Фридрих Герштеккер – На дикому Заході (страница 5)

— Асоваум не гнівається і не перешкоджає їй визнавати свою віру, — відповів індіянин. — Але він голодний, а м'ясо пригоріло. Алапага ж бо дружина червоношкірого чоловіка.

— Я давно шукав нагоди наочно показати вам благодать християнства, — мовив Раусон, приязно позираючи на нього. — Але ви завше уникали мене. Можна мені скористатися цією нашою зустріччю?

Асоваум нічого не відповів, а взяв м'ясо, яке Алапага подала йому на грубо виструганому дерев'яному тарелі, й почав їсти. Тоді проповідник став переказувати йому всі ті місця із Святого Письма, де сказано про гріхи людські й про милосердя боже. Не забув він розповісти й про численні дива, що їх учинив за своє життя Христос, аж поки на покуту всього живого помер на хресті. Мабуть, Раусон думав, що тими мальовничими розповідями найлегше вплине на індіянина. Однак той незворушно їв собі далі.

— Блідолиций чоловік закінчив? — спитав нарешті Асоваум, коли Раусон стомлено замовк.

— Так, закінчив, — відказав проповідник. — І що скаже на це мій брат?

Асоваум підвівся, підступив до самого проповідника й мовив:

— У давнину Великий Дух — ви називаєте його богом — створив світ, а потім людей — індіян. Він покрив землю покровом і посадовив на нього людей. Там зібралися всі племена. Одне плем'я послало нагору молодого хлопця подивитися, що там є. Хлопцеві все видалося дуже світлим, і він тішився красою цілого світу. Коли це повз хлопця пробіг олень, і в боці в нього стирчала стріла. Хлопець подався за ним і йшов аж до того місця, де олень упав і сконав. Тоді він побачив ще один слід: скоро підійшов чоловік, що застрілив оленя. То був сам творець. Він показав хлопцеві, як треба здирати шкуру з оленя й нарізати м'ясо. Потім бог звелів йому розпалити вогонь, але індіянин не вмів. Довелося богові самому класти ватру. Тоді бог сказав йому настромити шматок м'яса на шпичку і спекти. Та індіянин знову не вмів, і з одного боку м'ясо пригоріло, а з другого було сире.

Раусон хотів щось сказати, та Асоваум так глянув на нього, що той замовк.

— Після того, як бог навчив червоношкірого чоловіка вбивати оленя й споживати його м'ясо та шкіру, він викликав решту людей із землі, і вони вийшли плем'я за плем'ям, і кожне вибрало собі вождя.

Бог створив також добро і зло — то були брати. Один ішов робити добро, а другий — руйнувати те, що створив брат. Він вистеляв камінням доли, сіяв отруйні овочі, чинив лихо. Добро хотіло знищити зло, але не силою, а запропонувало влаштувати перегони. Хто програє, той мусить поступитися. Зло погодилось і…

— Годі! — крикнув методист і схопився за стовбура, на який був сів. — Бідний, засліплений поганине! То згубні забобони тримають тебе в павутинні брехні! Віджени їх від себе!

Асоваум стримав бурю, що бурхала йому в грудях, і тільки похмуро дивився на чужого апостола, чекаючи, поки той докінчить говорити. А тоді тихо, але твердо сказав:

— Я вислухав вашу мову. Ви розповідали за вождя, що обертав ломаччя на змій і вичавлював зі скелі воду; за рибину, що цілий день носила людину в животі, а потім виплюнула її назад; за пророка, що вогненною колісницею їде по небу, і за того, що був принесений у жертву, помер, а потім знову живий зійшов на землю. Асоваум вірив усьому. Тепер я розказую вам, як Великий Дух створив своїх дітей у цій, у нашій частині світу, і ви звете мене брехуном. Геть! — він показав присоромленому священикові на дорогу. — Око блідолицього чоловіка дивиться тільки в той бік, де стоїть його вігвам, — все інше йому видається чорним.

І, не чекаючи відповіді, Асоваум рушив до Робертсової хати.

Тим часом Гарпер скінчив свою розповідь. Слухачі то сміялися, то співчували йому. Нарешті всі почали розходитися, щоб устигнути додому на обід. Тільки Гарпера й Брауна, що не часто заїжджали в гостину, місіс Робертс запросила до себе пообідати чим хата багата.

Поки накривалося на стіл, Робертс повів юнака до стайні. Там він тримав своїх коней, якими пишався і яких любив понад усе.

Він показував Браунові кожного коня, хвалився, як дешево купив того і як дорого іншого, у яких перегонах виграв один і за скільки хвилин пробіг відстань другий. Тут Робертс почувався у своїй рідній стихії, та ще й Браун натякнув, що хоче сам купити в нього румака, і доброго румака, щоб згодивсь у визвольній боротьбі в Техасі.

— О, я вже вам наділю хіба ж такого коня, Брауне! — радісно вигукнув старий, геть забувши, що так утрачає гарного сусіду. — Але… що це я кажу? Ви хочете в Техас? Отуди к чорту! Та ми вас не пустимо! Я залюбки продам вам коня, однак…

— Мені не до вподоби таке спокійне життя. Хочу трохи побачити світу, — перебив його Браун. — А потім знову вернуся сюди.

— З Техасу? Звідти ніхто не повертається — принаймні ніхто порядний. Тепер туди пруть лише негідники та шахраї, і як хто розсердиться, то замість «Іди під три чорти» каже «Іди в Техас».

Браун задумався.

— У вас у хаті теж тепер буде тихо, — нарешті мовив він. — Син ваш подався в Теннессі, а тепер… Маріон вийде заміж.

— Так, це правда. Важко буде звикати. Я не хотів віддавати Маріон, стільки лаявся з старою. Ви ж знаєте, як я не люблю того проповідника.

— Ви казали, що весілля буде за чотири тижні?

— Атож. Я йому заявив, що не віддам дочки, аж поки він купить землю, на якій сидить, і взагалі матиме за що прогодувати жінку. Тут, у лісі, людині багато не треба, але й без нічого годі обійтися.

— А з чого той Раусон живе? За свої проповіді він же грошей не одержує.

— Звичайно, не одержує. Але він має в Теннессі невеличкий статок, вісімсот чи дев'ятсот доларів, казав мені. Через три тижні частина тих грошей буде вже в нього, отоді я й дам своє благословення. Мати просто схибнулася на тому одруженні. Та я б теж не проти, коли ж… не подобається мені його погляд. Але стривайте, чого це ви так задумались? Втупилися в землю, наче щось там угледіли. Може, зле себе почуваєте?

— Я? Ні, добре. Тільки голова болить. Мабуть, забагато сміявся вранці з дядькової пригоди. Ну, то як з конем? Продаєте чи ні?

— О, за коня ми ще маємо час побалакати! А гляньте-но, хто то їде? Один, два, три, чотири, п'ять… шестеро чоловіка на конях, із рушницями й ножами! Маємо гостину. Гіскот, і Малінс, і Сміт, і Гайнце. Це регулятори. Певне, знову щось скоїлося. Ну, та зараз почуємо.

Робертс швидко відчинив ворота і разом з Брауном вийшов назустріч вершникам, що швидким клусом під'їжджали до садиби.

РЕГУЛЯТОРИ. СВАРКА

Останнім часом в Арканзасі знову почастішали випадки, коли злочинців карали окремі громадяни штату, не мавши на те повноваження. Щоб перешкодити цьому, влада видала суворіші закони, навіть погрожувала великими штрафами за самочинні суди. Та ті закони й штрафи мало допомагали в штаті, де ще майже не було доріг крізь хащі й рука правосуддя не досягала навіть до найближчих селищ. На той час Арканзас став притулком усіх розбишацьких банд, що раніше орудували в штатах Міссурі, Іллінойсі, Кентуккі, Теннессі й Міссісіпі. Тож не диво, що поселенці збиралися до гурту й разом виступали проти ворога, що важив на їхній мир і спокій.

Але, як у кожному ділі, в їхніх заходах було й добре, й зле. Не один злочинець несподівано діставав справедливу кару, коли ще суддя й не думав нічого робити; проте часом кривджено й невинного через особисту зненависть і жадобу помсти.

Вершники, що їхали Робертсовим полем, були здебільшого сусідні фермери. Вони були всі вбрані у шкуратяні мисливські куртки й озброєні рушницями, ножами, пістолями й томагавками. А надто Гіскот увесь обвішався рушницями й кинджалами. «Як піратське судно, що наїжачилося зброєю і лаштується до абордажу», — зауважив Робертс.

— Агов! — гукнув Робертс. — Куди шлях верстаєте?

— Знову конокради з'явилися, — мовив Гіскот. — У верхньому Арканзасі вони поцупили в судді Раулава чотирьох коней. Ми оце спішимо до Вілкінса порадитись, що робити далі. Поїдете з нами?

— Дякую, та не з моїми старими кістками вже по лісах гасати, — відказав Робертс. — А чи не заглянете до хати чимось душу підживити?

— А чого ж, заглянемо, — мовив Гіскот і зіскочив з коня, а за ним і решта прибульців. — У Вілкінса все одно нічого їсти, тож краще нам тут підкріпитися. Тільки ви не дуже клопочіться! А коні тим часом трохи відпочинуть.

Браун уже привітав тих кількох фермерів, що з ними встиг познайомитись, відколи прибув у Арканзас, і тепер рушив разом з усіма до хати.

— А ви, містере Брауне? — спитав його Гіскот. — Не хочете прислужитися добрій справі? Нам людей треба та й треба.

— Даруйте, але мушу відмовитись, — сказав Браун. — По-перше, що я тут тільки переїздом і не знаю добре ані ваших лісів, ані ваших стосунків, а по-друге, що й не дуже хочу чинити з вами регуляторський суд, бо то часто не суд, а бешкет.

— Вас, панове, що гасають з одного штату в інший, ніколи до пуття не розбереш, — мовив Гіскот, неприязно позираючи на юнака. — То ви в Міссурі, то в Техасі, і всюди маєте знайомих та приятелів. Ви, мабуть, і до регуляторів не пристаєте, щоб не зачепити своїх друзів.

— Містере Гіскоте, — відповів Браун з притиском, але дуже ввічливо, — я не хочу розуміти вашого натяку, а то мусив би образитись. А щодо моїх переїздів із штату в штат, то я ні перед ким не повинен звітуватися.

Регулятори, що чули це, втрутилися в розмову й не дали Гіскотові ще чимось образити Брауна: всі-бо любили його, а свого проводиря більше боялися, аніж шанували.