Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 96)
— Мені потрібна пляшка віскі, — промовив я з майже непритомним виглядом.
Стан мій був безнадійний, я розумів: без віскі мені вже не жити, мене охопив панічний страх, що не роздобуду жодної краплі віскі, все в мені опиралося проти того, щоб пити щось інше, крім віскі, — скажімо, вино, чи пиво, чи горілку, чи й отой кислий сидр, який тут дудлять люмпени (вони через це хоч і поспивалися, зате не мають ревматизму); рештки людської гідності в мені вимагали, щоб я пив тільки віскі, заради справедливості, яка зводить мене зі світу. Аж глядь — Елла поставила пере-ді мною склянку.
— У долині Штюссі знов потрібен адвокат, — сухо промовив Штюссі-Лойпін. — «Оборонця» Штюссі-Зюттерліна, мого наступника, застрелили на полюванні. Хтось прийняв його за сарну — або Штюссі-Бірлін, або Штюссі-Фойзі, а може, й Штюссі-Моозі. Слідчий у Флетігені поклав ту справу під сукно — розплутати її нема ніякої надії. А для вас то було б непогане місце, ви стали б там першим «оборонцем», який не носить прізвища Штюссі. Адвокатський патент вам відразу віддадуть, це можна залагодити.
— І з цією пропозицією ви звертаєтесь саме до мене, — проказав я й одним духом випив віскі.
— Саме до вас, — підтвердив Штюссі-Лойпін. — Ви знаєте, Шпет, тепер такий час, що вам з усього треба робити висновки. У мене аж руки сверблять, так кортить вирвати з ненажерливої пащі правосуддя навіть невинного, якщо на це є надія. Ні, я не глузую з правосуддя, просто я хочу, щоб ви мали чітку картину. Адвокат — не суддя, і вірить він у справедливість та закони, що випливають з цієї ідеї, чи не вірить — справа його. Зрештою, це питання метафізики, як, наприклад, питання про суть числа. Проте як адвокат я повинен з’ясувати, чи вільно правосуддю вважати винною або невинною людину, незалежно від того, винна вона насправді чи ні. Елен розповіла мені про вашу підозру, однак ваші розслідування виявились недостатніми. Еллен таки працювала тоді стюардесою, — господи, в той час люди ще думали, ніби ця робота — щось особливе! — але в тому літаку, яким англійський міністр повертався додому, вона не летіла. Він скористався англійським військовим літаком, а там швейцарська стюардеса навряд чи потрібна. А що Елен відповіла тоді на ваше запитання так непевно, то це можна зрозуміти — просто вона не зразу збагнула, яке важливе те запитання. Що ж до слів Колера, з якими він звернувся до вас після суду і про які мені розповів Мокк, то для мене вони, навпаки, лишаються загадкою. Колер сам захотів перегляду справи і, щоб не стояти перед судом таким собі невинним ангелятком, мав би тільки заявити, що то він застрелив старого Вінтера і де він, хай йому сто чортів, дів револьвера. А тепер мене гризе совість за те, що я визволив старого, хоч то й був мій обов’язок як юриста. Та мені вже починає здаватися, ніби я випустив на волю хижака — одного з тих звірів-одинаків, які особливо небезпечні. Діями Колера керує мотив, який він приховує. Спершу я гадав; що Моніка Штайєрман користується послугами Колера. А тепер у мене таке враження, ніби Колер користується послугами Моніки Штайєрман. Вінтер, Бенно, Дафна, двоє сутенерів... Трохи забагато жертв. І раптом із стічної ями — хоч вам це й не до вподоби — виловлюють вас...
Одне слово, нарешті я таки дістав свою пляшку, а як опинився на Шпігельгасе, уже й не пригадую. Поки Штюссі-Лойпін розводився зі своїми премудростями, Елла поставила переді мною ще склянку віскі. Це просто якесь чудо, що я взагалі спроможний переказати ті його балачки. Вже пів на другу ночі, я, мабуть, закуняв був за столом... Ще трохи більше двадцяти... ні, дев’ятнадцяти годин, я помилився, вже пів на третю... Колер буде... Почесний доктор Ісаак Колер... Та розмова з Симоном Бергером відбулася, здається, на сходах, коли я повернувся на Шпігельгасе з пляшкою віскі від Штюссі-Лойпіна. Минуло вже, мабуть, кілька тижнів відтоді, як змовкли псалми «Святих з Уетлі». Вони перестали гриміти раптово. До мене тоді саме прийшов Штубер із «моральності» й недвозначно натякнув, що поліція має підозру, ніби між мною і організованою панеллю існує зв’язок, коли це несподівано урвався псалом «Боже наш, до ран твоїх», залунали крики, вигуки протесту, вереск, знявся страшний гармидер, потім на сходах почулося тупотіння, люди бігли вниз, а тоді запала мертва тиша, і Штубер почав розповідати про свої підозри далі... Тим-то я, власне, мав би здивуватися, коли під дверима секти на поверсі, що піді мною, натрапив на Бергера. Він стояв нерухомо, прихилившись до одвірка. Я хотів пройти повз нього, але він хитнувся в мій бік і впав би, якби я не підхопив його. Коли я відштовхнув проповідника від себе, то побачив, що обличчя в нього обпалене, а очей нема. Я вжахнувсь і хотів був кинутися геть, до себе нагору, але Бергер обхопив мене руками й не відпускав; він кричав, що довго дивився на сонце — хотів побачити бога, а як побачив його, то став зрячим, бо доти був сліпий, і тепер він бачить, бачить... Викрикуючи отаке, він звалив мене з ніг, і ми обидва попадали на сходи, що вели до моєї кімнати. Вже й не пригадую, що він тоді мені розказував, адже я був дуже п’яний і взагалі мало що зрозумів, та, гадаю, він молов дурниці — щось про сонячне нутро, про суцільну пітьму в ньому, що та пітьма — божий сховок, і Всевишнього можна побачити лиш тоді, коли сонце випалить тобі очі, аж тоді, мовляв, збагнеш, як бог, ця безмежна цятка довершеної чорноти, зосереджується в сонячному нутрі, з невтолимою спрагою випиває сонце, засмоктує його, не збільшуючись, ніби він — бездонна діра, безодня в безодні, і сонце всередині порожніє, водночас зовні роздимаючись, тільки цього поки що ніхто не помічає, але завтра о пів на одинадцяту вечора воно стане таке велике, сонце, що це буде вже саме світло, воно сяятиме й дедалі збільшуватиметься зі швидкістю світла, а тоді все обпалить, і земля в тому небаченому сяйві обернеться в пару, одне слово, це буде десь так... Він говорив, як п’яний до п’яного, такий я тоді, зрештою, і був, а тепер ще п’яніший, і сам не розумію, навіщо пишу про цього сектанта-проповідника, що виступав перед своєю громадою завжди закутаний, оголосив про кінець світу й закликав своїх прихильників дивитися на сонце доти, доки воно випалить їм очі, а тоді зірвати з голови хустку. Відповіддю йому були крики, вигуки протесту, вереск, страшний гармидер, який я чув, і громада з тупанням кинулася сходами вниз.
Щойно я перечитав написане. Ще години три, і мені треба буде збиратися в аеропорт. О пів на восьму ранку чи ще й раніше приїздив начальник поліції; він сидів у мене біля канапи, і я здивувався, коли, прокинувшись, побачив його в кімнаті, тобто я помітив його аж після того, як виблював, повернувся з туалету й хотів був знов лягти на канапу. Начальник поліції спитав, чи не приготувати мені каву, потім, не чекаючи відповіді, пішов до ніші, що правила мені за кухню, а я знов заснув, і коли прийшов до тями, кава вже стояла готова, і ми мовчки почали пити. «Чи відомо вам, — озвався згодом начальник поліції, — що ви — кожен десятий?» І, на моє запитання, що означає його дивне запитання, відповів: кожного десятого він відпускає на волю, і я — один із них. А то б йому довелося, мовляв, заарештувати мене ще біля Дафниної могили; він, як і я колись, був адвокатом і, як і я, теж поганеньким, його тільки час від часу призначали в суді захисником, отож він перейшов до поліції; друзі соціалісти, яким і на думку не спало б звернутися до нього, якби їм потрібен був адвокат у приватній справі, підсунули йому посаду юридичного радника в карному відділі міської поліції; отак він посувався вгору й нарешті став начальником. Все це, мовляв, наслідок не якихось там особливих його успіхів — то політичні інтриги вимили його нагору, і в інших інстанціях апарату правосуддя твориться те саме; ні, він не каже, що це корупція, однак претензії правосуддя бути об’єктивним інститутом, позбавленим будь-яких суспільних упереджень і переконань, настільки далекі від дійсності, що він, усвідомлюючи це, сприймає справу Колера не так трагічно, як я. Звісно, з мого боку було помилкою приймати Колерове доручення, а тоді передавати Штюссі-Лойпіну матеріали, з допомогою яких той загнав Бенно на люстру й виграв процес. І все ж — хай там Колер винен більше чи менше (а загалом у нас тут кожен знає, що університетського професора застрелив кантональний радник, і в цьому не має сумніву й він, начальник поліції) — коли він дивиться отак на мене й думає собі, до чого ж мене довів мій протест проти виняткового з юридичного погляду, однак бездоганного й тому справедливого виправдання, навіть коли справедливість загнано ним у глухий кут, то мені, якщо в цій справі я ще хочу домогтися справедливості, не залишається нічого іншого, як присудити Колера й самого себе де смертної кари й виконати над обома цей вирок, тобто взяти револьвер, схований у мене за канапою, і спровадити спершу Колера, а тоді й самого себе на той світ, такий кінець він, начальник поліції, вважає закономірним, хоч водночас і безглуздим, бо перед лицем справедливості, якщо міркувати абстрактно й брати справедливість як ідею, я, мовляв, маю не кращий вигляд, ніж Колер; досить згадати хоч би про ту роль, яку я відіграв у смерті Дафни. Перед лицем справедливості ми з Колером обидва вбивці. А суддя, навпаки, виконує свій дискутабельний обов’язок. Він має дбати про те, щоб такий недосконалий інститут, яким є правосуддя, функціонував і допомагав наглядати за певним додержанням у цьому житті правил людської гри. А від самого судді справедливості вимагається так само мало, як від папи римського побожності. Та якщо хтось починає домагатися справедливості на свій страх і ризик, це призводить до з біса прикрих наслідків. Така людина не бачить, що шахрайство іноді гуманніше від чесності, бо світовий механізм час від часу треба змащувати — функція, яка нашій країні властива особливо. Такий фанатик справедливості сам повинен бути справедливий, а чи справедливий я — на це запитання відповідати, мовляв, мені самому. Отже, пане начальник поліції, ви бачите: я в змозі відтворити нашу розмову, чи, точніше сказати, вашу промову — бо я ж не озвався й словом, я просто лежав оббльований на канапі й слухав вас — щодо змісту більш-менш вірогідно; не здивувало мене й те, що ви здогадалися про мій намір, який виник у мене з самого початку, і, мабуть, я тільки для того так низько й падав, тільки для того, певно, й допомагав Лаккі й Маркізові з Невшателя забезпечити алібі, тільки для того, очевидно, й став тим, ким тепер є (навіть Нольді-Орхідейник вважає мене нікчемою, не гідним жінок, яких представляє), щоб по-своєму бути винним такою самою мірою, якою винен почесний доктор Ісаак Колер. Але в такому разі мій вирок і його виконання мною самим — найсправедливіша річ у світі, бо справедливість може існувати лише серед однаково винних, так само як існує тільки одне розп’яття, те, що в Ізенгеймському вівтарі (на хресті велет з розпростертими руками, огидний труп, під його вагою прогинаються бруси, до яких він прибитий цвяхами, — Ісус Христос, ще жахливіший від прокажених, для кого малювали цю ікону, і коли вони дивилися на розіп’ятого бога, між ними й тим богом, що, як вони гадали, наслав на них проказу, заходила справедливість: для цих людей він був розіп’ятий справедливо). Я пишу тверезо, пане прокурор Фойзер, пишу тверезо, і саме тому прошу вас не робити начальникові поліції закидів — мовляв, він мав би забрати в мене револьвер; у всій нашій з ним розмові чи, краще сказати, в тій надзвичайно чесній промові начальника поліції батьківських мотивів не було, ота баєчка з кожним десятим, якого він буцімто відпускає на волю... може, в неї хтось і повірить, а сам начальник поліції, мабуть, був би радий, якби він бодай кожного десятого злочинця хапав; то все була провокація, згодом він іще пошкодує, що не заарештував мене на похороні, коли моя парасолька полетіла, а він узяв у мене з руки стилет; але я його знаю, він не в тім’я битий, одразу втямив, що тоді довелося б ставити по-іншому не тільки питання про вбивць бідолашної Дафни Мюллер, а й про вбивць тих убивць, що тоді він сам опинився б у сфері інтересів Моніки Штайєрман, а кому охота заводити сварку з протезною імперією, яка он має намір знов узятися за виробництво зброї; та коли через дві години — а точніше, через дві години й тринадцять хвилин — я вистрілю в почесного доктора Ісаака Колера, начальник поліції посиденьок не справлятиме, навіть якщо мої постріли не дадуть наслідків... А втім, пане прокурор, погодьмося: своєю зворушливою промовою начальник поліції все ж таки намагався запобігти тому, щоб мої постріли, якщо я надумаю стріляти, виявились небезпечними; правда, я вже давно замінив холості патрони на справжні, але про це ви, пане начальник поліції (я знову звертаюся до вас), так і не здогадались. Мабуть, саме тому я ніколи й не підходив близько до лахмітника на першому поверсі. Інстинктивно. Щоб до нього не підійшли близько й