Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 12)

Та якщо із посвідченням щось не так, це Джекова проблема, а не моя. Сам викопав яму, сам у неї й упав. Це дуже справедливо. А ще я рухався у потрібному напрямку. Далі від узбережжя справді було краще: будівлі стали вищі, вулиці — чистіші, а вогні — яскравіші. А я став утомленіший. Мене покликав до себе ще один бар, і я відгукнувся. Оксамитові портьєри, м’яке освітлення, шкіряна оббивка на меблях, симпатичніша офіціантка. Мій одяг її не вразив, але чайові за принесене пиво вона прийняла.

Насолоджуватися ним я зміг дуже недовго. У цьому місті було чимало поліцейських, і погані свині ходили по двоє. У двері перевальцем ступила одна їхня парочка, і моя душа наблизилася до п’ят. Але чому я стривожився? З моїм посвідченням усе гаразд.

Поліцейські обійшли залу, роздивляючись посвідчення, і кінець кінцем дісталися до мого столика.

— Добрий вечір, офіцери, — улесливо озвався я.

— Кінчай каґалити і показуй, що там.

Я всміхнувся та передав їм теку. Поліцейський, який розгорнув її, роздув ніздрі й задоволено пирхнув.

— Диви, що тут у нас! Це ж Джек, сарака, вийшов зі своєї території. Негарно так робити, Джеку.

— У нас вільна планета!

— Не для тебе, Джеку. Ми всі знаємо про твою домовленість із поліцією бухти. Сиди там, стукай на своїх дружків — і тобі дадуть спокій. Але ти вийшов зі своєї території, Джеку.

— Я зараз піду назад, — пообіцяв я, підводячись і відчуваючи, що потопаю.

— Пізно, — промовили вони в унісон і хвацько надягнули на мене кайданки.

— Страшенно пізно, — додав той, що роздував ніздрі. — Кінчилася твоя робота, Джеку, почалася служба.

Оце й справді викопав яму й сам у неї впав. Цього разу я просто трішечки перехитрував самого себе. Виглядало на те, що в мене щойно почалася нова, захоплива військова кар’єра.

РОЗДІЛ 7

Камера була мала, а ліжко — жорстке, проте я не скаржився. Після напруженого дня, який для мене щойно закінчився, хотілося лиш одного: сну. Я, певно, хропів, уже падаючи на парусинову постіль, бо не пам’ятав, як торкнувся обличчям брудної подушки. Поспавши знесиленим сном, я прокинувся тоді, коли в заґратоване вікно проник сірий промінь світла. Я почувався бадьорим і відпочилим, доки не збагнув, де перебуваю. Мене опанував чорний смуток.

— Що ж, могло би бути й гірше, — весело промовив я.

— Як? — зневірено огризнувся. На це простої відповіді не знайшлося. Мій живіт бурчав від голоду та спраги, і смуток посилився. — Плаксій, — посміхнувся я. — Тобі бувало й набагато гірше. Кинджал забрали, та все інше залишили. У тебе є гроші, посвідчення.

«І відмичка», — додав я подумки. Присутність цього маленького інструментика зігрівала мене, даючи надію на втечу в майбутньому.

— Я голодний! — пролунав юний голос, і загриміли ґрати.

Крик підхопили інші.

— Харчів. Ми не злочинці!

— Мама завжди приносила мені сніданок у ліжко...

Ця остання жалібна репліка не надто мене вразила, але загальний настрій я поділяв, тож долучився до галасу.

— Добре, добре, стуліть пельки, — озвався старший і грубіший голос. — Хавчик уже в дорозі. Щоправда, ви ні на що не заслужили, ухильники.

— Та до каґалу це, сержанте. Щось я не бачу твоєї жирної туші в армії.

Мені страшенно закортіло зустрітися з останнім мовцем: він виказав трохи більше відваги, ніж решта крикунів. Чекати довелося не надто довго, хоча воно навряд чи було того варте. Холодний суп із локшиною та солодкою червоною квасолею — це, як на мене, не найкращий початок дня. Я замислився, як він закінчиться.

Часу на роздуми в мене було вдосталь, оскільки після годування, як у зоопарку, нам дали цілковитий спокій. Я витріщився на потріскану стелю та поволі почав усвідомлювати, що моя недоля, якщо до неї придивитися, не така вже й страшна. Я перебуваю на Невенкеблі, живий і здоровий. Попереду в мене перспективна кар’єра. Я дізнаюся, що й до чого, з’ясую все, що вдасться, про це суспільство, а то й навіть знайду слід Гарса — чи генерала Зеннора, якщо Бібс правильно розчула його прізвище. Він у війську, а зовсім незабаром у війську опинюся й я (це може зіграти мені на руку). А ще в мене відмичка. Слушної миті я тихенько розчинюся в повітрі. А як погано може бути в армії? Я ж був вояком на Спіовенте, і тамтешня підготовка має стати у пригоді...

О, як же ми дуримо самих себе.

Десь приблизно опівдні, коли мої малодушні товариші заходилися ревти, вимагаючи харчу, загриміли, відчиняючись, двері камер. Ревіння змінили жалібні вигуки: нам наказали вийти з камер і скували кайданками в довгу вервечку. Нас було десь із десяток, близьких за віком і понурих із вигляду. Попереду зловісно маячіло невідоме майбутнє. Постійно шпортаючись і лаючись, ми побрели з тюремного корпусу на в’язничне подвір’я, де чекав заґратований транспорт, аби повезти нас назустріч долі. Нас загнали досередини, ввімкнули акумулятор чи паливний елемент, і той безшумно рушив на велелюдні міські вулиці. Одяг тут був дещо інакший, а транспорт мав незвичні обриси, та це могло бути на якій завгодно планеті із просунутою технікою. Не дивно, що тутешні відокремилися від решти цієї занепалої планети. Егоїстично, проте зрозуміло.

Затятим злочинцям не забезпечили таких безглуздих зручностей, як сидіння, тож ми міцно трималися за ґрати та влітали один в одного на поворотах. Худий чорнявий юнак, прикріплений до мого лівого зап’ястка, тремтливо зітхнув, а тоді повернувся до мене.

— Як довго ти тікав? — запитав він.

— Усе життя.

— Дуже смішно. Я протримався шість місяців від дня народження, шість коротких місяців. Тепер усе це скінчилося.

— Та ти ж не помираєш, а просто йдеш до армії.

— А яка різниця? Мого брата призвали торік. Він потай надіслав мені листа. Тоді я й надумав тікати. Знаєш, що він написав?..

Згадавши про це, хлопець округлив очі й затремтів, та доки він заговорив, наш транспорт різко зупинився й нам наказали вийти.

Краєвид на цій вулиці милував би око будь-якому садистові. На площі перед високою будівлею зібралися різні види транспорту. Звідти сотнями, а може, й тисячами виходили молоді чоловіки, всі як один із виразом відчаю на обличчях. У кайданках була тільки наша компашка: всі інші тримали в руках жовті повістки, що потягнули їх назустріч долі. Кільком із них вистачило сил поглузувати з наших пут, але вони не встояли у хорі наших кпинів. Ми принаймні якось спробували — байдуже, що недолуго — уникнути мобілізації до війська. І для представників влади це, схоже, не відігравало жодної ролі. Вони не переймалися тим, як їм вдалося схопити людей. За дверима нас звільнили від кайданів і поставили в одну чергу з усіма іншими. Нас ось-ось мала поглинути безлика військова машина.

Попервах здавалося, що це не так уже й погано. Черги з юнаків потихеньку просувалися вперед, до письмових столів, за якими сиділи пухкі матрони, що могли би бути нашими мамами чи вчительками. Усі вони мали сиве волосся й носили окуляри, з-за яких поглипували, коли не гамселили двома пальцями по друкарських машинках. Урешті-решт я дійшов до своєї матрони, і вона всміхнулася мені.

— Будь ласка, ваші документи, юначе.

Я віддав їх, і вона переписала на кількох бланках дати, імена й неправдиві факти. Помітивши кабель, що тягнувся від її машинки до центрального комп’ютера, я здогадався, що їх також фіксують і зберігають у ньому. Я був радий побачити, як записали мою фальшиву личину: після закінчення добровольчої служби мені хотілося зникнути.

— Ось, — мовила вона, всміхнулась і передала мені жовтувато-бежеву теку з паперами. — Віднесіть їх на четвертий поверх. І щасти вам із військовою кар’єрою.

Я подякував їй (не зробити цього було б неввічливо) і попрямував назад до парадних дверей. Вихід перегороджувала щільна шеренга похмурих військових поліцейських.

— Четвертий поверх, — сказав я, коли найближчий із них холодно поглянув на мене й ударив по долоні кийком.

Кабінки в тутешніх ліфтах були величезні: туди поміщалося до сорока душ за один раз.

І вони не їхали, доки їх не наповнювали. Затиснуті й нещасні, ми піднялися на четвертий поверх для маленької демонстрації того, що на нас чекає. Коли двері зітхнули та відчинилися, до нас підступив обвішаний орденами, весь у нашивках і нагородах розпашілий військовий і заревів:

— Виходьте! Виходьте! Не стійте, як йолопи! Ворушіться! Годі страждати каґальнею, бо інакше каґал буде вам усім. Дорогою візьміть коробку та маленький прозорий пакетик зі столу праворуч. Тоді рухайтеся у віддалений кінець цієї кімнати, а там РОЗДЯГНІТЬСЯ. Тобто зніміть із себе весь одяг. І Я МАЮ НА УВАЗІ ВЕСЬ ОДЯГ! Ваші особисті речі мають опинитись у поліетиленовому пакеті, який треба постійно тримати в лівій руці. Весь ваш одяг має опинитись у коробці, яку треба віднести до столу у віддаленому кінці, де її запечатають, зазначать на ній адресу, а тоді відішлють до вас додому. Там ви заберете її після війни або ж її поховають разом із вами — залежно від того, що станеться раніше. А тепер ВОРУШІТЬСЯ!

Ми заворушилися. Без завзяття, з неохотою, та визнаючи, що вибору в нас немає. В цьому суспільстві, певно, було якесь табу на оголеність, тому що юнаки розійшлися, силкуючись підібратися до стін, і зіщулювалися, знімаючи з себе одяг. Я залишився сам-один посередині кімнати, де насолоджувався несхвальною увагою монстра зі смугами. Швидко долучився до решти. Ті з такою неохотою відкривали свою зіщулену плоть, що я, попри все своє зволікання, все-таки підійшов до столу першим. Там знуджений вояк узяв мою коробку, швидко запечатав її, грубо поставив переді мною й показав на товсті ручки, що звисали зі стелі на еластичних шнурах.