла, премило охнувши від тривоги.

Я скористався можливістю якомога підбадьорливіше погладити її по руці. Випадково помітив, що в неї витончено гладенька шкіра. Сяк-так повернувся думками до втечі.

— Ми втечемо, але організовано, а не в паніці. Крім того, вони почнуть висилати в околиці патрулі, щойно до цього хтось додумається. Отже, план такий. Зняти форму, перевдягнутися, злитися з людьми надворі, якомога швидше покинути пошукову частину, знайти безпечний прихисток за її межами в найвіддаленішій частині міста, після настання темряви забратися з міста остаточно.

— Як чудово! — промовила Шарла з прекрасним блиском в очах. Ця планета починала мені подобатися. — Зараз принесу вам одяг.

Дівчина вилетіла з кімнати, доки я встиг запитати її, як вона збирається це зробити.

Її рішення було просте — відповідне до місцевих умов. Вона досить швидко повернулася з двома чоловіками.

— Ці двоє начебто десь такі, як ви. Я попросила їх віддати вам свій одяг.

— Для нас це честь, — озвався менший, а його супутник схвально всміхнувся. — Перевдягнемося?

— Не перевдягнемося, — виправив я. — Цивільний одяг ми заберемо, дякую, та форму сховаємо чи знищимо. Якщо вас побачать у ній, то застрелять.

Від цієї звістки вони отетеріли.

— Не може бути! — охнула бібліотекарка.

— Це щира правда. Я ж говорив вам, що дуже добре знаю військове мислення...

Хтось поквапливо постукав у двері, і Шарла відчинила їх, перш ніж я встиг її зупинити. Та за ними був Штірнер, задиханий і з виряченими очима.

— З вами все гаразд? — запитав я, і він кивнув.

— Мене не помітили, я прокрався іншим шляхом. Але незнайомці побили людей, безпричинно завдали їм шкоди. Було кілька вибухів зброї. Дехто дістав ушкодження, загиблих, за моїми відомостями, немає.

— Їх потрібно зупинити, — сказав я. — І я знаю, як це зробити. Ми маємо повернутися до дамби, до генераторної станції; сержант Бло та компанія ще там. Нам треба туди дістатися, перш ніж вони заберуться звідти. Сьогодні ввечері, бо за денного світла це надто небезпечно. А зараз ходімо. Знайдімо безпечніше місце, де можна залягти дотемна.

— Я не розумію, — промовив Штірнер.

— А я розумію, — відказав Мортон, якому новоздобута воля повернула розум. — Це той балакучий птах, так? Ми сховали його в тому ящику для боєприпасів...

— Під каністрами з бухлом. Іще одна причина поквапитися, доки вони не випили все й не знайшли фальшиве дно. Отой птах, що розмовляв зі мною, він транслював голос мого любого друга, капітана Варода зі флоту Ліги. Однієї з сил добра в цій лихій галактиці. Йому платять за збереження миру. Де ми, він не знає — поки що. Проте він знав, що ми збиралися чкурнути з планети. Тож у цьому птахові мусить бути якийсь сигнальній пристрій, бо інакше він би не нав’язав його нам.

— До птаха й до спасіння! — вигукнув Мортон.

— Птах, птах! — радісно заволали ми в унісон, тим часом як інші витріщилися на нас, як на божевільних.

РОЗДІЛ 19

Белльґаррік був великим, широким містом, у якому поза центром було дуже мало прямих вулиць і великих будівель. Звістка вже поширилась, і вулиці кишіли пішоходами та швидкими велосипедами. Ми крокували далі, очевидно, залишаючись непомітними. Однак усі, здавалося, знали, де ми перебуваємо, бо раз на кілька хвилин до нас під’їздив якийсь велосипедист і переказував останні відомості про ворожі позиції. Тому ми дуже легко уникали контрольно-пропускних пунктів і барикад, маючи при цьому нагоду роздивитися місто. Охайне й дуже чисте, розділене навпіл великою річкою. Ми пробігли одним із мостів (кепсько було б, якби ми попалися там просто неба) й подалися до віддаленого житлового масиву. Будинки зменшувалися, сади збільшувались, і ми ще до обіду заглибились у передмістя.

— Ми вже достатньо далеко, — оголосив я. Крім утоми, мені боліли від копняків ребра. — Можете знайти нам якийсь прихисток до вечора?

— Обирайте самі, — відповів Штірнер, показуючи на будинки довкола. — Вас радо приймуть усюди, куди ви захочете зайти.

Я роззявив рота, а тоді стулив його. Згодом у мене буде вдосталь часу, щоб попросити Штірнера розповісти про філософію індивідуального мутуалізму, що її, як я знав, йому не терпілося мені пояснити. Я показав на найближчий будинок, простору дерев’яну споруду з вікнами в білих рамах, довкола якої росли квіти. Коли ми наблизилися до нього, двері відчинились, і якась молода пара жестами покликала нас уперед.

— Заходьте, заходьте! — гукнула дівчина. — За кілька секунд на столі буде їжа.

Так і сталося. Це була чудова трапеза після легіонів хот-цюць, які ми спожили дорогою сюди. Поки ми з Мортоном об’їдалися, наші господарі приязно на нас дивилися. На десерт господар дістав винний дистилят, який дуже добре мені засмакував.

— Дякуємо, — видихнув я, ситий під зав’язку. — За те, що врятували нам життя, за те, що нагодували від душі, за цей чудовий напій. Дякуємо всім вам, а надто — філософії індивідуального мутуалізму, що її, як я гадаю, сповідуєте ви всі.

Усі енергійно закивали.

— На жаль, мушу зізнатися, що ніколи про неї не чув, доки не відвідав вашу чудову планету. Мені б хотілося почути більше.

Тепер усі повернули голови до бібліотекарки Ґрін, яка враз виструнчилася на стільці. А тоді заговорила.

— Індивідуальний мутуалізм — це більше ніж філософія, політична система чи спосіб життя. Зараз я цитую твори його засновника, Марка Четвертера, чию книжку на цю тему ви маєте змогу побачити он на тому столі. — Вона показала на том у шкіряній палітурці, а всі інші, поглянувши на нього, всміхнулись і схвально закивали. — Так само її можна знайти на столі в кожному домі на Хоєцькому. Також ви можете побачити над нею портрет Марка Четвертера, засновника індивідуального мутуалізму, якому ми вічно будемо вдячні.

Я підвів погляд на картину й вирячив очі. Мортон охнув за нас обох.

— Якщо це Марк Четвертер, — сказав він, — то Марк Четвертер — робот.

— Ні, не робот, — виправила його Ґрін. — Розумна машина. Один із найперших машинних інтелектів, як стверджує історія. Марк Однер мав проблеми з інтерфейсом зв’язку, яких Марк Двоєр був позбавлений лише частково...