Гарри Гаррисон – Сталевий Щур іде до армії (страница 4)

Воно не з’явилося. Зате з’явилася чиста, неждана удача, унікальна нагода. Іще раз відчинилися двері, і з них вийшло троє. Двоє посіпак закону (на очевидність цього вказував розмір їхніх чобіт) обабіч тендітної жіночої фігурки. Один товстий зап’ясток було прикуто кайданками до крихітного зап’ястка ув’язненої. Тобто Бібс.

Дівчина виникла переді мною так несподівано, що я аж прикипів до місця. Поки я продовжував тулитися до стіни, вони спустилися на вулицю, де один із охоронців, змахнувши рукою, свиснув. На посвист ураз примчали два кінні повози — так хутко, що один із них мало не підрізав іншого. Коні стали дибки, почулися гучні прокльони та голосне іржання. Справу швидко зам’яли, і переможений клусом подався геть. Високий корпус неповороткого кінного повозу заступив мені огляд, але я знав, що відбувається, так добре, ніби той був прозорий. Дверцята відчиняються, ув’язнену заводять досередини, дверцята зачиняються...

Ляснув батіг візника, транспорт рушив, і я рвонув через дорогу. Набрав швидкість, побігши за ним, підскочив, застрибнув на сходинку й розчахнув дверцята.

— Геть, — промовив найближчий охоронець, повернувшись до мене. — Цей екіпаж зайнято...

Перезирнувшись, ми впізнали один одного: то був нічний сторож із в’язниці. Із сердитим вигуком він потягнувся до мене. Та я виявився моторнішим і, заскочивши досередини, приземлився на нього. Сторож був великий і дужий, однак я був швидкий. Мигцем глянувши на вражене обличчя Бібс, я зосередив увагу на тому, щоб уникнути хватки суперника, швидко вдаривши його ребром долоні.

Щойно він зм’як, я перекотився до другого охоронця й узрів, що геть йому не цікавий. Бібс душила його на смерть, ухопивши вільною рукою за шию. Охоронець безладно махав другою рукою, та нічого не міг удіяти: руку було пристебнуто кайданками до зап’ястка Бібс.

— Просто зачекай... доки цей... теж не вмре, — видихнула Бібс.

Я не став пояснювати, що охоронець, із яким я розправився, був просто непритомний, а нагнувся та міцно взяв її за лікоть, натиснувши вказівним пальцем на великий нерв на ньому. Її рука заніміла й відпала, а лице почервоніло від люті. Та доки вона змогла щось сказати, я заткнув рота охоронцеві, що задихався, та відімкнув кайданки. Бібс потерла свій зап’ясток і всміхнулася.

— Не знаю, звідки ти й чому тебе сюди занесло, пацанчику, та я вдячна за допомогу. — Вона схилила голову набік і зміряла мене пильним поглядом. — Я ж тебе знаю, так? Так, звісно, ти — опівнічний пасажир, такий собі Джиммі.

— Саме так, Бібс. Джим ді Ґріз до твоїх послуг.

Забираючи у двох непритомних охоронців усі їхні речі, дівчина засміялася, голосно й радісно, проте коли я з’єднав їх кайданками, насупилася.

— Їх краще вбити, — промовила вона.

— Краще цього не робити. Наразі ми не такі важливі, щоб зчиняти через нас великий галас. Але якщо ми вб’ємо двох із їхніх людей, вони перевернуть цю планету догори дригом, аби нас відшукати.

— Гадаю, ти маєш рацію, — знехотя погодилася дівчина, а тоді з несподіваною люттю копнула обидва непорушні тіла.

— Вони нічого не відчувають.

— Відчують, як опам’ятаються. То куди ми рушимо далі, Джиме?

— Це ти мені говори. Я не знаю про цю планету нічогісінько.

— А я надто багато.

— Тоді веди.

— Гаразд.

Коли наш транспорт сповільнився, Бібс відчинила дверцята, і ми, вислизнувши назовні, ступили на тротуар, тим часом як транспорт поволі зник із поля зору.

РОЗДІЛ 3

Бібс узяла мене попід руку (що неабияк підбадьорювало), і ми почимчикували жвавим проспектом. У будь-якому іншому місці наш сірий в’язничний одяг, зі смаком оздоблений криваво-червоними широкими стрілками, безумовно, привернув би увагу — і викликав би острах. Але не на тлі барвистого юрмища, що вирувало на цих вулицях, одягнене геть по-всякому. Тут були бородаті чоловіки у шкіряних лосинах із торочками, жінки в кількох шарах кольорового серпанку, озброєні воїни, вбрані у шкіру та сталь; мантії, сукні, кольчуга, кіраси, пояси — усе, що завгодно. І ще дещо немислиме на додачу. Тож ми геть не привертали уваги.

— Маєш якісь гроші? — запитала Бібс.

— Якихось кілька арґансів — поцупив у одного зі своїх охоронців. Я, як і ти, щойно втік.

Тут вона підняла брови — як я помітив, дуже привабливі брови, що вигиналися над іще привабливішими очима.

— Це тому ти допоміг мені вибратися? За що ти сидів? Мені відомо лише те, що тебе зі старим покинули на Спіовенте. Ходили чутки, що Гарс продав тебе в рабство.

— Так, і мій друг через те загинув. Я маю багато причин трохи ображатися на Гарса. Слон мені подобався. Він мені допомагав, багато чого мене навчив, і я з радістю скажу, що теж зміг допомогти йому. Ми, як ти пам’ятаєш, вирушали з рідної планети поспіхом і заплатили капітанові Гарсу великі гроші, щоб він нас вивіз. Але цього йому виявилося замало. Він заробив іще, продавши нас у рабство. Я вижив, а Слон, від того, що став рабом, помер. Як ти можеш здогадатись, я не в захваті від його смерті. На тій планеті трапилися кілька огидних речей, і найнезначніше з них — те, що мене спіймав флот Ліги. Він доправляв мене назад, на рідну планету, щоб я постав перед судом.

— За якими звинуваченнями?

В її голосі бриніла гостра зацікавленість.

— Пограбування банку, викрадення, втеча з в’язниці. І всяке таке.

— Чудово! — вигукнула вона, втішено засміявшись; у неї були дуже акуратні білі зубки. — Допомігши крихітці Бібс, ти зробив собі величезну послугу. Я добре знаю цю планету, знаю, де тут водяться гроші. Знаю, як грішми прокласти собі шлях із планети, коли ми закінчимо. Ти їх крастимеш, я витрачу, і нашим негараздам кінець.

— Звучить логічно. Чи не обговорити нам це за їжею? Час сніданку вже давно минув.

— Звісно, я знаю гарний заклад.

Так воно й було. Ресторанчик виявився маленьким і непоказним, тим часом як фельйон-га-кік-моґ — набагато кращим на смак, аніж можна було припустити з його назви. Запили ми його великою мискою рут ґвіну, який був досить пристойним червоним вином; я запам’ятав його назву на майбутнє. Коли ми наїлись, я взяв із глека на столі тріску й почав виштовхувати з-поміж зубів шматочки хряща.

— Не проти, якщо я поставлю тобі запитання? — запитав я. Бібс надпила своє вино й махнула рукою на знак згоди. — Ти знаєш, чому я опинився в ув’язненні. Чи не сприйняла б ти за неввічливість, якби я поцікавився, з якої причини позбавили волі тебе?

Вона так гупнула по столі своїм кухлем, що він розколовся і з нього потекла кармінова цівочка. Бібс цього не зауважила: лице дівчини спотворила гримаса гніву, і я почув скрегіт її зубів.

— Це він постарався, я певна, точно він, цей bastarda chufiollo! — Останній вислів був чи не найстрашнішою образою в мові есперанто. — Капітан Гарс, ось хто. Він знав, що флот Ліги розшукує нас через контрабанду зброї. Він розрахувався з нами тут, а наступного дня мене заарештували. Він настукав їм і підкинув мені в торбу кеварґен. Із цим доказом мене пов’язали за наркотики — продаж місцевому населенню й усяке таке. Я хочу його вбити.

— Я теж — за те, що призвів до смерті мого друга. Та навіщо йому знадобився твій арешт?

— Помста. Я витурила його з ліжка. Він був надто збочений, як на мій смак.

Я глитнув, кашлянув, зробив добрий ковток вина й понадіявся, що вона не помітить, як фарба залила моє обличчя. Вона не помітила. Її очі, досі затуманені гнівом, вдивлялися у простір повз мене.

— Убити його, я справді хотіла б убити його. Я знаю, що це неможливо, та як же він на це заслуговує!

— Чому ж неможливо? — запитав я з певним полегшенням, радіючи, що розмова повернулася до таких зручних тем, як убивство та помста.

— Чому? Що тобі відомо про цю планету, Джиме?

— Нічого. Крім її назви, Стерен-Ґвандра.

— Місцевою говіркою це означає «планета». Місцевим бракує лінгвістичної фантазії. Принаймні тим, хто мешкає тут, у Брастірі. Ця планета, як і багато інших заселених планет, опинилася відрізаною від галактичних зв’язків у роки розпаду. Брастір, цей континент, має обмаль природних ресурсів, а за кілька століть місцеві примудрилися розгубити всі старі технології. Вони такі темні, що більшість із них забула есперанто. Щоправда, не забули торговці: їм доводилося мати справу з прибережним островом. Коли ті галактичні зв’язки було відновлено, тут уже запанував своєрідний сільськогосподарський напівфеодальний лад.

— Як на Спіовенте?

— Не зовсім. Біля самого берега є той клятий великий острів, про який я згадувала — відділений від материка вузькою протокою. Там поклади майже всіх корисних копалин, вугілля й нафти в цій півкулі. Саме тому його було заселено насамперед і тому він процвітав, доки за часів діаспори не прибула друга хвиля іммігрантів. І хоч нікому з новоприбулих не дозволили на ньому оселитися, їм було байдуже: цей континент, повністю відкритий і щедрий, влаштовував усі зацікавлені сторони.

Промисловість і техніка там, на Невенкеблі, а тут — землеробство й лісівництво. Сумніваюся, що в роки розпаду щось змінилося: гадаю, їхні зв’язки лише зміцніли. Саме тому ми ніколи не підберемося до Гарса досить близько, щоб його вбити.

— Я не розумію. Як це стосується його?

— Він на острові. Він недосяжний.

Бібс зітхнула й почала виводити кінчиком пальця кола в калюжці розлитого вина. Я так нічого й не второпав.