Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 98)

— Безсмертний жарт!

Ніхто не мав сумніву, що старий не винен. Я теж так гадав. Але чому, власне? Через його привабливість? Чи вік? «Чарівно!» — сяяла німкеня — вдова видавця-італійця, а господиня зауважила, що життя пише найдивовижніші історії. Дочка старого подивилася в мій бік, холодно й пильно, так наче хотіла збагнути, чи вірю в цю історію я. А її батько курив сигару й показував фокус, який особисто мені ніколи не вдавався: пускав дим із рота кільцями. Він розуміє, сказав старий, у несправедливо звинуваченої людини не такий полохливий вигляд, як у вбивці (щирі оплески); але така вже його доля: ніхто не хоче вірити в те, що він учинив убивство. «Ви, мабуть, теж не вірите, — звернувся він до мене, — хоч у своїх комедіях посилали героїв на той світ цілими гуртами!» Знову сміх, веселощі на всю губу. Подали чорну каву, коньяк.

— Нез’ясованим залишається тільки моральний бік справи, — знов почав старий і задивився на попіл на кінці сигари, якого не струшував, а навіть беріг, щоб він не впав. І раптом старий став наче зовсім іншою людиною. Це був уже не сторічний дід. Він існував поза часом. — Чи вбив я насправді, чи тільки хотів убити. З погляду моралі має значення лише намір, а не його здійснення. І все ж питання моралі — це питання виправдання вчинку, що не відповідає загальним принципам суспільства, якими воно керується. Таким чином виправдання переходить у категорію діалектичного. З погляду діалектики, а отже, й моралі, можна виправдати все. Тому будь-яке виправдання, на мою думку, позбавлене стилю, тобто, перебільшено кажучи, будь-яка мораль — це явище аморальне. На своє виправдання я можу тільки додати, що діяв в інтересах концерну, який, одначе, все ж таки збанкрутував, отож навіть моє розпрекрасне вбивство виявилося марним, незалежно від того, хто його здійснив — я сам чи хтось інший. А тепер на запитання, чого можна домогтися політичним шляхом, я відповім так: коли чогось досягнуто лише завдяки випадку або коли чогось досягнуто випадково, то цей успіх — протилежність тому, чого потрібно було досягти.

Після цього старий вибачився. Мовляв, він просив би вельмишановну господиню зробити ласку й відпустити його, а дочку Елен — відвезти його до «Чотирьох пір року». І жінка, навіть не глянувши в мій бік, покотила батька до дверей. Я вирішив, що старий свою історію вигадав. Хто ж так убиває! Але того, що колись старий стояв при владі і ще й тепер мав значний вплив, не можна було не помітити. А то чого б це його приймав сам Штраус! Мені старий здався одним із верховодів економіки, що мав на душі свої гріхи. Однак розповідати про біржові махінації важче, ніж про вбивства, тож він і плеще язиком про якесь вигадане вбивство, бо добре знає: це не махінація, ніхто не повірить, що він здатний на такий злочин. Я вже в таксі забув про його історію і міркував тільки про діалектику, яку він підпорядкував моралі. І раптом згадав його ім’я: Колер. Ісаак Колер. Колись я сидів навпроти нього на банкеті друзів театру. Поруч із його дочкою. То було давно. Багато років тому. Вже й не пам’ятаю, що ми святкували. Промовам не було кінця-краю. Колер мав тоді бадьорий вигляд, засмагле обличчя — дочка його сказала, нібито він щойно повернувся з навколосвітньої подорожі.

Другого літа, а може, вже й на початку вересня, помер батько моєї знайомої, однієї із Штюссі-Моозі. Років п’ятнадцять тому вона була в нас: хатньою прислугою. Жінка повідомила мене, що батькову садибу мають продавати. Я ту садибу знав. Вона була стара й геть занедбана. Я вирішив її купити. Краєвид там милував око. Внизу — долина Штюссі, у ній Штюссікофен, далі Флетіген, вершини Альп. За садибою стрімко здіймалася скеля. Село-гніздо, справжні Альпи тут іще й не почалися. Старі хати. Каплиця. Вряди-годи сюди приходить читати проповідь священик із Флетігена. Заїзд. Аж дивно — й досі трапляються села без іноземних туристів. Домовлятися я мав із «оборонцем», як тут називають адвоката. Він займав кімнату в заїзді «До Лойєнбергера», а справи залагоджував просто в ресторанчику. Я примостився серед селян, слухаю. «Оборонець» більше скидався на такого собі сільського суддю. Коли я ввійшов, він саме закінчив розглядати якусь бійку. Дядько з перев’язаною головою, лаючись, вискочив за двері. Тепер, коли минуло стільки часу, змальовувати «оборонця» важко. Було йому років п’ятдесят. А може, й набагато менше. Непросипущий п’яниця. Пив «подружку» — горілку, яку в інших краях називають ще «фруктівочкою». Він здавався горбатим, хоч насправді такий і не був. Вовкуватий відлюдько. Обличчя одутле, проте не позбавлене шляхетних рис. Очі водянисто-голубі, губи в синцях. Загалом чоловік хитрий, але часто неуважний. Мене він спробував пошити в дурні. Загнув удвічі більшу ціну, ніж мені попередньо назвала наша колишня прислуга. Заходився торочити про те, як складно працювати з общинною радою Штюссікофена. Молов дурниці про неписані закони. Сказав, нібито садиба зачарована — господар Штюссі-Моозі повісився. Та й усі тамтешні господарі, мовляв, вішалися. Дядьки з сільською безцеремонністю слухали нашу розмову, накидали собі на шию уявний зашморг, коли «оборонець» розповідав про вішальників, здіймали над головами руки, немов підтягали мотузок, закочували очі, вивалювали язики. Я зрозумів, що «оборонець» силкується не ошукати мене, а відбити мені охоту купувати садибу (ошукав він згодом сім’ю колишньої нашої прислуги — продав садибу за безцінь одному Штюссі-Зюттерліну). Відчувши, що мій інтерес до садиби згас, — не так через його викрутаси, як через вороже ставлення до мене з боку селян, — «оборонець» став доброзичливішим. Правда, він був уже п’яний. Але щоб неприємний, то ні. Навпаки. Навіть почав жартувати. Хоч і досить ущипливо. А потім заходився розповідати. Дядьки попідсідали ближче й почали його підохочувати. Видно, знали вже його історії. Слухали вони так, як діти слухають казку. «Оборонець» запевняв, що був колись у найбільшому місті нашої країни знаменитим адвокатом. «З біса знаменитим», — як він сказав. Гроші лопатою загрібав. До нього зверталися найбільші банки, найбагатші в місті родини. Та його улюбленою клієнтурою були повії. «Мої повійнички», — як він сказав. Він так і сипав смішними історіями. Особливо про якогось Нольді-Орхідейника. Більшість із тих історій «оборонець», як на мене, просто вигадав. Але слухав я його, мов заворожений.

І не стільки через самі історії, скільки через суспільну критику, що крилася в них. Вона мала якийсь анархістський присмак. Та критика відповідала не дійсності — вона відповідала його уявленням про дійсність. Колись він нібито вплутався в якийсь судовий процес з убивством. «Оборонець» удав із себе підсудного, а потім п’ятьох членів верховного кантонального суду. Дядьки загигикали. І як захисник він, мовляв, той процес виграв. Одначе згодом збагнув, що чоловік, якого виправдали, — один урядовий радник, — усе ж таки вбивця. Він і його, «оборонця», і п’ятьох членів суду пошив у дурні. Дядьки аж за животи бралися й теж жлуктили «подружку». Видно, вони вже не раз слухали цю історію й не могли наслухатись. Вони раз у раз вимагали, щоб «оборонець» розповідав далі, той комизився, йому наливали чарку, він показував на мене — мовляв, його ж це не цікавить, тоді наливали чарку й мені, і я казав: «Та чого, ще й як цікавить!» «Оборонець» розповідав, як намагався добитись касаційного процесу, але уряд, а зрештою і федеральний суд стали цьому на заваді. Урядовий радник — це вам, як-не-як, урядовий радник. Згадка про кожну юридичну перешкоду, кожну каверзу викликала злий регіт.

— Отак воно у вільній Швейцарії! — вигукнув один дядько і знов замовив «подружку».

— Тоді я вирішив діяти на власний страх і риск, — провадив «оборонець». — Я зачекав, поки урядовий радник повернувся з навколосвітньої подорожі. Про те, коли прибуває літак, вичитав у газетах. Потім повідомив про свій намір начальника поліції. Той наказав оточити аеропорт. Але я переодягся прибиральницею, сховав у накладних грудях револьвер і затерся між працівників аеропорту. А одному поліцейському скортіло мацнути мене за ті фальшиві груди. Тоді я як верескну: «Рятуйте! Ґвалтують!» Начальник поліції вибачився, а поліцейського посадили в холодну при аеропорті.

Дядьки реготали й ляскали себе по стегнах. Потім «оборонець» почав розповідати, як застрелив того чоловіка, якого завдяки йому суд виправдав. Це сталося перед дверима до зали для пасажирів першого класу. Урядовий радник упав головою в урну зі сміттям.

— Він уколошкав того радника, як Тель в ущелині Геслера! — загорлав якийсь дядько.

Решта слухачів схвально загукали — мовляв, оце правильно, оце справедливо. Шум, гам, тарарам. А «оборонець» уже перейшов до сцени свого арешту. Змалював, як начальник поліції зривав з нього фальшиві груди, потім виліз на стіл і повторив промову на власний захист, яку виголосив перед п’ятьма членами верховного кантонального суду, що колись виправдали вбитого, а тепер мали виправдати його вбивцю. На завершення тієї промови він заявив суддям: «Розтуди його, таке правосуддя!» — і став «оборонцем» у долині Штюссі. Закінчивши розповідь, він упав на стілець. Один дядько з недопитою пляшкою «подружки» в лівій руці встав, поплескав оповідача по плечу, заявив, що самого його звати Штюссі-Штюссі, а «оборонець» — єдиний на весь Штюссікофен не Штюссі, проте все ж таки швейцарець до самих кісток; а тоді допив пляшку до дна, впав на стіл і захропів. Решта завели скасований національний гімн, перша строфа якого закінчувалася словами: «Хвала Гельвеції[44], хвала синам її, що ладні стать до лав — хоч завтра в бій!» Історія мені здалася ніби знайомою. Я хотів тільки уточнити деякі подробиці, але «оборонець» був уже надто п’яний, щоб з ним розмовляти. Декотрі дядьки грізно попідводились, тоді як інші вже доспівували іншу строфу: «Ні бою грізний час, ні смерть не спинить нас. Нам біль — як жарт!..» Шкода мені стало «оборонця». Був же відомим адвокатом, а тепер — ні се ні те, крутій. Укоротив людині віку, виграв процес над самим собою. Однак те вбивство його доконало. Я відмовився від наміру купувати садибу. Мені пора було йти. В долині Штюссі міських людей і так не люблять, а тут ще й бачили, що моя машина з Невшателя. Отож я був для них такий собі чужак-нероба, хоч розмовляв тією самою мовою, що й вони, хіба лиш не так співуче. І я пішов із заїзду. «Рожевіють Альп вершини, помолімося до днини — бог почує...» — гриміло мені вслід. То дядьки вже завели новий національний гімн.