Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 87)

— Поб’єтесь — помиритесь, — відказав я. — О, тепер у вас напухло й праве око!

— То й що?

— Може, принести мокрого рушника? — спитав я.

— Дурниці! — кинула вона. — Краще візьміть у буфеті коньяк і чарки.

Я відчинив старий енгадинський[39] буфет, знайшов усе, що вона хотіла, й налив їй коньяку.

— Ви, певно, частенько тут буваєте? — поцікавивсь я.

— Іноді. Я, мабуть, і справді шльондра, — проказала вона якось гірко, знічено, проте щиро.

— З такими поводяться краще! — засміявся я.

Вона спорожнила чарку й сказала:

— А тепер я прийму гарячу ванну.

Тоді пошкандибала до ванної й зникла за дверима. Я чув, як текла вода, як Моніка лаялась. Згодом вона вийшла й зажадала ще коньяку.

Я налив.

— А вам не завадить, Моніко?

— Дурниці! — відказала вона. — Я — коняка. — І знов пошкандибала до ванної.

Коли я ступив до ванної, дівчина лежала у воді й намилювалась.

— Пече, хай йому чорт! — кинула вона.

Я сів скраю на ванну. Обличчя в Моніки спохмурніло.

— А знаєте, що я зараз зроблю? — запитала вона й, не діставши відповіді, сказала: — Зараз я покладу всьому край.

Я не відреагував.

— Я — не Моніка Штайєрман, — байдуже заявила дівчина.

Я вражено втупився в неї.

— Я — не Моніка Штайєрман, — повторила вона і спокійно додала: — Я тільки живу життям Моніки Штайєрман. Мій батько був професор Вінтер.

Я мовчав. Я не знав, що й думати.

— А мати? — бовкнув я і відразу збагнув, що це запитання безглузде. Яке мені діло до її матері?

Та дівчині було байдуже.

— Вчителька, — відповіла вона. — З Емменталя. Вінтер її покинув. Він часто кидав учительок.

Моніка сказала про це незлостиво.

— Мене звати Дафна. Дафна Мюллер. — Потім засміялася: — Ім’я, власне, досить дивне.

— Коли ви — не Моніка Штайєрман, тоді хто ж Моніка Штайєрман? — спантеличено запитав я. — Вона існує взагалі?

— Спитайте Людевіца, — відповіла дівчина. Та раптом вона насторожилась: — Це що — допит?

— Ви хотіли адвоката. Я адвокат.

— Я вам скажу про це, коли ви будете мені потрібні, — мовила вона й несподівано задумалась, аж наїжачилась.

З’явився Лінгард. Я не почув, як він увійшов. Він просто постав раптом у ванній і стояв, натоптуючи одну зі своїх данхіллських люльок.

— Задоволені, Шпет? — спитав Лінгард.

— Не знаю, — відповів я.

— Задоволена, Дафно? — спитав він.

— Так собі, — відповіла вона.

— Я приніс тобі дещо з одежі, — сказав він.

— У мене ж є піжама Бенно, — промовила вона.

Знадвору долинуло завивання «швидкої допомоги». Машина наближалась.

— Мабуть, у Єммерліна знов серцевий напад, — сухо сказав Лінгард. — Я подарував йому шістдесят троянд.

— А мене він побачив голу! — засміялася Дафна.

— Це в тебе не первина, — кинув Лінгард.

— Звідки ви, власне, знаєте Дафну, Лінгард? — поцікавивсь я.

— Та я оце сам хочу пригадати. Випадково натрапив, — відповів він і запалив люльку. — Куди ж мені відвезти тебе, фройляйн Мюллер?

— В Аскону.

— Відвезу в Аскону.

— Оце діло! — похвалила вона Лінгарда.

— Все впирається у витрати, — промовив Лінгард, — А їх оплачує оцей. — І показав на мене. — Він дістав деяку інформацію, якій немає ціни.

— Я теж маю для нього одне доручення, — сказала Дафна.

— Яке? — насторожився Лінгард.

її ще не зовсім запухле праве око зблиснуло, ліву руку дівчина запустила в руді, аж червоні коси.

— Нехай перекаже справжній Моніці Штайєрман, отій карзі-лесбіянці, що я не хочу її більше бачити. Якщо цю заяву зробить адвокат, то вона буде офіційною.

Лінгард засміявся.

— Дівчинко, це викличе такий скандал, що тобі й не снилося!

— Начхати! — кинула вона.

Данхіллська люлька в заповненій парою ванній горіти не хотіла, і Лінгард запалив її знов.

— Шпет, — мовив він, — не вплутуйтеся в це діло. Моя вам порада.

— Ви самі вплутали мене, — відповів я.

— Теж правда, — Лінгард засміявся. Потім обернувся до Дафни: — Вилазь!

— А ви раптом стали промовцем! — кинув я Лінгардові й пішов.

Згодом я подзвонив із Цельтвег Людевіцу. Той шаленів. Але я знав надто багато, і він притих. Так відбувся мій візит до справжньої Моніки Штайєрман.

Друге звернення до прокурора. Що більше я пишу, то неймовірнішою виходить моя розповідь. Я докладаю величезних зусиль, щоб вона звучала художньо, вдаюся навіть до поезії, змальовую погоду, намагаюся додержуватися точності з погляду географії, заглядаю до плану міста, і все це тільки через те, пане прокуроре Йоахім Фойзер (даруйте, покійник знову звертається особисто до вас із трупарні), що ви знаєтесь на літературі, поезії і взагалі вважаєте себе людиною з тонким смаком, як ви самі любите згадувати про це за будь-якої слушної і неслушної нагоди (навіть перед судом присяжних), і тому, чого доброго, ще спалите десь у закутку мій рукопис, якщо я не присмачу його літературними красивостями. І все ж моя розповідь залишається літературним штампом. Незважаючи на її поетичність. А шкода. Я здаюся собі автором бульварного роману, в якому дію сам — фанатичний борець за справедливість, — а також Лінгард, цей місцевий Шерлок Холмс, і Дафна Мюллер, мессаліна «Золотого Берега», як називають наш правий берег озера. Скульптура з тугими персами і непристойною позою, яку я не помітив у Мокка, бо захоплено розглядав живу Дафну, гадаючи, що вона з розмальованого гіпсу, той славний жіночий образ (про оригінал уже й не кажу), вкарбувався потім у мою пам’ять живішим і яскравішим, ніж сама ця дівчина в моїй розповіді. Звичайно, чи спала вона з Лінгардом, а коли й так, то як часто, — все це байдуже (з ким вона, зрештою, не спала!), проте внутрішні мотиви й процеси для моєї розповіді все ж таки мають значення, а саме: як і чому в цьому складнющому світі відбувається те чи те? Якщо зовнішні вияви відповідають дійсності, тоді внутрішні мотиви можна вгадати коли не з певністю, то бодай приблизно; якщо ж зовнішні факти не відповідають дійсності — скажімо, ті двоє зустрілися тільки один раз і це ніде не запротокольовано, або пішла чутка про таке, чого насправді між ними не було, — тоді починаєш блукати в порожнечі, вагатися. Отак і тут. Як Лінгард розгадав таємницю «фальшивої» Моніки Штайєрман? Завдяки тому, що він із нею спав? Тоді про це знало б багато чоловіків. Може, дівчина його кохала? Тоді вона взагалі б не виказала йому своєї таємниці. Може, вона боялася? Може. А щодо Бенно, то чи не мав Лінгард наміру запідозрити його з самого початку? Де тут причина — у Дафні? Я ставлю ці запитання, бо мене звинувачують у смерті Дафни. Не треба було мені йти до справжньої Моніки Штайєрман. Але про це мене попросила Дафна. Я мав дослідити один із можливих варіантів. Я прийняв цю пропозицію — як і п’ятнадцять тисяч франків завдатку, — хоча вважав і досі вважаю цей варіант неможливим. Бо почесний доктор Ісаак Колер убив Вінтера, і сумніву в цьому нема. Те, що на його місці міг би бути хтось інший, — тільки можливість, яка нічого не доводить; а те, що під час пошуків цієї можливості на поверхню випливуть доти не помічені факти, становить суть фікції (нібито Колер — не вбивця), яку я мав створити з метою цих пошуків. Щодо решти, то я повинен додержуватись істини. А втім, що таке істина в істині? Я наштовхнувся на підозри й тепер тупцюю довкола них. Що тут правильно? Що перебільшено? Що підтасовано? Що замовчується? У чому я маю сумніватися? У що вірити? Чи стоїть узагалі щось справжнє, певне, безперечне за всіма цими подіями, за цими Колерами, Штайєрманами, Штюссі-Лойпінами, Елен, Бенно, Лінгардами й іншими, що переступили мені дорогу? Чи стоїть щось справжнє, певне, безперечне, реальне за нашим містом, за нашою країною? Хіба все це не опинилось за глухою стіною, безнадійно відгороджене від законів і мотивів, що тримають у напрузі решту світу? Хіба все, що тут живе, любить, споживає, росте, вершить великі справи й длубається у дрібницях, продовжує свій рід і влаштовує своє життя, — хіба все це не ознаки чогось дрімучого, середньоєвропейського, а зрештою, провінційного, нереального? Що ми являємо собою ще? Що ми ще репрезентуємо? Чи лишилася ще хоч крихта глузду, хоч крапля сенсу в речах, про які я пишу? Але відповідь на ці запитання криється, мабуть, у загальному й конкретному, вона вихоплюється, мабуть, із кожної ймовірної людської ситуації і з кожного збігу обставин — зненацька, немов із схованки. Ця відповідь стане вироком нам, а виконання вироку — самою істиною. Я вірю в це. Вірю палко й уперто. Я хочу зберегти в собі рештки людяності не заради уславленого суспільства, в якому злидарюю, не заради оцих ненависних реліктів довкола, а заради справедливості. Для неї я тепер роблю, мушу робити все можливе. (Те, що я оце пишу, звучить пишномовно, врочисто, піднесено, одне слово, свята правда в супроводі органа, але я нічого не викреслюю, нічого не виправляю, бо нащо виправляти, який там стиль, мене посідають не літературні амбіції, а жадоба помсти: а втім, я не п’яний, пане прокурор, ви не думайте, не п’яний, я тверезий, цілком тверезий, смертельно тверезий). Отож мені не залишається нічого іншого (за ваше здоров’я, пане прокурор!), як напиватись, волочитися з повіями, писати, ділитися своїми роздумами, ставити знаки запитання й чекати — чекати, поки з’ясується істина, поки жорстока богиня скине з очей пов’язку (це вже літературщина, аж із душі верне). Але істина з’ясується не в цих записах, вона — не формула, яку можна вивести, її не осягнеш ніякими мовними зусиллями, ніяким нікчемним віршуванням, вона виявляється й дає наслідки тільки в рішучих діях суду, в цьому споконвічному самоутвердженні справедливості. Істина візьме гору тоді, коли я постану нарешті перед почесним доктором Колером віч-на-віч, коли здійсню справедливість і виконаю вирок. Тоді на одну лиш мить, на один удар серця, на блискавичну вічність, на ту дрібку секунди, поки гримітиме постріл, сяйне істина, яка тепер, коли я думаю про неї, здається маревом, чимось не більшим від химерної, страшної казки. Саме такою казкою ввижається мені й мій візит до справжньої Моніки Штайєрман — більше сном, ніж дійсністю, більше легендою, ніж фактом.