Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 14)
— Опустіть руки, вітаю, тепер ви всі солдати і на вас розповсюджується воєнне право. Перший наказ для вас: кожен із вас має здати пожертву в розмірі одного літра крові через раптове виникнення потреби проведення переливань. Ви вільні.
Кволі від голоду та втоми, із запамороченням від утрати крові та холодним локшиновим супом у животі, що лежав там, наче свинцевий, і досі, ми дійшли до останньої зупинки. Ну, на це ми й сподівалися.
— Ставайте в стрій. Ворушіться. Кожному з вас буде видано одноразову форму; не викидайте її до відповідного наказу. Надягніть форму та підніміться цими сходами на дах будівлі, де на вас чекає транспорт до табору Сліммарко, у якому почнеться ваша підготовка. Перед отриманням форми здайте свою теку. Кожен із вас одержить ідентифікаційний диск зі своїм іменем і особистим номером. Ці диски мають поперечні борозенки посередині для ламання навпіл. Не ламайте їх навпіл, оскільки це воєнний злочин, за який передбачено покарання.
— Навіщо виготовляти їх так, щоб вони ламалися навпіл, якщо їх не треба ламати навпіл? — пробурмотів я вголос.
Юнак поруч мене закотив очі та прошепотів:
— Тому що, коли солдат гине, їх ламають і одну половину надсилають у відділ реєстрації смертей, а другу кладуть йому до рота.
Чому в мене, коли я почовгав уперед, по форму, з’явився дуже сильний металевий присмак у роті?
РОЗДІЛ 8
За будь-яких інших обставин поїздка цим незвичним дирижаблем припала б мені до душі. Він мав форму великої сигари та, без сумніву, містив якийсь легкий газ. Під несучим тілом було підвішено металеву каюту, зовні зі смаком оздоблену фризом із черепів і кісток. Тунельні вентилятори на каюті розміщувалися під кутом, що давав змогу підняти її та просувати вперед; краєвид у вікні, напевно, був чарівний. Але всі вікна, які ми помітили ззовні, було розташовано спереду, в пілотському відсіку, тим часом як нас, призовників, запхали до металевої камери без вікон. Сидіння там були виготовлені з формованого пластику, вкритого нерівними горбками й жахливо незручного; але це принаймні були сидіння. Я опустився на одне з них і зітхнув із полегшенням. За багато годин на призовному пункті ми сідали всього один раз — під час кровопускання. Пластик холодив шкіру крізь тонку паперову матерію одноразової пурпурової форми, а крізь картонні підошви, закріплені на кінцях холош, відчувалася жорстка палуба. Єдиною кишенею в цій жахливій одежині був мішечок спереду, до якого ми позапихали торбинки з особистим майном, через що всі як один стали схожими на подурілих пурпурових сумчастих. Я почувався пригніченим. Але в мене принаймні були товариші. Пригніченими були ми всі.
— Я ще ніколи не покидав дому, — запхинькав призовник праворуч мене, а тоді шморгнув мокрим носом і витер його об рукав.
— А я покидав, — озвався я найенергійнішим, найжвавішим тоном, на який був здатен. Не можна сказати, що я почувався енергійним чи жвавим, але, піднявши настрій йому, я міг покращити його й собі. — І так набагато краще, ніж удома.
— Їжа буде нікудишня, — егоїстично занив він. — Ніхто не вміє готувати так, як моя мама. Вона готує найкращі cepkukoj у цілому світі.
Цибулеві коржики? Що за чудернацький раціон мав цей шмаркач?
— Викинь усе це з голови, — прощебетав я. — Якщо в армії пектимуть cepkukoj, вони будуть огидні, можеш не сумніватись. Але згадай про інші насолоди. Удосталь фізичної активності, свіже повітря, а ще можна постійно лаятися, вживати алкоголь і похабно говорити про дівчат!
Він полум’яно зашарівся, і його відстовбурчені вуха засяяли, мов знамена.
— Я б не говорив про дівчат! А пити я вмію. Ми з Джо-джо якось зайшли за сарай, попили пива, вилаялись і поблювали.
— Оце так... — зітхнув я.
Від подальших балачок мене врятувала поява сержанта. Він рвучко розчахнув двері, що вели з передньої кабіни, та проревів команду.
— Ну, добре, kretenoj — вставайте!
Він забезпечив собі негайний послух, натиснувши на кнопку на стіні й обваливши наші сидіння. Залунали крики та стогони болю, новобранці почали падати один на одного, і на палубі запанував жвавий пурпуровий безлад. Я один залишився на ногах і відчув на собі всю силу пекучого погляду сержанта.
— Ти що, якийсь мудрагель абощо?
— Ні, сер! Просто слухаюся наказів, сер!
Сказавши це, я підскочив у повітря, різко притиснув руки до боків і приземлився, важко тупнувши ногами, а тоді енергійно віддав честь — так енергійно, що мало не вибив собі око. Побачивши таку демонстрацію, сержант вирячив очі, а тоді зник із поля зору за тілами, що підводились і штовхались.
— Тихо! Струнко! Руки по швах, ноги разом, животи втягнути, груди випнути, підборіддя назад, очі вперед — і не дихати!
Пурпурові лави захиталися й засіпалися, стаючи в цю абсурдну військову стійку, а тоді застигли. Запала тиша, а тим часом сержант гнівно роззирався довкола з похмурою підозрою.
— Здається, хтось дихає? Не дихати, доки я вам не скажу. Перший каґалець, який почне дихати, дістане від мене кулаком у те місце, де від цього буде найбільше користі.
Тиша подовжилася. Пурпурові постаті заворушилися: ними почала опановувати задуха. Один новобранець застогнав і впав на палубу; я безшумно задихав через ніздрі. Один із хлопців охнув, не в змозі триматися далі. Сержант кинувся вперед, і місце, де від його кулака буде найбільше користі, знайшлося під ложечкою. Жертва заволала й упала, а всі інші шумно вдихнули життєдайного повітря.
— Це був маленький урок! — заверещав сержант. — Затямили?
— Так, — пробурмотів я собі під носа. — Ви — садомазохіст.
— Урок полягає в тому, що я віддаю накази, а ви підкоряєтесь — або вас гамселять.
Коли він завершив це огидне повідомлення, у нього засіпалось обличчя, а вуста вишкірились, оголюючи пожовтілі зуби; тільки за одну довгу мить до мене дійшло, що це має бути усмішкою.
— Сідайте, народ, умощуйтеся зручно.
На сталевій палубі? Сидіння залишалися прибраними. Я сів разом із усіма іншими, тоді як сержант лагідно погладив складку жиру, що нависала над його паском.
— Мене звати Бельбас, сержант-інструктор Бельбас. Але не звертайтеся до мене на ім’я: ним мають право послуговуватися рівні мені чи старші за званням. Називайте мене «сержант», «сер» чи «пан». Поводьтеся скромно, покірно, шанобливо й тихо. Інакше будете покарані. Яким буде покарання, я вам не скажу, бо нещодавно поїв і не бажаю викликати в себе розлад шлунка.
Від думки про те, що може довести до розладу це здоровезне пузо, його слухачам на мить стало лячно.
— Одного покарання зазвичай вистачає, щоб зламати дух навіть найупертішому новобранцеві. Однак інколи новобранці потребують другого покарання. Ще рідше який-небудь закоренілий зухвалець потребує третього покарання. Але третього покарання не буває. Хочете знати, чому третього покарання не буває?
Червоні очі гнівно зиркнули згори вниз, і ми всі пожалкували, що тієї миті не перебували десь інде — байдуже, де.
— Оскільки ви надто тупі, щоб запитати, чому, я вам повідомлю. Третій раз — це кінець. За третім разом вас, поки ви будете хвицатися, кричати й кликати матусю, запихатимуть до камери зневоднення, де дев’яносто дев’ять цілих дев’яносто дев’ять сотих відсотка всіх ваших безцінних тілесних рідин буде висмоктано із сухим свистом. Ви знаєте, які тоді будете на вигляд? Ви будете отакі!
Він сягнув до кишені та вийняв крихітну зневоднену фігурку призовника в крихітній зневодненій формі; його крихітне личко навіки застигло у гримасі жаху. Вояки настрашено застогнали, а кілька найслабших попадали непритомні, глухо гепнувши. Сержант Бельбас усміхнувся.
— Так, ви станете точнісінько такі. Тоді ваше крихітне сухе тільце на місяць повісять на казармену дошку оголошень як пересторогу іншим. Опісля його покладуть до поштового конверта із прокладкою та вишлють батькам разом із іграшковою лопаткою для допомоги з похованням. Отже, запитання є?
— Перепрошую, сер, — запитав тремтливий голос, — процес зневоднення є миттєвим і безболісним чи затяжним і жахливим?
— Добре запитання. Ви провели перший день в армії, а ще не знаєте точно, яким він буде?
Знову залунали стогони й гупання тих, хто падали непритомними. Сержант схвально кивнув.
— Гаразд. Дозвольте розповісти вам, що відбуватиметься далі. Ми їдемо до ТПНС на ВБМ. Тобто до табору підготовки новобранців Сліммарко на військовій базі Мортстерторо. Ви пройдете основний курс підготовки. Ця підготовка перетворить вас із хирлявих цивільних слабаків на міцних, відданих, шанобливих солдатів. Дехто з вас відсіється під час основної підготовки й буде похований з усіма військовими почестями. Пам’ятайте про це. Вороття немає. Ви станете або добрими солдатами, або мерцями. Ви зрозумієте, що військо — це нелегко, зате справедливо.
— А що в ньому справедливого? — видихнув один новобранець, і сержант копнув його в голову.
— Справедливо те, що ви всі маєте рівні можливості. Ви можете пройти основну підготовку чи відсіятись. А зараз я вам дещо скажу. — Він нахилився вперед і пихнув таким несвіжим диханням, що найближчі до нього призовники знепритомніли. Тепер у його усмішці не було нічого веселого. — Насправді я хочу, щоб ви відсіялись. Я зроблю все, що зможу, аби ви відсіялися. Кожен новобранець, якого відправляють додому на інвалідному візку чи в ящику, заощаджує державі гроші та знижує податки. Я хочу, щоб ви відсіялися зараз, а не в бою після кількох років високовартісної підготовки. Ми розуміємо одне одного?