Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 30)

— Ні, я зобов’язаний залишатися тут. На жаль, я не можу зробити вам таку послугу.

— Ви зробите послугу не мені, а власному народові. Там велика армія. В ній усі мають отаку зброю. Зараз вона висаджується у вашій країні для її захоплення. Можливо, будуть убиті люди. Але, якщо я повезу вас до командира і ви зумієте переконати його, що ваш народ не опиратиметься, це врятує не одне життя. Ви мене розумієте?

Поки я говорив, на обличчі Штірнера дедалі чіткіше проступала гримаса жаху.

— Ви серйозно? — видихнув він. — Ви справді маєте на увазі те, що кажете. — Я похмуро кивнув. — Тоді, звісно, так. Це незрозуміло, та я мушу йти. Аж не віриться.

— Ваше почуття взаємне.

Я повів його до дверей.

— Я можу зрозуміти відсутність армії: усі цивілізовані планети обходяться без війська. Але ж поліція — це, так би мовити, необхідне зло.

— Не для тих, хто практикує індивідуальний мутуалізм.

Тепер, коли йому випала нагода прочитати маленьку лекцію, він пожвавішав.

— Ніколи про нього не чув.

— Як же вам не пощастило! Ризикуючи все спростити, я поясню...

— Капітане Дрем, мені треба з вами поговорити! — заявив пропащий капрал, вибираючись із командної машини, попри кволі намагання Мортона його зупинити. Він зупинився переді мною, різко виструнчився й віддав честь. — Тепер я бачу, що помилявся, сер. Через вашу молодість і позірну слабкість я вважав себе мудрішим за вас, тож не виконав наказ і зарядив пістолет. Тепер я знаю, що помилявся, а ви мали рацію, й уклінно прошу другого шансу, бо мені тридцять років і армія — це мій фах.

— А звідки ти знаєш, що я мав рацію, рядовий Аспія?

Він поглянув на мене із сяйвом в очах.

— Тому що ви мене побили, сер! Збили мене з ніг, абсолютно чесно. Чоловік сказав, чоловік зробив — і ви це зробили!

Що це ще за брутальна каґальня?! Він не скорився обгрунтованому наказу, що мав на меті уникнути насильства. Лише тоді, коли я вивів його з ладу, йому здалося, що таки моя правда. Розум відмовлявся сприймати таку збочену, перекручену логіку, і в мене, взагалі-то, не було часу над цим замислюватися. Я, мабуть, тільки й міг, що підіграти йому й забути про це.

— Знаєте, колишній капрале, я думаю, що вірю вам. Лише справжній чоловік здатний визнати свою помилку. Тож, хоча ви — нещасний, жалюгідний рядовий, а я — гордий капітан, потисну вам руку й поверну вас на службу!

— Ви справжній чоловік, капітане, і ви ніколи про це не пожалкуєте!

Він потряс мою руку, а тоді поплівся геть, кісточками пальців витираючи з ока сльозу. Тим часом з неба чувся дедалі гучніший брязкіт, на нас насунула тінь, і я, підвівши погляд, побачив, що це знижується гвинтокрил.

— Мортоне, ви за старшого, доки я не повернуся. Йдіть до сержанта Бло, прийміть командування й дозвольте йому ухвалювати всі рішення, а тоді погоджуйтеся з ним.

Він тільки й зміг, що закивати, тоді як я відвів Штірнера до гвинтокрила та сів туди слідом за ним.

— До генерала, — наказав я пілотові, а тоді тяжко зітхнув. Щось мені підказувало, що я сам лізу в зашморг і гарненько розправляю мотузку на своїй шиї. Насправді ж у мене просто не було вибору.

— Я читав про такі транспортні засоби у книжках з історії, — озвався Штірнер, захоплено визираючи з вікна, тим часом як ми з гуркотом здійнялися в небо. — Це дуже важлива для мене мить, безіменний пане.

— Капітане, називайте мене капітаном.

— Радий знайомству з вами, Капітане. І дякую за нагоду пояснити вашим лідерам, що вони можуть прийти з миром. Вони не мають боятися. Ми б ніколи не завдали їм шкоди.

— Я побоювався, що буде навпаки.

Час на теревені вичерпався, бо гвинтокрил уже сідав біля броньованої колони танків. Під навісом у полі неподалік виставили столи, крісла та невеличкий бар, і ми сіли, мало не зачепивши несучим гвинтом офіцерів, які там зібрались. Я зіскочив на землю, хвацько відкозирнув і розслабився. Зеннора там не було. Я розвернувся, допоміг Штірнерові вийти та підштовхнув його до генерала Ловендера.

— Це полонений, сер. Він розмовляє огидною місцевою мовою, яку я зовсім випадково вивчив у школі й тому можу перекладати.

— Це неможливо, — похмуро відказав той. — Ви — офіцер піхоти, а не перекладач. Штатним перекладачем є майор Кьюсел. Майоре, перекладайте!

Чорнявий майор відштовхнув мене вбік і став перед полоненим.

— Kion vi komprenas? — прокричав він. — Sprechten zee Poopish? Anxay ooyay eekspay Igpay Atinlay? Ook kook Volupook?

— Щиро перепрошую, пане, та я не розумію жодного вашого слова.

— Попався! — радісно оголосив майор. — Маловідомий діалект, яким спілкуються на понурих планетах, що важко сунуть поміж темних зір. Я вивчив його нудні немилозвучні слова багато років тому, коли був задіяний у торгівлі м’ясом. Займався імпортом свинобразячих відбивних...

— Кінчайте з цією каґальнею, майоре, і перекладайте. Спитайте його, де армія та скільки в цьому місті поліційних дільниць.

Я не без інтересу послухав, як майор, попри вроджене бажання говорити, а не слухати, усе-таки витягнув ту саму інформацію, що й я. Генерал безрадісно зітхнув.

— Якщо це правда, то ми не можемо так просто взяти й холоднокровно розстріляти їх. — Він повернувся до мене. — І ви точно впевнені, що ніхто не чинив опору?

— Ніхто, сер. Схоже, це суперечить найнепохитнішим їхнім переконанням. Можу привітати вас, генерале, з першим безкровним вторгненням у відомій частині всесвіту! Невдовзі ви захопите всю цю планету на славу Невенкебли, не втративши жодного вояка.

— Не поспішайте радіти, капітане. Генералам, які повертають війська цілими, орденів не дають. Бій! Ось де слава! Вони битимуться, пом’яніть мої слова. Така людська природа. Не можуть же всі на цій планеті бути боягузами.

— Ловендере, що відбувається? — пролунав знайомий голос, і температура моєї крові впала градусів на десять. Я нерухомо застиг на місці спиною до мовця. Генерал показав рукою.

— У нас з’явився перший полонений, генерале Зеннор. Я його допитував. Він верзе нісенітниці. Каже, тут ні армії, ні поліції.

— А ви йому вірите? Де його спіймали?

— На генераторній станції, це зробив капітан Дрем.

Зеннор зиркнув на мене, а тоді відвів погляд. Коли він раптом розвернувся, щоб поглянути на мене знову, моя спина була прямою, а лице — непроникним.

— Звідки я вас знаю, капітане?

— З підготовки, сер. Маневри, — сказав я якомога нижчим голосом. Він підійшов і наблизив своє обличчя до мого.

— Неправда. З іншого місця. І ви були де з ким іншим...

Його очі спалахнули впізнанням, і він тицьнув у мене пальцем.

— Слон! Ти був зі Слоном...

— А ти його вбив! — прокричав я, кинувшись уперед і схопивши його за шию так, що до смерті йому лишилося три секунди. Одна секунда... непритомний. Друга секунда... обм’яклий. Третя...

Світло згасло. Сильний біль у потилиці, а далі — нічого. Моєю останньою думкою було: «Чи втримав я хватку до кінця третьої секунди?»

РОЗДІЛ 17

Спливло невідомо скільки часу, і я зрозумів, що від моєї потилиці всім тілом шириться біль. Я спробував відірватися від нього, та він ніяк не йшов. Було темно — чи то в мене були заплющені очі? Я не мав бажання це з’ясовувати. Усе надто сильно боліло. Я застогнав, і це прозвучало так добре, що я застогнав удруге. Я нечітко усвідомив крізь стогони, що мене підіймають за плечі, а на моїх губах щось мокре. Булькнув і захлинувся. Вода. Вона смакувала дуже добре. Я трохи попив і став почуватися дещо краще. Біль нікуди не подівся, та був уже не такий великий, щоб я не зміг ризикнути й розплющити одне око. Я його розплющив. Наді мною плавало якесь розмите обличчя, що набуло чіткості, коли я покліпав.

— Мортон?.. — пробубнив я.

— А хто ж іще?

Із безпросвітно похмурим виразом обличчя він потягнув мене, посадивши біля стіни, і моя голова неначе вибухнула, розлетівшись на крихітні шматочки. Його голос ледве долинав до мене.

— Візьми це до рота. Попий іще води. Лікар сказав, що ти маєш це проковтнути, як опритомнієш. Для голови.

Отрута? Де там! Ліки. Біль послабився, посилився та врешті-решт притупився. Я повністю розплющив очі й побачив смутного побитого Мортона на тлі ґрат.

— Він мертвий? — прохрипів я.

— Хто?

— Генерал Зеннор.

— Півгодини тому, коли він був тут, мав цілком живий вигляд.

Я скрушно зітхнув від змішаних почуттів. Мені хотілося помсти, хотілося, щоб Зеннор дорого заплатив за те, що завинив у смерті Слона. Я думав, що хотів, аби він теж помер. Але тепер, один раз спробувавши скоїти вбивство й чесно при цьому постаравшись, я радів, що мене зупинили. Здійснивши свою першу спробу вбивства, я виявив, що насправді мені не приносить задоволення процес розправи над людьми. Як убивця я зазнав невдачі. А зазнавши невдачі, влип у справжню каґальню. Ще й Мортона в це втягнув.

— Вибач за все це, — сказав я. — Я так захопився, що жодного разу не подумав, що, певно, вплутаю ще й тебе.

— Мене здав сержант Бло, коли приїхала на розслідування військова поліція. Він знав, що я не офіцер. Я все їм розповів. Іще до того, як мені нам’яли боки.

— У тому, що сталося, винен я.