Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 99)
Далі знов нічого не пригадую. Старий у кріслі на коліщатах, його дочка, п’яний убивця серед п’яних дядьків у штюссікофенському заїзді — усе неначе вві сні. Домовитися з «оборонцем» не пощастило, і я не відчував нічого, крім роздратування. Ту садибу я хотів купити не просто через забаганку. Мені потрібна була переміна. Приїхавши додому, я заходився все перебирати й переставляти. Повикидав к бісу мотлох, що може зібратися за сорок років у домі письменника, — купи непереглянутої кореспонденції, оплачені рахунки, яких досі не бачив, квитанції, на які ніколи не звертав уваги, стоси коректур, безліч разів переписані рукописи, уривки текстів, фотознімки, малюнки, шаржі. Одне слово, жахливий безлад, що його треба було почасти довести до ладу, а решту знищити. Гори непрочитаних рукописів, накриті лавиною недоведеної до пуття пошти за кілька десятиріч. Не вибираючи, я розгорнув один із рукописів. «Правосуддя». Геть цю погань! Коли рукопис уже опинився в поліетиленовому мішку, мій погляд упав на його першу сторінку: там стояло ім’я почесного доктора Ісаака Колера. Я вийняв рукопис з мішка. Його надіслав мені з Цюріха якийсь доктор Г., але я ніколи не читаю рукописів, що їх одержую поштою. Література мене не цікавить — я її трохи сам роблю. Доктор Г. Я напружив пам’ять. Кур, 1957 рік. Це було після мого виступу в одному готелі. Я ввійшов до бару, щоб випити ще одне віскі. Крім немолодої барменки там був ще один чоловік. Як тільки я сів, він відрекомендувався. Доктор Г., колишній начальник цюріхської кантональної поліції. Високий, огрядний, старомодний на вигляд чоловік, через жилетку звисав навскоси золотий ланцюжок від годинника, що сьогодні побачиш не часто. Незважаючи на його вік, чуб у нього був ще чорний, вуса кущуваті. Він сидів на одному з високих стільчиків біля стойки, попивав червоне вино, курив сигару «Баянос» і розмовляв з барменкою, звертаючись до неї на ім’я. Голос він мав гучний, а його рухи були розкуті — одне слово, не дуже церемонний чоловік, що викликав у мене цікавість і настороженість водночас. На другий день уранці він ще підвіз мене своєю машиною до Цюріха... Я погортав рукопис. Він був надрукований на машинці. Над заголовком стояло від руки: «Робіть із цим що завгодно». Я почав читати. Дочитав до кінця. Автор, якийсь адвокат, не впорався з власним матеріалом. Його розповідь раз у раз перебивали свіжі події. Про найважливіше він почав, писати наприкінці, а тоді йому раптом забракло часу. Він дуже квапився. А загалом писанина дилетанта. Викликали в мене подив і окремі сцени. Або взяти назву розділу: «Спроба дати лад безладу». Те саме й щодо декотрих імен. Хто такі Нікодемус Мольх, Дафна Мюллер, Ільзе Фройде? А хто тепер держить у парку цілу армію гномів? Здається, начальник поліції якось казав мені, що любить Жана Поля[45]. Поговорити з начальником поліції я вже не міг. Він помер. У 1970 році. Потім я прочитав листа, якого він надіслав разом з рукописом:
«Щойно повернувся з похорону Штюссі-Лойпіна. Був тільки Мокк. Після похорону ми їли з ним у «Театральному» суп із фрикадельками з печінки та філе Россіні з зеленими бобами. Після того довго шукали Мокків слуховий апарат. Кельнерка забрала його разом з підносом. Що ж до нашого славного борця за справедливість, то йому все ж таки пощастило пробратися в аеропорт. Переодягся прибиральницею. Він і вистрілив, але з переляку, що таки домігся свого, впав головою в урну зі сміттям. На щастя, Колер нічого не помітив — тієї хвилини саме злітав чотиримоторний літак. А втім, той чоловік своїм револьвером однаково не завдав би йому шкоди. Він помилився. Я тоді все ж таки перехитрував його в крамничці лахмітника. Патрони в альпійському ріжку були холості, я з них усе повитрушував. Потім я вже й сам не знав, що робити з тим фанатиком справедливості. Він дійшов до краю. Передавати його правосуддю не хотілося. Подбати про нього взявся Штюссі-Лойпін (див. вище). Він знайшов йому роботу. Це було кілька років тому.
Я зателефонував до Штюссікофена. Трубку взяв господар «Лойєнбергера». Я попросив покликати «оборонця». Помер. Останній тиждень йому вже скрізь ввижалися чортики. Як його звали? «Оборонець». Де поховали? Мабуть, у Флетігені. Я поїхав туди. Кладовище було за селом. Кам’яний мур, куті ґратчасті ворота. День видався холодний. Це вперше в цьому році я відчув настання зими. Кладовища я люблю. В дитинстві я грався на одному кладовищі. Воно було «індивідуальне». Кожен покійник мав свою могилу, надгробок, кутий залізний хрест, постамент, колонки. Можна було побачити навіть ангела. На могилі такого собі Крістелі Мозера. Але тут, у Флетігені, кладовище було сучасне, узаконене відповідним рішенням місцевої общинної ради. Того, хто помер десять років тому, тут уже не знайдеш. Оскільки площа кладовища обмежена й збільшити її нема змоги, — земля коштує надто дорого, — полежати в рідній землі покійникам дозволялося тільки десять років. А потім — геть, у вічність. Але й ці десять років лежати доводилося в тисняві. Кожному — однакова могилка. Однакові квіточки. Однаковий надгробок. І однаковими літерами напис. Отак і лежали тут покійники плечем до плеча, як у шерензі, — навіть той, котрого я шукав. У житті без ладу, зате після смерті все до ладу. Його могила була передостання — біля ще порожньої ями: стояв уже й надгробок, росли квіточки (айстри, хризантеми). На надгробку напис:
Вдома я перечитав рукопис іще раз. Він, як видно, був передрукований з якогось давнішого рукопису. Крім літературних оздоб, доданих, мабуть, самим начальником поліції, більш ніяких змін він не зазнав. Що ж до розповіді Шпета, то цей хвалився у Штюссікофені вбивством, якого насправді не вчинив, а Колер накинув тоді в Мюнхені своє вбивство людині, що її хотів усунути через убитого. Я зробив з рукопису фотокопію. Адреса почесного доктора Ісаака Колера знайшлася в телефонній книзі. Я надіслав йому копію. Через кілька днів одержав листа від Елен Колер. Вона просила мене приїхати. Батько, мовляв, у такому стані, що відлучитися вона не може. Я їй подзвонив. І на другий день ступив у володіння Колерів.
Йдучи від кутих ґратчастих воріт до вілли, я мав таке враження, ніби вступив у рукопис і він дає мені пояснення. Природа довкола дихала багатством. Жовтнева флора тут була щедра. Дерева стояли надзвичайно величні. Ще майже літні. Фен не відчувався. Живопліт і кущі гарно підстрижені. Порослі мохом скульптури. Голі бородаті боги з ногами й задами, як у юнаків. Тихі ставочки. Врочисто застигла пара павичів. Усе в глибокій задумі й мертвій тиші. Лунали тільки голоси кількох пташок. Великий, просторий будинок з вежами та фронтонами, повитий диким виноградом, плющем і трояндами. Всередині все зручне й легке. Меблі в античному стилі, що не стілець чи столик, то коштовність. На стінах — картини знаменитих імпресіоністів, далі — давніх голландських майстрів. Мене супроводжувала старезна служниця. У кабінеті почесного доктора Ісаака Колера я мав зачекати. Кімната була простора. Вся визолочена сонцем. Крізь відчинені двостулкові двері можна було вийти в парк. Двоє вікон обабіч дверей сягали майже до підлоги. Дорогий паркет. Величезний письмовий стіл. Глибокі шкіряні крісла. На стінах — жодної картини, самі книжки та книжки — аж до стелі. І всі тільки з математики та природничих наук. Одне слово, солідна бібліотека. У глибокій ніші — більярдний стіл, на якому лежали чотири кулі. Крізь відчинені двері в’їхав у кріслі на коліщатах старий як світ почесний доктор Ісаак Колер. Він став ще тендітніший, ще крихкотіліший, ще прозоріший — майже привид. Мене він, здається, не помітив, відразу покотив до більярдного столу. А потім, на мій подив, вибрався з крісла й почав грати в більярд. З дверей у глибині кімнати вийшла Елен. Спортивна постава, сині джинси, шовкова сорочка, в’язана руками картата кофта — червоні, сині та жовті клітки. Елен приклала до губів палець. Я все зрозумів. І рушив за нею. Велика парадна зала. І тут відчинені двостулкові двері. На терасі ми посідали. Під маркізою. То востаннє в цьому році я сидів отак на свіжому повітрі. Старі плетені стільці, залізний столик з шиферною стільницею. На газоні — косарка. Перші купи опалого листя. Поміж них походжають пави. Елен сказала, що саме працювала в парку. Поодаль хлопець перекопував між деревами землю. І насвистував.
— Пав нам трохи не довелося позбутись, — промовила Елен. — Сусіди скаржилися. Років п’ятдесят скаржилися. А батько ж так любить пав! Мені здається, тільки через те, щоб дозолити сусідам. Він просто-таки примушує пав кричати. Незважаючи на поліцію, яка час від часу сюди приходить. А жахливішого крику, ніж у пав, на світі немає. Через пав будинки довкола почали падати в ціні. Земля теж. А батько все скуповував. Тепер сусіди вже бояться скаржитись.
Елен налила мені чаю.
— Ваш батько — нелюд? — сказав я.
— Можливо, — відповіла вона.
— Ви читали рукопис?
— Переглянула.
— Шпет вас любив, — мовив я. — Йому важко було про це писати. Та й ви його колись любили.
— Добра душа Шпет... — проказала Елен. — Він любив у житті лише одну жінку — Дафну. Про неї він і пише тепліше. А те, що він любить мене, Шпет собі тільки думає.