Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 10)

А тоді все світло згасло.

Я лежав, кліпаючи на несподівану пітьму, і не вірив своєму щастю. Невже світло загасили, щоб дати мені змогу спокійно прокрастися на берег? Мабуть, ні. Унизу стояли гармати, і якщо ними збиралися скористатись (а так, схоже, й було), артилеристів не мали засліплювати власні вогні. Гарно мислите, хлопці!

Я зачекав, доки розгледів свій шлях у світлі зірок, а тоді зліз із зовнішньої стіни до огорожі довкола подвір’я, обережно ступив на неї та спустився на кам’яні плити. Єдині у стіні двері були замкнені й мовчазні. Я щодуху кинувся навшпиньки до суходолу. Темне громаддя форту позаду мене зменшилось, і я пішов спокійніше, борючись із бажанням вдоволено засвистати. Ліворуч проступали темні силуети прогулянкових суден. У каютах кількох із них виднілося світло, і з-над води до мене долинав віддалений сміх. Я розслабився й пішов поволі, ступаючи босими ногами по холодному шерехатому каменю. Увесь світ був у моєму розпорядженні, а до безпеки залишалося зовсім небагато.

Відтак я наштовхнувся на металеву огорожу, що перетинала верхню частину портової стіни, — і палючим вогнем спалахнуло все освітлення. Вогні сяяли попереду й позаду, а в світлі, що лилося згори, було видно дротяну огорожу та герметичні металеві двері переді мною.

РОЗДІЛ 6

Я відскочив від дроту, безтямно роззирнувся довкола та щільно притиснувся до стіни, чекаючи, коли залунають постріли.

Але нічого не сталося. Світло вгорі яскраво горіло, порожня портова стіна за мною тягнулася до форту. По той бік бар’єра стіна простягалась аж до складів над бухтою, де в світлі інших вогнів було видно переміщення якоїсь невеличкої групки. І рухалась вона просто до мене.

Мене побачили... чи не помітили в тіні? Мабуть, я активував якусь сигналізацію, що ввімкнула світло та сповістила про мою присутність? Та хай що там сталося, чекати на можливість з’ясувати, що саме, було безглуздо. Тому я швидко поповз до зовнішнього краю стіни, зверненого до океану (я вже наплавався в бухті, красно дякую), та перекинув через нього ноги. Спробував намацати босими пальцями зачіпку в шерехатому камені. Знайшов її й опустився в пітьму. Знову починався приплив, і мої ноги поглинуло море. Наді мною, на стіні, погучнішав тупіт ніг. Піді мною простиралася холодна, чорна та неприваблива вода.

Чому я не залишився тут, поза межами видимості, доки вони не пройшли вгорі?

Щойно така малодушна думка просочилася синапсами мого мозку, я зрозумів, що це дурна ідея. Один спалах ліхтарика — і мене б виявили. Я витерпів упродовж дня таке напруження та зазнав стількох небезпек не для того, щоб мене злапали тепер через страх намокнути. Чи бути з’їденим невидимими монстрами. Тут океан безпечний, інакше ним не дрейфували б увесь день прогулянкові судна.

— Плавунькай, Джиме, плавунькай, — пробурмотів я та ковзнув у море.

Коли вояки дісталися до воріт, я вже відгріб досить далеко від стіни та ладнався негайно пірнути, якщо вони посвітять чимось у мій бік. Вони не посвітили. Я побачив, як один із них відімкнув ворота, а тоді знову замкнув їх після всіх. А тоді вони знову попрямували далі. Аварійно-рятувальна група чи, може, несподівана перевірка, чи ще якийсь інший нецікавий військовий маневр. Я розвернувся та поплив до берега.

Що далі? Наближалися вогні променаду, і моя проблема загострювалася. Як мені, босоногому, змоклому до нитки чужинцеві без крихти знань про цю землю, вийти на берег і прослизнути непоміченим? Очевидно, це зробити нелегко. Між мною та вогнями зринув темний силует. Якийсь корабель. Якийсь порятунок?

Я неквапом поплив між пришвартованими прогулянковими суднами. Мені було видно, що на віддалі окремі з них освітлені, але тут панувала темрява. Чи зайняті вони? Схоже, ні: якщо там були люди, спати їм ще рано. Хотілося сподіватися, що це веселі спортсмени ступили на берег після напруженого дня розваг.

На тлі зірок заворушилася тонка щогла. Вітрильник, невеличкий. Я волів чогось більшого. Тож поплив далі, доки наді мною не розкинувся темніший силует. Без щогл — отже, якесь самохідне судно. Я проплив уздовж нього до корми, а там намацав пальцями прикріплену до неї драбину. Щабель за щаблем, стікаючи краплями води, я вибрався з моря на корабель. Світла зірок і вогнів уздовж берега вистачало для того, щоб розгледіти сидіння з подушками, кермо — і двері, що могли вести донизу. Я підкрався до них, знайшов ручку та спробував її повернути. Замкнено.

— Добрі новини, Джиме, ніде правди діти. Якщо їх замкнено, то тут є щось таке, що варто вкрасти. На це варто подивитися.

Я так і вчинив. Для вправного фахівця із замків темрява — не перешкода. Обережними рухами відмички я обстежив механізм дуже простого замка. Відсунув його вбік і відчинив двері.

Далі довелося працювати поволі. Якщо там і було освітлення, я не хотів його вмикати. Тому працював навпомацки. Але будь-яке мале судно має певну логіку, якої потрібно дотримуватися. Койки на носі вздовж корпусу. Рундуки внизу, полиці вгорі. Добряче погримівши, пововтузившись, настукавшись головою й налаявшись, я зібрав свої скарби в ковдру, відніс їх на палубу та розклав там.

Те, що здавалося схожим на пляшку з кришкою, було пляшкою з кришкою. Я відкрутив кришку й понюхав. Тоді опустив палець усередину та спробував на смак. Дуже солодке вино. Не те, чим я напиваюся зазвичай, але після морської води, якої наковтався, це було раєм. Знайшлася металева коробка з якимось черствим хлібом чи печивом, об яке я мало не поламав зуби. Я облив його вином, трохи пом’якшив і зжер. Низько гикнув і став почуватися краще.

Я перебрав решту своєї здобичі. Там були книжки й коробки, предмети незрозумілої форми та дивних обрисів. А ще вбрання. Дуже прозора спідниця, що була не в моєму стилі. Зате в моєму стилі були інші предмети одягу. Я відібрав усі інші речі, на перший погляд, начебто не призначені для прекрасної статі, а тоді роздягнувся та приміряв окремі з них. Я гадки не мав, наскільки добре вони пасують один до одного, та це все ж був своєрідний костюм. Штани були відверто завеликі, але це виправив відрізок каната в ролі паска. Сорочка пасувала мені краще, а куртка, що сягала до колін, може, й повинна була мати таку довжину. Черевики були завеликі, проте залишилися на моїх ногах після того, як я напхав до їхніх носаків тканини. Це виявилося найкращим виходом із ситуації. Тоді я роздягнувся та знову вдягнувся у своє мокре вбрання, поклав новий костюм у бляшанку, в якій раніше лежав хліб, а її загорнув у матеріал, що, як я сподівався, був водонепроникним пластиком.

Повітря починало холоднішати, і настав час братися до справи. Я був стомлений, загальмований після напруженого дня й гостро потребував сну. Проте спати не збирався. Допивши вино, я повернув порожню пляшку та все інше, що забрав перед цим, до каюти, а тоді знову замкнув двері. Потому, доки не встиг передумати, поставив вузлик на голову та скочив за борт.

Берег розкинувся неподалік, і узбережжя, як я міг судити, було безлюдним. А це величезне щастя: я б нікому не радив плавати, гребучи однією рукою та втримуючи другою на голові бляшанку з одягом. Вийшовши з моря, я мерщій сховався під кількома великими брилами, роздягнувся й закопав непотрібну одіж у піску. Швидко вбрався в сухе, заштовхав за пояс невеличку торбинку зі своїми пожитками, просунув кинджал у черевик і приготувався завойовувати світ.

Насправді мені хотілося просто знайти якесь тихе місце, де можна було б скрутитися калачиком і подрімати, але я розумів, що це неможливо. Ці люди серйозно ставилися до своєї безпеки, а берег, як довів форт, був їхньою першою лінією оборони. Тепер я мусив проникнути в саме місто.

На променаді вгорі сяяли вогні й лунали голоси, але внизу, де тихо скрадався я, падала тінь. Із берега здіймалися вгору сходи. Я піднявся ними, але ще швидше спустився назад, побачивши неподалік себе двох озброєних чоловіків у формі. Сховався, порахував від двохсот до одного, а тоді поглянув ізнову. Однострої зникли, і тепер виднілося лише кілька людей, що вийшли на вечірню прогулянку. Я злився з ними, прогулявся та за першої ж нагоди повернув на вулицю, що вела геть від берега. На ній були вуличні ліхтарі, відчинені вікна й замкнені двері. Мій одяг, напевно, видавався не надто кричущим, оскільки повз мене, навіть не позирнувши в мій бік, пройшла якась парочка. Я почув попереду музику й невдовзі дійшов до бару, вивіска над яким оголошувала: «ТУТ ВИПИВКА Й ТАНЦІ — ЗАХОДЬТЕ, ЗАСРАНЦІ». Встояти перед таким запрошенням було майже нереально. Я відчинив двері та ступив досередини.

Є певна сила, що формує всі бари в цьому всесвіті. Інакше й бути не може, тому що форма визначається функцією. Функція: доправляти людям ємності з алкогольними напоями. Форма: стільці для сидіння, столи для ємностей. Я зайшов, відтягнув один стілець і сів за вільний столик. Інші присутні не звертали на мене уваги так само, як я не звертав уваги на них. До мене підбігла пухкенька офіціантка в короткій спідниці, ігноруючи свист компанії юнаків за сусіднім столиком і заразом спритно ухиляючись від їхніх хапких пальців.

— Шо нада? — запитала вона, роздувши ніздрі на юнаків, коли ті відсалютували в її бік кухлями з пивом і гучно випили за неї.