Фридрих Герштеккер – На дикому Заході (страница 10)

Коли посуд було прибрано, Баренс трохи відсунув стіл, і всі знову пересіли до коминка.

Баренс весело сказав:

— А зараз буде найсмачніше — варенуха! Ні, тут таки варто жити! Нема кращого місця за Арканзас!

— Ну, містере Баренсе, це ще хтозна, — озвався Гарпер, який теж пожвавішав, почувши, що зараз подадуть його улюблений напій. — Міссурі теж гріх ганити. Я там довго жив і…

— Міссурі? — здивувався Баренс. — Міссурі? Ви рівняєте його з Арканзасом? Ну, тут уже нема що казати. А скільки ви живете в Арканзасі?

— Десь тижнів шість.

— А, то зовсім інше діло. Значить, ви його ще не знаєте як слід, добродію. Тут земля така масна, що ми, як хочемо мати світильника, просто занурюємо гніт у калюжу — і він горить. Якщо людина в Арканзасі добре прикладе рук до свого поля, то може бути певна, що збере з акра по сотні бушлів ^[3] .

— Щось надто багато!

— Багато? То ще для нас не дивина. Навіть якщо зовсім не орати, то й то збереш по п'ятдесят бушлів. Земля тут — невичерпне дно!

Гарпер засовався на своєму ящику, а Робертс і Картіс крадькома перезирнулися.

— А гарбузи! — вів своєї Баренс. — Десять чоловік не обступлять одного гарбуза!

— Дивовижний край, — мовив Гарпер. — То у вас, мабуть, усе таке пишне? Бо таких москітів і диких цапів, як тут, ніде більше немає.

— Чи все таке пишне? — підхопив Баренс, що вже сів на свого коника. — А ви ж як думали? Влітку москіти часом літають такою хмарою, що грудками падають на землю. І я на власні очі бачив диких цапів, що спиналися на задні ноги і, мов зачаровані, слухали, як дзеленчать дзвіночки у корів на шиї. Із вас хто-небудь був у південному Міссурі?

— Мабуть, усі були, — мовив Робертс.

— І на річці Елевенпойнтсі були? Я не хочу перебільшувати, але там місцевість така скеляста, що нам доводилось підсаджувати кожну вівцю, аби вона могла дістати серед гострого каміння бодай пучечок трави. А вовки там стали такі худі й кволі, що як вили, то мусіли спиратися об дерево.

— Бачите, що таке Міссурі, а що Арканзас, — захоплено вів далі Баренс. — Ми тут, можна сказати, просто тонемо в траві, а дичина…

— Е ні! — перебив його Гарпер. — Про дичину вже цитьте. Кращої дичини, як у Міссурі, ніде немає.

— Немає? — глузливо зареготав Баренс. — Та в нас ведмедя, що має на долоню сала на спині, вважають за худого! А оленів…

— Ловлять за ноги! — докинув Робертс. Баренс здивовано глянув на нього, а Гарпер аж засяяв.

— Ну, Робертсе, ви ж самі згодитесь, що другого такого мисливця, як я, немає, — правив своєї Баренс. — Дрібної дичини я взагалі не стріляю. Маю свій спосіб ловити її.

— Як у нас хлопчаки ловлять кролів, — підсік його Гарпер. — У сильця.

— У сильця? — зневажливо пирхнув Баренс. — їдьте в Арканзас, як хочете чогось навчитися. Тільки-но випаде сніг, я йду в ліс — далеко, щоб і хати не було видно.

— Дуже далеко, — усміхнувся Картіс.

— Отож… там лишаю на снігу кілька морквин і посипаю їх табакою. А вранці кругом лежать мертві кролики.

— Що, вони їдять табаку? — здивувався крамар.

— Їдять? Ні, вони її нюхають, а потім так чхають, що скручують собі в'язи.

— Це мені нагадало одну мою пригоду з совою, — сказав Гарпер. — Шельма будила мене три ночі поспіль: закричить по-півнячому, і я схоплююся з постелі. Четвертої ночі я вже не сплю, а чекаю її. Чую — кури заворушилися, залопотіли крилами. Ну, думаю, прилетіла. Хапаю рушницю і вибігаю надвір. І справді, бачу — на маленькій гікорії серед густого гілля сидить сова, мені лиш голову її видно. Я хотів її не зразу вбити, а тільки підстрелити, щоб собакам ще була забавка, тож обходжу навколо дерева, вибираю місце, звідки б краще прицілитись. Але всюди листя таке густюще, а сова тим часом зирить на мене круглими баньками. Так я тричі обкружляв навколо неї, аж чую — гілля зашелестіло, і сова впала додолу. Хай мене дідько вхопить, коли не через те, що скрутила собі в'язи, водячи за мною очима.

— То ще не штука! — мовив Баренс. — Я коли був хлопцем, то з кожним диким індиком брався бігати наввипередки, а як він знімався, але не міг високо підлетіти, то я й ловив його.

— Коли вже про це мова, — сказав Гарпер, — то побачили б ви, як мій брат ганявся за куріпками!

— Ви хочете сказати, що він ловив на льоту куріпок? — злякано спитав Баренс.

— Ні, — мовив Гарпер, — але хай я не зійду з цього місця, коли він за кожним скоком не виривав їм із хвоста жменю пір'я!

— Ну, нарешті маємо варенуху! — вигукнув Робертс.

На хвилину розмова стихла, і всі заходилися коло бутля. Аж ось Картіс усміхнувся й сказав:

— Ото б скривилися місіс Робертс і містер Раусон, коли б побачили, як суворий Робертс цмулить варенуху!

Робертс, що був уже напідпитку, відставив чарку й крикнув:

— А щоб його, того Раусона… підняло та гепнуло. Хай уже крутить моєю жінкою й дочкою, як сам хоче, чи, навпаки, як вони хочуть.

— Мені здається, що вони хочуть так, як він, — зауважив Картіс.

— Мені вже, прости господи, той прилизаний, улесливий пройда в печінках сидить.

— Раусон, мабуть, по вуха закоханий у вашу дочку? — спитав Картіс.

— Авжеж. За чотири тижні їх мировий суддя обкрутить, та й хай як хочуть. Мені байдуже.

— Чуєте, Робертсе, я колись теж був закохався, як чорт у суху вербу, — мовив Баренс. — То була дівчина з міста, із Сент-Луї. Щотридні я отримував грубезного листа, і все про любов та вірність. Шкода тільки, що я не вмів читати, а індіяни, з якими я жив, теж коло грамоти навіть близько не ходили. Але в тих листах таївся вогонь кохання, а то страшна річ. Я, коли йшов із дому, зв'язав їх докупи і сховав у шкіряну торбу, а як вернувся, то в тій торбі був уже самий попіл.

— Знаєте що, люди добрі, лягаймо спати, — сказав, позіхаючи, крамар. — Завтра нам треба рано виїхати.

— Ай справді, вже пізно, — мовив Робертс. Він вийшов за поріг і глянув на зірки. — Мабуть, уже за десяту.

— Гаразд, будемо спати. Де нам лягати, Баренсе?

— Та доведеться розділитися. Я маю в хаті тільки троє ліжок. На одному ляжуть дівчата, на другому я з старою, а на третьому, мабуть, двоє найстарших, отже, Робертс і містер Гарпер. А решта троє, Картіс, містер Гарт-форд та Асоваум, постелять долі шкури, їх у нас є досить. Завтра треба встати якнайраніше.

ПОШУКИ ВЧОРАШНІХ СЛІДІВ. АСОВАУМ ПІРНАЄ В РІЧКУ

На рясному персиковому дереві, що росло біля хати, заспівали півні, віщуючи близький ранок. Місіс Баренс та її дочки підвелися з постелі. Обережно ступаючи, стара підійшла до коминка, роздмухала пригаслий жар і підкинула трісок. Скоро в коминку вже весело горів вогонь. Стара приставила до жару великого бляшаного кавника, потім замісила тісто й поклала на деко коржі.

— Вставайте! Вставайте! — гукнув старий Баренс, підійшовши до коминка і махаючи пляшкою з віскі. — Маю добрі ліки на шлунок! Хто хоче гіркенької?

Це підняло гостей на ноги. Коли в першому сонячному промінні запалали далекі гірські вершини, мисливці вже снідали. Дівчата тим часом годували надворі коней.

— Слухайте-но, Баренсе, — спитав Робертс, — а як тепер буде з полюванням на кабанів? Якщо ми вистежуватимемо вбивцю, то вернемося без кабанів, і стара моя знову бурчатиме.

— Нічого, вполюєте іншим разом. А тепер гайда! Сонце зійшло, і нам більше не можна гаятись. Якщо то справді вбивство, то ми, може, наздоженемо злочинця. Проте я й досі думаю, що ви помилилися. По-перше, я вчора вранці проїжджав там, а по-друге, містер Браун теж мав податися в тому напрямі.

— Браун? — швидко перепитав Гарпер. — Браун? Як він тут опинився? Браун же хотів їхати до Морісонового Урвища.

— Він так і мені казав. І якщо він хотів заїхати туди від Фурш-ля-Фев навпростець, то не ту дорогу вибрав. Ну, рушаймо. Може, на обід ще й додому вернемось.

Мисливці попрощалися з жінками, перебралися через нижній брід і чвалом поскакали до того місця, де ввечері надибали підозрілі сліди.

— Стійте! Це тут! — гукнув індіянин і зіскочив з коня. — Не треба їхати далі, щоб було якомога менше слідів.

Вершники хутко позлазили з коней і поприв'язували їх до гнучких ліан. Асоваум ішов попереду, тримаючись сліду, що відбився на м'якій землі. Він нахилявся, пильно оглядав кожен зрушений з місця листок, кожну травинку, потім знову підводився і так, ступаючи побіч сліду, досяг тієї місцини, де були перші криваві плями. Уважно роззираючись навколо, він раптом скрикнув. Індіянинів голос був сповнений такого жаху, що мисливці миттю обступили його. Асоваум показав перед себе. Сумніву більше не могло бути: тут стався страшний злочин.

У тому місці росла колись велика смерека. Потім вона впала, і яма з-під її кореневища заросла ожиною та колючими кущами. Кінь хотів обминути ті зарості. Сліди від копит звернули трохи вбік. Нараз щось, мабуть, куля вбивці, зупинило верхівця. Тут уперше бризнула кров, але сердега ще не впав, а кінь скочив далі.

— Куля, певне, влучила коня, — сказав Робертс, — а то б верхівець упав.

Асоваум мовчки показав на гікорію, що росла неподалік: на її рудуватій корі чітко видніли сліди крові.

— Справді! — вжахнувся Гарпер. — Верхівець ударився головою об гікорію… А ось тут він і впав.

Земля була геть витоптана. Видко, поранений боронився.

Кілька гіллячок були замащені кров'ю. Мабуть, він останнім зусиллям відчайдушно чіплявся за них.

Мисливці дивилися мовчки, їм було моторошно від тих видимих ознак убивства. Бо то була не боротьба — один із супротивників щонайбільше захищав у відчаї своє життя.