Фридрих Герштеккер – На дикому Заході (страница 18)

Хто могли бути ті незнайомці, що зустрічалися такої ночі і в такому місці? Ця думка безперестанку крутилася йому в голові. Щось доброго вони не могли замишляти, а то б вибрали собі кращий час і краще місце. Однак хто вони такі? Один голос видався Браунові знайомий — він був певен, що десь його вже чув. Але де? І коли? Тут, в Арканзасі, чи в Міссурі, чи аж по той бік Міссісіпі?

Уранці Браун вирушив далі своєю дорогою. Свіже повітря й швидка їзда додали йому бадьорості. Коник весело біг рівною багнистою долиною Арканзасу, аж поки досяг перших горбів. Відчувши нарешті під ногами твердий грунт, він пустився вчвал — видно, хотів якнайшвидше бути на рідному пасовиську.

Нараз Браун побачив на широкій просіці пішохідця, що прудко йшов йому назустріч. Під'їхавши ближче, Браун пізнав його й здивувався: то був індіянин.

— Асовауме! — гукнув він і рвучко натягнув повід. — Де ти тут узявся? І куди простуєш?

— Далі вже нікуди, — спокійно відповів індіянин, стискаючи простягнуту йому руку.

— То ти мене шукав? Що сталося?

— Багато чого… дуже багато. А мій брат нічого не знає про те?

— Я? Звідки? Хіба ж я, бувши на тому березі Арканзасу, міг знати, що діється на Фурш-ля-Фев?

— Але перед вашим від'їздом…

Ти про мою суперечку з Гіскотом?

Гіскота вбито! — суворо сказав індіянин, пильно дивлячись у вічі Браунові.

— Боже праведний! — вигукнув Браун і мимоволі позадкував конем.

— Підозра падає на вас, — вів далі індіянин, не зводячи з нього очей. — Хоч вас усі й виправдовують.

— Асовауме! — вигукнув юнак, скочивши з сідла й підступаючи до індіянина. — Я непричетний до вбивства. Я того бідолаху не бачив, відколи ми розлучилися біля Робертсової хати. Ти віриш, що я винен?

Індіянин, усміхаючись, простягнув йому руку й радісно сказав:

— Асоваум ніколи не вірив цьому… принаймні відтоді, як почув, що забитого ще й пограбовано.

— Мене й у цьому звинувачують? — вжахнувся Браун.

— Лихі люди звинувачують. А добрі знають вас краще. Містер Гарпер і містер Робертс не вірять цьому. Ану покажіть свої ноги! — мовив індіянин і дістав з-за пояса томагавка.

— Навіщо? Ти зміряв сліди?

Асоваум кивнув і приклав держак томагавка до Браунової підошви.

— На три чверті дюйма довші. Я так і думав!

— Того ранку, коли я залишив Фурш-ля-Фев, я був не в черевиках, — мовив Браун і сягнув рукою до черезсідельної торби, — а ось у цих мокасинах. А там були сліди від черевиків?

Індіянин знову кивнув, йому нібито сяйнула якась нова думка.

— А де ж сталося вбивство? І як про нього довідались?

— Ходімо, ходімо. Можна йти й розмовляти. Асоваумові треба до Фурш-ля-Фев.

Індіянин швидко рушив назад дорогою, і Браунові раз по раз доводилось пускати коня клусом, щоб бути з ним поряд. Так, ідучи, Браун довідався про всі події, що їм Асоваум був свідком, і, в свою чергу, розповів про нічну зустріч двох незнайомців. Індіянин сказав, що вранці зустрів чоловіка на великому гнідому коні, але не міг розгледіти його в обличчя, бо той був і так увесь закутаний у вовняну ковдру, а побачивши Асоваума, закутався ще дужче.

— Може, то був один із тих двох, — вів далі Асоваум, показуючи на сліди копит, що видніли перед ними. — . А може й ні. Але слід є, і не завадить піти по ньому.

Та коли вони досягли долини Фурш-ля-Фев, їм довелося відмовитись від того заміру, бо після нічного дощу маленькі гірські потічки розлилися й так замулили дорогу, що індіянин запропонував вибратися до річки навпростець, попросити в когось із тамтешніх фермерів човна і далі їхати водою.

Браун залюбки послухався його ради. Вони обминули грузьку долину пасмом горбів, що спадали до річки, і вийшли на самий берег, навіть ніг не замочивши. Сонце було ще високо, коли вони дісталися до садиби одного літнього поселенця, на ім'я Смаєрс.

Фермер охоче дав їм човен і навіть пообіцяв другого дня, в неділю, прислати Браунового коня зі своїм найстаршим хлопцем до Гар-пера додому. Проте човна Браун зразу ж відкупив, бо хотів мати його напохваті вдома в дядька. Тим часом гостинний господар, аби підживити стомлених подорожніх, подав на стіл усе, що мав: дикого індика, меду, солодкої картоплі, гарбузової каші, кукурудзяного хліба й по чарці справжньої мононгагели — індіянської горілки. Браун та Асоваум були не дуже прохані й зразу ж узялися до їжі.

— Мої всі знову подалися з дому, — сказав старий.

— Куди? — спитав Браун.

— Сьогодні моління! — перебив його індіянин. — Блідолиций чоловік, либонь, не дуже вірить у доброчесність білих, коли по двічі на тиждень наказує їм молитися Великому Духові.

— Я теж так думаю! — озвався фермер. — Мені вже ті моління в печінках сидять. Мій сусіда Сміт і вся його родина стали зненацька дуже релігійні, як вони про себе кажуть, а моя стара й собі пристала до них. Нічого не можу з нею вдіяти. А хай їх дідько вхопить, тих святенників! І то, певне, буде найгірше, що можна побажати дідькові!

Асоваум засміявся.

— Я пришлю до вас Алапагу. Така проповідь дасть їй більше користі, ніж казання блідолицього чоловіка.

— Ну, я бачу, ви спішите, тож не буду вас затримувати своїми балачками. Тільки будьте обачні, бо течія швидка, і човен може легко перекинутись.

— Не бійтесь, — усміхнувся Браун. — Ми обидва не вперше плаваємо, а надто Асоваум. Він сяде до стерна. Кращого стернового годі й шукати. То ви напевне пришлете мені завтра вранці коня?

— Аякже, до Гарперової хати. Можете на мене звіритись, — запевнив фермер. — Ваше ж прізвище Гарпер, еге ж?

— Браун.

— Браун? — злякано перепитав старий.

— Так, Браун, про якого кажуть, що він убив регулятора. Той самий, — відповів юнак. Але то мерзенний наклеп, і я оце їду, щоб виявити брехню. Я не вбивав ту людину.

— Він вам грозився заподіяти смерть, — мовив фермер, ще трохи сумніваючись.

— Так, — відповів Браун. — І я вбив би його й не таїв би свого вчинку, якби зустрівся з ним у чесному поєдинку. Але на нього, каже он індіянин, напало двоє, вони забили й пограбували його, а до того ж… хіба я схожий на підступного вбивцю?

— Ні, — мовив фермер. — Я добре вас не знаю, проте на вашому обличчі світиться щирість, і як ви самі кажете, то хай мене грім поб'є, коли я вам не вірю. Вчора мої дівчата були в Робертсів і казали, що наречена містера Раусона теж дуже заступається за вас. — Асовауме, нам справді треба їхати, — зненацька звернувся Браун до індіянина.

— Я готовий, бо вже таки нерано, — відповів той.

Юнак ще раз сердечно потиснув руку фермерові й сів у човен. Асоваум примостився біля стерна, і обидва повісили рушниці на шию, щоб не замочилися, часом би човен справді перекинувся.

Вони мовчки пливли за водою. Раптом Асоваум показав уперед своєму супутникові, що сидів на носі човна, лицем до нього. Той обернувся.

— Дивно, — сказав Браун. — Що воно таке? Якісь ліхтарі чи смолоскипи за кущами. Де ми вже зараз? Хіба тут, на березі, є якась хата?

— Є, — тихо мовив індіянин, спрямовуючи човен у той бік. — Порожня хатина. Учора ввечері там була Алапага. Ми тут причалимо.

І за хвилину легкий човник пристав до берега.

МОЛІННЯ. СТРАШНА ЗВІСТКА

Коли сонце звернуло з полудня, до маленької хатини, що загубилася серед лісу, з усіх боків почали з'їжджатися купками й поодинці люди. То була господа містера Малінса, теж нового поселенця, чоловіка роботящого й порядного, що недавно розорав тут чималий шмат доброї землі.

На подвір'ї, що цілий ранок було порожнє й тихе, нараз стало людно. Тепер там не було такого куща, щоб біля нього не стояв прив'язаний кінь, не було такої колоди, щоб на ній не сиділо кілька по-святковому вбраних чоловіків. Жінки заходили до хати скинути хустки й капелюшки і заразом погудити своїх ближніх.

— Дивно, що й досі немає містера Раусона, — сказала місіс Малінс. — Він же завжди такий точний.

— Мабуть, приїде з Робертсами, — відповіла міс Смаєрс. — За три тижні весілля, і йому вже не можна так надовго залишати наречену саму.

— Що? Весілля? — спитало троє чи четверо цікавих.

— Я чула це від самої матері, а вже ж вона знає. Але й справді, он їдуть Робертси без містера Раусона. Ну, тоді я не знаю, що й думати…

— Він же подався в Арканзас, — озвався Боувітів родич. — В нього, мабуть, там стільки справ, що він ніяк не може вчасно повернутися.

— Шкода, якщо він не приїде, — зітхнула молодша міс Смаєрс. — Я так чекала сьогоднішньої проповіді.

Прибульці здоровкалися одне з одним, весело гомоніли, жінки зацікавлено роздивлялися вбрання кожного нового гостя, і ніхто й не помітив, що містер Раусон справді приїхав і стояв між ними, приязно вітаючись.

Але який він мав вигляд! Обличчя бліде, щоки позападали, під очима синці, голос тремтів, ліва рука схована під курткою.

— Містере Раусоне! — вигукнули жінки майже в один голос, коли він переступив поріг. — Ви хворі? Що з вами? Ви бліді, як мрець!

— Ви таки справді хворі! — сказала місіс Робертс. — Чи щось сталося?

— Ні… нічого не сталося. Дякую вам, — приязно всміхаючись, відповів проповідник. — Щиро дякую за ваше співчуття, мої шановні приятельки й сестри. Я просто дуже стомився. Я оце був у поселенців на півночі Арканзасу н цілу ніч їхав, щоб дотримати свого слова та вчасно бути тут. І, мабуть, надто зморився.