реклама
Бургер менюБургер меню

Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 78)

18

— Саме в цьому й полягає весь глузд, — заперечив Колер. — Любий Шпет, вам треба дослідити не факти, — це зробить добра душа Кнульпе, — а один із варіантів, що стоять за фактами. Факти нам, бачте, відомі — за них я й сиджу тут і плету кошики, а от про можливе ми навряд чи маємо уявлення. Достатньо чітке. Можливе майже безмежне, а реальне суворо обмежене, бо тільки один із суми фактів стає реальною дійсністю. Реальне — це тільки окремий випадок можливого і тому піддається інакшому тлумаченню. З цього випливає, що для того, аби проникнути в можливе, треба переосмислити реальне.

— Хід думок досить дивний, пане Колер! — засміявся я.

— У нас тут дещо приходить до голови, — відповів він. — Ви знаєте, пане Шпет, уночі я частенько дивлюся крізь ґрати на зорі й міркую собі: а який би вигляд мала дійсність, коли б убивця був не я, а хтось інший? Хто був би той інший? Я хочу, щоб на ці запитання дали відповідь ви. Гонорар — тридцять тисяч, п’ятнадцять плачу наперед.

Я мовчав.

— То як? — запитав він.

— Це скидається на угоду з дияволом.

— Ваша душа мені не потрібна.

— Хто знає.

— Ви нічим не ризикуєте.

— Можливо. Але я не бачу сенсу в такій затії.

Колер похитав головою, засміявся.

— Досить того, що цей сенс бачу я. Про решту нехай у вас голова не болить. Все, що від вас вимагається, — це прийняти пропозицію і взятися до роботи, яка аж ніяк не протизаконна, але допоможе мені дослідити можливе. Всі витрати я, певна річ, беру на себе. Зв’яжіться з приватним детективом, найкраще з Лінгардом, заплатіть йому скільки скаже, грошей вистачить, і взагалі робіть усе, що вважатимете за потрібне.

Я спробував обміркувати цю дивну пропозицію заново. Вона була мені не до вподоби, я нюхом відчував пастку, але в чому вона — здогадатися не міг, хоч убий.

— А чого ви звернулися саме до мене? — спитав я.

— Бо ви нічого не тямите в більярді, — незворушно відповів Колер.

Нарешті я зважився відповісти:

— Пане Колер, це доручення мені надто темне.

— Про своє рішення дасте знати моїй дочці, — промовив Колер і підвівся.

— Тут нема чого думати, я відмовляюсь, — сказав я і також устав.

Колер спокійно зміряв мене поглядом — щасливий, осяйний, упевнений.

— Ви приймете моє доручення, юний друже, — промовивив він. — Я знаю вас краще, ніж ви себе. Шанс — це шанс, а він вам потрібен. Це все, що я хотів вам сказати. А тепер, Мезер, ходімо плести кошики.

Вони пішли — плечем до плеча (їй-богу, не брешу), а я був радий, що нарешті заберуся звідси, де панує цілковите щастя. І я побіг. Я просто кинувся навтіки. Мене сповнювала рішучість умити від цього діла руки. І більш ніколи не зустрічатися з Колером.

І все ж таки зрештою я дав згоду. Незважаючи на те, що ще другого дня вранці мав намір відмовитись. Я відчував: на карту поставлено мою репутацію адвоката, хоча цієї репутації я ще й не мав. Але пропозиція Колера була божевільна, просто забавка, не гідна моєї професії, сприятлива нагода в такий безглуздий спосіб заробити грошей, нагода, яку нерозважливо відкинув мій гонор. Я ще мріяв тоді пройти по світу чистеньким, марив про справжні судові процеси, про можливість допомагати людям. Я написав кантональному радникові листа, в якому ще раз підтвердив йому своє рішення. Для мене зі справою було покінчено. З листом у кишені я вийшов із дому на Фрайєштрасе — як завжди, рівно о дев’ятій годині, — маючи намір спершу зайти за звичкою до «Селекта», потім до своєї контори (мансарда на Шпігельгасе), а тоді податися на набережну. У вхідних дверях я ще привітався з хазяйкою, в якої наймав кімнату, й, примружившись від сонця, глянув на жовту поштову скриньку біля крамниці — всього кілька кроків, сміховинна дрібничка, але життя нерідко щось як придумає, мов у поганому романі; отож цього гнітючого, просякнутого теплим сухим вітром, такого характерного для нашого міста буднього дня між дев’ятою, як уже сказано, і десятою годиною ранку я зустрів одного за одним: а) старого Кнульпе; б) архітектора Фрідлі; в) приватного детектива Лінгарда.

а) Старий Кнульпе. Цей трапився мені біля поштової скриньки. Я саме хотів був укинути свого листа з відмовою, але Кнульпе випередив мене й заходився ретельно запихати до скриньки один по одному листи — цілу паку. Старого, як завжди, супроводжувала дружина. Професор Карл Кнульпе був майже два метри заввишки, змарнілий — здавалося, самі кістки та шкіра, як ото в проповідника Симона Бергера (тільки професор не мав бороди), на вигляд здичавілий, брудний, влітку і взимку в накидці й береті. Дружина його була така сама на зріст, теж змарніла, на вигляд теж здичавіла й брудна і також цілий рік не скидала накидки й берета, отож багато хто й не думав, що це дружина професора, а приймав її за його брата-близнюка. Обоє були соціологи, дуже відомі у своїй галузі. Та хоч як нерозлучно трималися Кнульпе в житті, у науці вони були смертельні вороги, і між ними часто доходило до жорстоких публіцистичних сутичок. Він був великий ліберал («Капіталізм як духовна авантюра», вид-во «Франке», 1938), вона — палка марксистка, відома під псевдонімом Мозес Штеелін («Марксистський гуманізм по цей бік», вид-во «Ойропа», 1939); на обох політичний розвиток позначився однаково: Карл Кнульпе не одержав візи до США, Мозес Штеелін — до СРСР (він різко висловлювався проти «інстинктивних марксистських тенденцій» у Сполучених Штатах, вона — ще різкіше з приводу «дрібнобуржуазної зради» Радянського Союзу). Висловлювалися. На жаль, доводиться вдаватись до форми минулого часу: два тижні тому вантажна машина фірми Штюрцелера, що зносить старі будівлі; обох роздушила. Згідно із заповітом тіло професора відвезли на кладовище, а тіло його дружини — до крематорію, що завдало неабиякого клопоту з похороном.

— Доброго здоров’я! — звернув я на себе увагу, все ще тримаючи в руці листа до Колера.

Професор Кнульпе на моє привітання не відповів, а тільки невдоволено зиркнув на мене згори крізь свої запорошені окуляри без оправи. Його дружина (в таких самих окулярах) теж промовчала;

— Я не певен, пане професор, чи ви ще пам’ятаєте мене, — сказав я трохи збентежено.

— Чого ж, — озвався Кнульпе. — Пам’ятаю. Вивчали юриспруденцію і байдикували в мене на лекціях із соціології. Ви нагадуєте мені вічного студента. Іспити поскладали?

— Вже давно, пане професор.

— Стали адвокатом?

— Так, пане професор.

— Молодця, молодця. Мабуть, соціал-демократ, еге? — Трошки; пане професор.

— Сумлінний раб капіталу, еге? — підпряглася пані Кнульпе.

— Трошки, пані професор.

Видно, вам щось гнітить душу, — вирішив Кнульпе: — Так, пане професор.

— Проведіть нас, — мовила вона.

Я рушив з ними. Ми пішли в бік «Павичів». Листа я так і не вкинув — просто забув про нього. Але ж у місті ще багато поштових скриньок!

— Ну? — озвався професор.

— Я був у почесного доктора Ісаака Колера, пане професор. У в’язниці.

— Так-так. Навідали нашого розвеселого вбивцю. Ох-ох-ох... А він що — викликав і вас до себе?

— Атож.

Отак вони мене й розпитували — то він, то вона.

— Він і досі щасливий?

— Ще й який!

— І досі сяє?

— Ще б пак!

Ми проминули ще одну поштову скриньку. Я, власне, хотів був нарешті зупинитись і таки вкинути листа з відмовою, але старі простували далі, ні про що не здогадуючись, поквапно й розгонисто. Я мусив аж бігти підтюпцем, щоб устигнути за ними.

— Колер мені розповідав, пане професор, що ви прийняли від нього досить дивне замовлення, — промовив я.

— Дивне? Чому дивне?

— Пане професор, поклавши руку на серце: адже те, що Колер хоче вивчити наслідки власного вбивства — це ж просто казна-що! Ні сіло ні впало застрелює серед білого дня людину, а тоді ще й замовляє соціологічні дослідження — так, мовляв, можна осягнути реальну дійсність!

— Але ж її справді можна осягнути! І досить глибоко.

— І все ж таки тут щось не те. Якась чортівня! — вигукнув я.

Кнульпе аж зупинилися. Мені забило дух. Професор протер свої окуляри без оправи й підступив до мене так близько, що я мусив дивитися на нього знизу вгору, а він на мене — згори вниз. Потім Кнульпе надів окуляри знов. Він дивився на мене витріщеними очима, його обурена дружина — так само. Нарешті вона підійшла до чоловіка, а заразом і до мене.

— За цим стоїть наука, юначе! Наука і більше нічого. Вперше в історії трапляється нагода методично досконало дослідити й вичерпно висвітлити наслідки вбивства в буржуазному суспільстві! І це — завдяки нашому шляхетному й багатому вбивці. Шанс неймовірний! На поверхню спливуть досі не відомі обставини і зв’язки! Родинні, професійні, політичні, фінансові, мистецькі. І не дивно. У цьому світі все пов’язане, як і в нашому рідному місті. Люди спираються одне на одного, протегують одне одному, і коли спіткнеться один, дають сторчака десятки — тим-то в нас багато хто й опиняється під ногами. Я оце з’ясовую, що дало вбивство нашій шановній альма-матер. І це тільки початок!

— Вибачте, машина!

Я потяг обох на тротуар, бо від збудження вони посходили на дорогу, і таксистові довелося різко загальмувати. У машині було повно пасажирів, і стара жінка в утиканому паперовими квіточками капелюшку вдарилася головою в лобове скло, а шофер грубо вилаявся з вікна. Ні пан, ні пані Кнульпе навіть не зблідли.

— Дарма, — кинув професор. — З погляду статистики нема аніякісінького значення — попадемо ми під колеса чи ні. Головне зараз — доручення, головне — наука!