Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 17)

— Поклади його руку собі на плечі, а я понесу, — шепнув я.

— Д... дякую, — відповів той. — Я не в такій уже й чудовій формі.

І він мав рацію. Худий, згорблений, із темними колами під очима. А ще старший за всіх тих, кого я тут бачив — щонайменше двадцятип’ятирічний.

— Я Мортон, — сказав він.

— Джек. Щось ти старуватий на вигляд для призову, Морте.

— Повір мені, так і є! — не без теплоти в голосі відповів той. — Я мало не вбився, навчаючись в університеті та залишаючись найкращим на курсі, щоб не втрапити до армії. То що сталося? Я так перетрудився, що захворів, пропустив іспити, вилетів — і однаково опинився тут. Що нам робити із цим горопахою?

— Здається, нести он до того намету, куди несуть інших.

Безвольне тіло висіло між нами, волочачись пальцями ніг по пилу.

— Вигляд у нього не надто добрий, — зауважив Мортон, зиркнувши на бліду шкіру та похнюплену голову.

— То його проблема. Треба дбати про себе, любого.

— Це починає до мене доходити. Доносять це до мене грубо, зате вкрай ефективно. Ось ми й дійшли.

— Кидай його на землю, — промовив знуджений капрал, що навіть не зволив відірватися від своєї книжки коміксів для неписьменних. Коли він торкнувся сторінки, заговорили тоненькі голоски та пролунав міні-крик. Я поглянув на чотири інші непритомні тіла, що розтягнулись у грязюці.

— Як щодо медичного обслуговування, капрале? Він, здається, в кепському стані.

— То все каґалу варте. — Він перегорнув сторінку. — Якщо опритомніє, хай вертає на плац. Якщо так і лежатиме, санітар погляне на нього, як прийде ввечері.

— Ви — сама доброта.

— Отакі-от пироги, отакі-от kuketo. Атепер валіть звідси, каґальці, поки я не заявив про те, що ви скаґалювали.

Ми звалили.

— І де вони беруть усіх цих садюг? — пробурмотів я.

— На його місці міг би опинитися ти чи я, — похмуро зронив Мортон. — Хворе суспільство породжує хворих на голову. Люди роблять те, що їм наказують. Так легше. Наше суспільство живиться мілітаризмом, шовінізмом і ненавистю. Коли правила такі, завжди знайдеться хтось охочий виконувати брудну роботу.

Я повів очима в його бік.

— Це тебе в універі такого навчали?

Він безрадісно всміхнувся й хитнув головою.

— Радше протилежного. Я вивчав історію — звісно, військову, — тож мені дозволяли проводити дослідження. Та я люблю читати, а університетська бібліотека дуже стара і там є всі книжки, якщо знати, як шукати та як ламати прості коди безпеки. Я шукав, ламав, читав — і навчався.

— Сподіваюся, тримати рота на замку ти теж навчився? — Так, але не завжди.

— Роби це завжди, бо інакше втрапиш у велику халепу.

Сержант Бельбас саме виводив наш взвод із плацу, і ми попрямували за ним. І промарширували до складської будівлі, щоб нарешті вдягнутись. Я чув, що в армії одяг буває лише двох розмірів, і це виявилося правдою. Принаймні більшість предметів мого одягу були завеликі, тож я міг закотити манжети. Крім одягу, нам видали ще столові набори, полотняні ремені, фляги, набори для шиття, набори для замовних убивств, копачі для одиночних шанців, прилади для аналізів на ЗПСШ, багнети, зіркети й інші речі сумнівного чи військового призначення. Ми, хитаючись, повернулися до казарми, поскидали свої манатки й поквапилися на наступне завдання.

Ним був такий собі військовий інструктаж.

— Спершу вони заволоділи нашими тілами, а тепер прагнуть захопити владу над нашими умами, — прошепотів Мортон. — Брудними умами у військових тілах.

Цей Мортон, звісно, був розумний, але недостатньо, щоб тримати рота на замку. Я стиха зацитьнув його, і в наш бік зиркнув сержант Бельбас.

— Розмовляти заборонено, — прорипів він. — Ви прийшли сюди слухати, а ось капрал Ґоу, який тепер розповість вам, що вам треба знати.

Цей Ґоу був облесливим типом із гладенькою рожевою шкірою, маленькими дженджуристими вусиками та фальшивою усмішкою.

— Узагалі-то, сержанте, — промовив він, — це інструктаж, а не істерика. Ваші бійці стануть добрими солдатами, виконуючи накази. Але добрі солдати також мають знати, чому ці накази необхідні. Тому вмощуйтеся зручно, хлопці. Стільців, звісно, немає: це ж армія. Просто сідайте на гарну бетонну підлогу і, будьте ласкаві, приділіть мені увагу. А тепер... хтось із вас може мені сказати, чому ви тут?

— Нас тойво, призвали, — не надто чітко пролунав якийсь голос.

— Так, хе-хе, звісно, призвали. Але для чого потрібен призов? Якщо це не стало вам цілком зрозуміло, ваші вчителі та батьки вас підвели. Тож дозвольте мені скористатися нагодою нагадати вам певні життєво важливі факти. Ви тут, тому що небезпечний ворог підійшов до наших воріт, вторгся на нашу безцінну землю, а ваш обов’язок — захищати наші невідчужувані свободи.

— В житті не чув більшої каґальні, — пробурчав я, і Мортон мовчки кивнув на знак згоди.

— Ти щось сказав, солдате? — мовив капрал, дивлячись просто на мене: він мав гострий слух.

— Лише одне запитання, сер. Як таке розбите, неіндустріалізоване суспільство, як їхнє, могло дістатися сюди, як воно взагалі могло вторгнутися до такої сучасної, озброєної й оснащеної країни, як наша?

— Добре запитання, солдате, і я радий на нього відповісти. Ті варвари з-за проливу не становили б жодної проблеми, якби їх не озброювали й не оснащували інопланетяни. Жадібні, голодні чужинці, що бачать нашу родючу землю й хочуть загарбати її собі. Саме тому ви, хлопці, повинні охоче йти служити своїй країні.

Я був вражений і розгніваний масштабом його брехні. Та після запеклої боротьби прислухався до власної поради та втримав рота на замку. А Мортон не втримав.

— Але ж, сер, Міжпланетна Ліга — це мирний союз мирних планет. Війну ліквідовано...

— Звідки тобі це знати? — різко запитав він.

— Це загальновідомо, — втрутився я, сподіваючись, що тепер Мортон стулить пельку. — Але ж ви знаєте, що це правда, чи не так, сер?

— Я нічого такого не знаю й хотів би знати, хто вам так брехав. Я волію поговорити з тобою, солдате, після нашого інструктажу. Із тобою та отим новобранцем біля тебе. Наша вільна країна бореться з міжпланетними силами, що бажають нас знищити. Немає завеликих жертв для захисту цієї свободи, і саме тому я переконаний, що ви всі радо виконаєте свій обов’язок. І станете добрими солдатами в доброму колективі. Дивіться на доброго сержанта Бельбаса, як дивилися б на рідного батька, бо він тут для того, щоб бути вам наставником і провідником у військовому житті. Робіть так, як він каже, і ви набиратимете сили, процвітатимете та станете першокласними солдатами на службі рідній країні. Проте я знаю, що часом дещо здаватиметься вам незрозумілим і навіть підозрілим: досвід військової служби новий для всіх вас. За таких ситуацій неодмінно думайте про мене. Я — ваш порадник і провідник. Ви можете коли завгодно звертатися до мене по пораду й допомогу. Я хотів би бути вам другом, най-найкращим другом. Зараз я роздам оці інструктажні брошури, на читання яких ви матимете десять хвилин. Тоді ми проведемо бесіду, що допоможе вам ознайомитися з деталями. Поки ви будете цим займатись, я мило, дружньо побалакаю з оцими новобранцями, які, схоже, серйозно дезінформовані стосовно політичних реалій нашого краю. — Він повів пальцем на мене, а тоді на Мортона. — Так-так, із вами двома. Ми вийдемо надвір, погріємося трохи на сонечку й гарно почешемо язиками.

Ми з великою неохотою підвелися, бо геть не мали вибору. Коли ми наблизилися до дверей, які тримав відчиненими Ґоу, на нас дивилися всі. Проминаючи сержанта Бельбаса, я аж відчував жар його вогненного погляду. Капрал Ґоу зачинив за нами двері та розвернувся до нас. Усміхався він як завжди нещиро.

— Зараз тепленько, відколи сонце визирнуло з-за хмар.

— Звісно. Приємно.

— Звідки ви взяли ту крамольну каґальню, якутам верзли? Ну ж бо, ти перший.

Він показав на мене.

— Я типу, ну, типу десь її почув.

Він радісно всміхнувся й тицьнув коротким товстим пальцем у Мортона.

— Я знав. Ви слухали нелегальне радіо, еге ж? Обидва. Це єдине джерело, з якого можна почути таку обурливу брехню.

— Та ні, — відповів Мортон. — Факти є фактами, і так уже склалося, що я маю рацію.

Він власною щелепою копав собі могилу. Втрутився я: виглядало на те, що ця штука з радіо може нас урятувати. Якщо таке є, ми, можливо, просто виберемося з лап цього стрьомного типа. Я опустив погляд і покрутив носаком у землі.

— Йой, капрале, не знаю, як це сказати... Я збирався збрехати чи щось таке, та ви надто розумні для мене. Ви правильно сказали, це було радіо...

— Я знав! Вони перекачують оту отруту зі свого супутника, в нього стільки частот, що всі не заглушити, і надто добра оборона, щоб його збити. Брехня!

— Я тільки один раз це робив. Розумів, що не треба, та робив це на слабо. І це звучало страшенно правдиво — тому я й висловився отак.

— Я радий, що ти це зробив, новобранцю. А ти, гадаю, зробив те саме? — Мортон не повівся на цю наживку, проте капрал сприйняв мовчання за згоду. — Думаю, так. Але це принаймні доводить, що отрута не подіяла, що ви захотіли про це поговорити. Диявол завжди грає найсолодшу музику. Та ви мусите не зважати на знадливу пісню таких слизьких неправд і слухати представників влади, яким набагато видніше за вас.

Він тепло нам усміхнувся, а я нещиро вишкірився.

— О, гаразд, сер, — швидко промовив я, поки Мортон не встиг ізнову розтулити рота. — Гаразд. А тепер, коли ви мені це розповіли та не покарали нас і взагалі...