Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 1)

Гаррі Гаррісон - Сталевий Щур іде до армії

РОЗДІЛ 1

Я замолодий, щоб помирати. Якихось вісімнадцять років, а вже все одно що мертвий. Хватка слабшає, пальці зісковзують, а піді мною — шахта ліфта завглибшки з кілометр. Я більше не можу триматися. Зараз упаду...

Зазвичай я не схильний до паніки, а тут панікував. Тремтів з голови до п’ят від утоми, розуміючи, що з цієї пригоди вибратися просто нереально.

Я встряв у халепу, смертельну халепу, й цього разу міг винуватити лише себе. Ті добрі поради, що я давав сам собі роками, іще кращі настанови Слона — усе забулося. Все перекреслило раптове поривання.

Може, я й заслужив на смерть. Так, Сталевий Щур народився, але тепер його ось-ось уколошкає щур із плоті та крові. Металева рама дверей була така засмальцьована, що мені довелося міцно вчепитися в неї зболілими пальцями рук. Пальці ніг ледве вміщалися на вузькому карнизі, тим часом як позбавлені опори п’яти висіли над чорним проваллям унизу. Від стояння навшпиньки мені тепер нили зводи стоп, але то було дрібницею порівняно з вогнем, що пульсував у зболілих передпліччях.

Колись я вважав цей план дуже логічним, простим і розумним.

Тепер же знав, що він нераціональний, складний, недолугий і дебільний.

— Ти ідіот, Джиммі ді Ґріз, — процідив я крізь зціплені зуби й аж тоді усвідомив, що закусив ними нижню губу так, що з неї цебенить кров. Я розтиснув щелепи, сплюнув — і моя права рука ковзнула вниз. Потужний спазм страху, що здушив мене, приборкав утому, і я вчепився знову, відчувши різкий приплив одчайдушної сили.

Проте сила зникла так само швидко, як і з’явилася, залишивши мене в такому самому становищі. Виходу з нього не було. Стирчатиму тут, доки зможу триматися, а потім моя хватка послабне, і я впаду. Хоч відпускай уже зараз та й по всьому...

— Ні, Джиме, не здавайся.

Від гупання крові у вухах здавалося, наче мій голос долинає здалеку та звучить глибше, достоту як у Слона. Думка була його, і слова цілком могли належати йому. Тож я тримався, хоча й не знав навіщо. А ще мене бентежило далеке вищання.

Вищання? У шахті ліфта було чорно, як у могилі, й так само тихо. Невже маглев-підйомник поїхав знову? Через напруження у м’язах я повільно нахилив голову й зазирнув до шахти. Нічого.

Щось. Крихітний проблиск світла — шахтою підіймався ліфт.

То й що? Ця урядова будівля налічувала двісті тридцять три поверхи. Які шанси, що ліфт зупиниться на поверсі піді мною, а мені вдасться спритно вискочити на його дах? Я не сумнівався, що астрономічні, й не мав настрою їх вираховувати. А може, він досягне цього поверху та розмаже мене дорогою по стіні, як кузьку? Теж незла думка. Я спостерігав, як світло мчить угору, до мене, і що більше воно сильнішало, то ширше розплющував очі. Вищання центрувальних коліс ставало дедалі гучнішим, мене вдарило потужним струменем повітря, це був кінець...

Кінець його руху вгору. Кабінка завмерла просто піді мною, так близько, що я почув звук, із яким розчахнулися двері, та голоси двох охоронців усередині.

— Я тебе прикрию. Обшукуючи коридор, не вмикай безпеки.

— Ти мене прикриєш, аякже! Я щось не чув, як на це зголошувався.

— Ти не чув, а я чув. У мене дві смужки, а в тебе одна, тобі й дивитися.

Односмужковий, бурмочучи якісь скарги собі під носа, дуже повільно вийшов. Коли його тінь заступила світло з відчинених дверей, я якомога обережніше поставив на кабінку ліву ногу. Сподівався, що, як кабінка й здригнеться від мого переміщення на неї, це залишиться непомітним через його вихід.

Одначе вилізти туди було нелегко: стегновий м’яз у мене звело судомою, а пальці заклякли. Я мало-помалу повернув на місце праву ногу, що трусилася, й урешті-решт пересунувся на ліфт. Мої зсудомлені пальці досі трималися за раму; я почувався справжнісіньким телепнем.

— У коридорі нікого, — гукнув іздалеку голос. — Зніми покази реєстратора наближення.

Під стишене бурчання та стукіт іззовні я відірвав правицю від засмальцьованого металу й потягнувся нею до досі неслухняної лівиці.

— Зняв покази, знайшов себе. Поза тим востаннє в коридорі був рух о вісімнадцятій нуль-нуль. Люди прямували додому.

— Тоді це справжня загадка, — промовив двосмужковий. — Вертай. У нас були дані про те, що кабіна ліфта зупинилася на цьому поверсі. Із цього поверху ми викликали її назад. А тепер ти мені кажеш, що з неї ніхто не виходив. Загадка.

— Та ніяка то не загадка, а просто збій. Глюк у комп’ютері. Ця штука дає собі вказівки, коли їх не дає їй більше ніхто.

— Хоч як мені неприємно погоджуватись, але таки так. Вертаймо назад і дограймо в карти.

Односмужковий повернувся, двері ліфта зачинились, я якомога тихше присів, і ми всі спустилися шахтою. Охоронці вийшли на в’язничному поверсі, а я продовжував сидіти в рипливій тиші, тремтячими пальцями розминаючи застиглі м’язи. Коли вони стали більш-менш керованими, я підняв люк, на якому сидів, скочив до кабіни й поволі, сторожко визирнув назовні. Картярів не побачив: вони перебували у вартівні, де їм і належало бути. З неймовірною обережністю я повторив маршрут своєї невдалої втечі. Винувато прокрався вздовж стін (якби мав хвоста, то підібгав би його), незграбно відчинив відмичкою замкнені коридорні двері. Врешті дістався до власної камери, відімкнув і знову замкнув її, повернув відмичку до підошви черевика, а тоді впав на ліжко, зітхнувши так, що, певно, цілий світ почув. Говорити вголос у сонній тиші в’язничного корпусу я не наважився, зате подумки прокричав: «Джиме, ти найтупіший, найдебільніший ідіот, якого коли-небудь бачив світ. Ніколи, повторюю, ніколи більше не роби нічого схожого».

«Не буду», — пообіцяв я в безрадісному мовчанні. Ця установка вже добре в’їлася мені в довгастий мозок. Ніде правди діти: прагнучи вибратися із в’язниці, я все зробив неправильно. А тепер побачимо, чи можу я зробити все правильно.

Я надто квапився. Поспіху ж узагалі не мало бути. Арештовуючи мене, капітан Варод, силовик із флоту Ліги, чудово знав про заховану мною відмичку. Він говорив мені, що тюрми йому не до вподоби, тож, попри непохитну віру в закон і порядок, не вважав, що за всі проблеми, які я спричинив на рідній планеті, Біт О’Хевен, мене слід ув’язнити. Я насправді теж так не вважав. Оскільки Варод знав про мою відмичку, мені лишалося тільки чекати на слушну мить. Зачекати та втекти під час переведення із цього закладу.

Під час переведення. У мене завжди був тільки один намір: відбути свій термін тут, у в’язниці з пильною охороною та технічними засобами захисту посеред будівлі Ліги в центрі її бази, на цій планеті з назвою Стерен-Ґвандра, про яку я не відав геть нічого, крім назви. Я насолоджувався відпочинком і їжею, що після воєнних злиднів на Спіовенте й огидної бурди, яку вважали там харчем, приносили справжнє задоволення. Треба було насолоджуватися й далі, набираючись сил і готуючись до майбутньої свободи. Отже, чому я спробував вирватися звідси?

Через неї, жінку, істоту жіночої статі, яку мигцем побачив і відразу впізнав. Один побіжний погляд — і я, позбувшись розуму, під впливом емоцій, удався до катастрофічної спроби втечі. Тим гірше для мене. Я аж скривився, надто вже чітко пригадавши, як почалася ця ідіотська пригода.

Це сталося під час нашої денної зарядки, тієї неймовірно захопливої події, коли в’язнів випускають із камер, даючи їм змогу почовгати залізобетонним двориком у м’якому світлі подвійних сонць. Я човгав разом з іншими й намагався не зважати на своїх товаришів. Низькі лоби, моноброви, обвислі та слиняві губи — украй невтішна компанія дрібних злочинців, належати до якої мені було соромно. А тоді їх щось зворушило, якась незвична новина, що збудила їхній кволий розум і змусила з хрипкими криками та вульгарними закликами помчати до паркану із сітки рабиці. Навіть я, отупілий від одноманітності в’язничного життя, відчув укол цікавості й бажання побачити, що спричинило цей вибух незвичних почуттів. Це мало бути очевидно. Жінки. Вони, та ще міцні напої й наслідки їхнього вживання, були єдиним, що коли-небудь збуджувало мляві синапси їхніх крихітних мізків.

По той бік паркану проходило троє новоприбулих жінок-в’язнів. Дві з них, зліплені з того ж тіста, що й мої товариші, відповіли такими самими хрипкими вигуками та цікавими жестами. Третя ув’язнена простувала тихо, хоч і безрадісно, байдужа до свого оточення. Її хода була мені знайома. Та як таке могло бути? Доки мене не доправили силоміць на цю планету, я навіть не чув про неї. Це була загадка, що потребувала розгадки. Я пробіг уздовж паркану до його кінця, звільнив собі місце, торкнувшись кісточками пальців до чиєїсь волохатої шиї так, що її власник зомлів, зайняв його місце й визирнув назовні.

Менш ніж за метр від мене промайнуло дуже знайоме обличчя. Це обличчя, як і ім’я його власниці, я, без сумніву, знав дуже добре.

Бібс, дівчина з екіпажу космічного корабля капітана Гарса.

Через неї можна було вийти на Гарса, і я мусив поговорити з нею, щоб дізнатися, де він. Капітан Гарс винен у смерті Слона, бо викрав нас і викинув на мерзенній планеті Спіовенте. Тому я волів, своєю чергою, стати винним у його смерті.

Тож я, не роздумуючи далі та не маючи нічого, крім самогубного й непрактичного ентузіазму, здуру втік. Мені врятувала життя й дала змогу прослизнути непоміченим назад до камери лише фортуна, що оберігає геть нерозумних людей. Зараз, думаючи про недолугість свого плану, я паленів од сорому. Непослідовність, недалекоглядність — і неймовірно дурнувате припущення про однакові заходи безпеки повсюди у велетенській будівлі. Щодня, під час виходу з в’язничного корпусу й повернення до нього, я помічав надзвичайно прості замки на всіх дверях і цілковиту відсутність сигналізації. Вирішив, що в решті будівлі ситуація аналогічна.