Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 32)

— Скажіть їм, хай прослухають дуже важливе оголошення, — наказав він.

Підсилений переклад загримів над юрбою, а та мовчки його вислухала.

— Я привів вас сюди, оскільки надто багато з вас вдалося до зумисної непокори. Ця ситуація зміниться. Ви побачили звершення невенкеблійського правосуддя. Цих двох ув’язнених визнано винними в низці кримінальних правопорушень. Покаранням за ці злочини є смертна кара. Вони помруть завтра о восьмій. Вам зрозуміло?

Натовпом слухачів прокотилося бурмотіння, і Штірнер підвівся. До нього потягнулись охоронці, та Зеннор їх зупинив.

— Я певен, що говоритиму за всіх присутніх, — сказав Штірнер, — якщо попрошу дещо пояснити. Усе це дуже збиває з пантелику. А найбільше в усьому цьому збиває з пантелику ось що: як ці люди знають, що завтра помруть? Вони не здаються хворими. А ще ми не розуміємо, звідки вам відомо, о котрій саме годині вони підуть із життя.

Зеннор вражено поглянув на нього, а тоді зірвався на крик.

— Ви що, такі дурні? Невже ця відстала планета заселена вродженими дебілами? Ці двоє завтра помруть, бо ми застрелимо їх із вогнепальної зброї. Це — вогнепальна зброя! — заволав він, вихопивши пістолет і вистреливши з нього в дерев’яну трибуну перед собою. — Вона стріляє кулями, вони продірявлюють людей, а завтра вогнепальна зброя вб’є цих двох злочинців! Ви ж не вегетаріанці. Ви забиваєте тварин на м’ясо. Завтра ми так само заб’ємо цих двох людей. Тепер вам достатньо зрозуміло?

Штірнер, пополотнівши, знов опустився на стілець. Зеннор схопив мікрофон, і його підсилений голос прокотився над натовпом.

— Вони помруть, а ви побачите, як вони помруть! Тоді до вас дійде, і ви будете виконувати наші накази й робитимете те, що ми вам скажемо. У разі непокори ви будете винні так само, як ці двоє, і вас розстріляють, як цих двох. Ми розстріляємо вас, уб’ємо вас і розстрілюватимемо та вбиватимемо вас далі, доки ті, хто вціліє, не зрозуміють нас і не почнуть коритися нам і робити саме так, як їм скажуть...

Його слова поступово стишилися й заглухли, коли він утратив слухачів. Люди на платформі підвелися, повернулися до нього спинами й пішли геть. Так само, як і всі, хто був на вулиці. Вони не штовхалися й не вдавалися до насильства. Коли їх хапали солдати, вони просто виривалися, не б’ючись. Тим часом інші — ті, кого не тримали, — проштовхувалися повз них і прямували геть. На вулиці утворився бурхливий хаос. Зеннор, напевно, усвідомив, що наразі досягти чогось без насильства неможливо. Він був злючий і смертоносний, але не дурний.

— Зараз можете йти, — оголосив він. — Хай вони йдуть. Ідіть і пам’ятайте мої слова, а завтра вранці поверніться сюди й подивіться, як помруть ці в’язні. Опісля ви отримаєте нові накази. І ви їх виконуватимете.

Він подав сигнал нашим охоронцям, і нас із Мортоном зіп’яли на ноги й поволокли назад до камери. Оскільки щодо нас не було видано більше жодного наказу, нас закинули до в’язничної камери спутаними та з кляпами в роті.

Коли у дверях повернувся ключ, ми перезирнулись у приглушеній тиші.

Якщо в мене були такі очі, як у Мортона, то я мав дуже, дуже наляканий вигляд.

РОЗДІЛ 18

Так ми пролежали неприємно довго — поки двері не відімкнули й досередини не ввійшов дебелий військовий поліцейський, який приніс на тацях нашу вечерю. Він опустив на нас погляд і наморщив лоба. Я мало не бачив, як його млявими синапсами повільно течуть думки. Є їжа. Нагодувати в’язнів. В’язні з кляпами. Їсти не можуть... Приблизно тоді, коли його мисленнєві процеси досягли цього етапу, він озирнувся та кинув через плече:

— Сержанте, тут типу є проблема.

— Якщо ти докучаєш мені без причини, то в тебе справді проблема, — відповів сержант, притупавши до камери.

— Дивіться, сержанте. Я взяв цю їжу, щоб нагодувати в’язнів. Але вони з кляпами й не можуть їсти...

— Добре, добре — із цим я розберуся сам.

Він дістав ключі, відімкнув мої пута й повернувся до Мортона. Я здушено застогнав крізь кляп, розім’яв зболені пальці та щосили спробував сісти. Сержант дав мені копняка, і я застогнав іще гучніше. Він з усмішкою пішов. Я витягнув кляп і пожбурив його у двері, що зачинялися. Тоді підсунув до себе тацю, бо, попри все, відчував голод. Доки не поглянув на неї, а тоді відштовхнув.

— Хот-цюці, — сказав Мортон, випльовуючи дрібні клаптики тканини. — Я їх занюхав, ще коли принесли таці.

Він трохи попив води з чашки, і я вчинив так само.

— У мене тост, — сказав я й цокнув чашкою об його чашку. — За військову юстицію.

Якби ж то я був такий крутий, як ти, Джиме.

— Я не крутий. Просто приховую свої страхи. Бо з цієї халепи я виходу просто не бачу. Якби у мене залишилася відмичка, ми, може, й мали б сякий-такий шанс.

— Це те повідомлення, яке передав мені генерал?

— Воно. Тепер ми можемо хіба що сидіти й чекати на ранок.

Я сказав це вголос не для того, щоб засмутити Мортона ще більше (а це однозначно було неможливо), а для вух тих, хто слухав установлені в камері жучки. Жучки могли бути й оптичними, тож я побродив камерою й ретельно пошукав, але не побачив жодного. Тому довелося ризикнути. Я з’їв частину своєї хот-цюці, запиваючи її мерзенні шматки щедрими ковтками води та водночас якомога тихіше збираючи відкинуті ланцюги й накручуючи їх на кулак. Тупий поліцейський прийде по таці й, можливо, буде неуважним.

Коли ключ заскреготів у замку наступного разу, я щільно притиснувся до стіни, тримаючи броньований кулак напоготові. Двері прочинились, і сержант військової поліції гукнув:

— Гей, ти, за дверима. Негайно кинь оті ланцюги, бо не доживеш до розстрілу вранці.

Я стиха вилаявся, сховав залізяччя на протилежному боці кімнати, пішов до віддаленої стіни й сів під нею. Там було добре сховано оптичний жучок.

— Котра година, сержанте? — запитав Мортон.

— Шістнадцята нуль-нуль.

Він тримав пістолет, тим часом як інші поліцейські прибирали таці й ланцюги.

— Мені треба до туалету.

— Не раніше, ніж о двадцятій. Такий наказ генерала.

— Скажіть генералові, що я вже привчений до горщика, — крикнув я у двері, що зачинялися.

Подумати тільки: я ж тримав у руках його шию! Якби мене не вдарили, чи витримав би я всі три секунди й убив би його? Я просто не знав. Але якщо тоді я не був готовий, то тепер мені здавалося, що таки зміг би.

Згодом нас по одному та в супроводі численних охоронців провели вздовж коридору, а тоді замкнули на ніч. Із увімкненим світлом. Не знаю, чи спав Мортон, але мені після грубощів, яких я зазнав, був приємний навіть тоненький матрац. Я звалився й більше не розплющував очей, доки мене не розбудив знайомий брязкіт під дверима.

— Шоста нуль-нуль, і ось ваша остання трапеза, — з великим задоволенням промовив сержант.

— Знову хот-цюці?

— Як ти тільки здогадався?!

— Забери їх. Я помру, проклинаючи тебе. Твоє ім’я буде останнім, що злетить із моїх вуст.

Якщо його й вразила моя погроза, то він цього не показав: просто кинув таці на підлогу й потупав геть.

— Зосталося дві години, — сказав Мортон, і в його оці зблиснула сльоза. — Мої рідні не знають, де я. Вони ніколи не дізнаються, що зі мною сталося. Коли мене спіймали, я був у бігах.

Що я міг сказати? Що міг зробити? Вперше за моє коротке й доволі щасливе життя я відчув цілковиту зневіру. Лишилося дві години. І безвихідь.

Що то за запах? Я принюхався й закашлявся. Запах був дуже різкий — і досить сильний, аби прорватися крізь мою безпросвітну тугу. Кашлянувши ще раз, я побачив, що з підлоги в кутку камери здіймається цівка диму. Мортон сидів до кутка спиною і, здавалося, не помічав цього. Я зі здивуванням спостерігав, яку підлозі з’явилася риска, що диміла, як вона розширилась і крутнулась. А тоді роздивився, що з деревини нерівним колом просочуються темні випари. Мортон, кашляючи, роззирнувся навкруги.

— Що?.. — сказав він, а з дерев’яної підлоги саме випав круг.

Із темряви внизу вигулькнула сива голова чоловіка.

— Не торкайтеся країв дірки, — попередив Штірнер. — Це дуже сильна кислота.

У коридорі пролунали крики та швидкий тупіт ніг. Я допоміг Мортону зіп’ястися на ноги та підштовхнув його вперед.

— За нами стежать — чують усе, що ми кажемо! — гукнув я. — Хутко!

Штірнер шаснув униз, щезнувши з поля зору, а я штовхнув Мортона слідом за ним. Коли на дверях загримів замок, я стрибнув у дірку сам.

Я приземлився, упавши на бік, покотився й вилаявся, бо мало не розчавив Мортона. Той і досі стовбичив у заціпенінні, ні на що не реагуючи. Штірнер тягнув його за руку, намагаючись підвести до іншої дірки в підлозі кімнати. Я взяв Мортона на руки й підніс до дірки, а тоді просто кинув униз. Почувся вереск, а тоді — глухий удар. Штірнер спустився за ним, мудро скориставшись приставленою драбиною.

Із кімнати вгорі долинув звук важких кроків. Я вхопився за край дірки, повиснув і, стрибнувши, приземлився. У напівтемний підвал.

— Сюди, — гукнула якась дівчина, притримуючи відчинені двері у віддаленій стіні.

Штірнер морочився з Мортоном, намагаючись його підняти. Я відштовхнув його, узявся за Мортона й закинув собі на плече. А тоді побіг. Дівчина зачинила й замкнула за нами двері, а тоді розвернулася й подалася за Штірнером. Я щодуху пошкандибав за ними. Ще одні двері, які також замкнули за нами, коридор, а тоді нові двері.

— Поки що ми в безпеці, — промовив Штірнер, зачинивши й замкнувши останні двері. — Льохи доволі просторі, а всі двері замкнено. Ваш друг постраждав?