Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 77)

Доручення. Розмова з цілком щасливим чоловіком відбулася в суміжній кімнаті. Умеблювання таке саме, краєвид за вікном — також. Коли наглядач привів почесного доктора Ісаака Колера, я підвівся. Старий був у бурій тюремній робі, його наглядач — у чорній уніформі й мав вигляд поштаря.

— Та сідайте, сідайте, Шпет, — сказав доктор Колер. Він узагалі поводився тут як господар — великодушно й підкреслено привітно.

Я вражено подякував і сів. Потім запропонував Колерові сигарету. Але той відмовився, пояснивши:

— Я тепер не курю. Використовую нагоду поєднати приємне з корисним.

— Здається, в’язниця вам небияк подобається, пане Колер?

Він здивовано глянув на мене.

— А вам ні?

— Я ж тут не живу.

— Тут прекрасно, — аж засяяв він. — Цей спокій! Ця тиша!.. Життя в мене було, знаєте, виснажливе. Досі. З моїм трестом...

— Уявляю собі, — підтакнув я.

— І ніякого телефону! — провадив Колер. — Я ж просто ожив. Ось погляньте. — Він кілька разів присів. — Ще місяць тому я б так не зробив, — гордо заявив він. — У нас тут своя спортивна спілка.

— Я знаю.

На мурі все ще походжав той самий сповнений надії жирний дрозд; а може, то був уже й інший. Цілком щасливий чоловік доброзичливо розглядав мене.

— А ми вже колись знайомилися, — промовив він.

— Я знаю.

— У «Театральному». Той ресторан відіграв у моєму житті неабияку роль. Ви тоді спостерігали, як я грав у більярд.

— У більярді я нічого не тямлю.

— І досі?

— І досі, пане Колер.

В’язень засміявся і обернувсь до наглядача:

— Мезер, зробіть ласку, дайте нашому юному другові вогню!

Наглядач підхопився і простяг мені запальничку.

— Залюбки, пане кантональний раднику, ну звісно! — він також сяяв.

Потім наглядач знову сів. Я закурив. Щирість цих двох стомлювала мене. Хотілося відчинити незаґратоване широке вікно, проте у в’язницях робити це, певно, не дозволялося.

— Бачите, Шпет, — сказав Колер, — я простий в’язень, не більше, а Мезер — один з моїх наглядачів. Чудовий чоловік. Він відкриває мені таємниці бджільництва. Я вже відчуваю себе пасічником. А з наглядачем Бруннером — вам треба познайомитися із ним — я вивчаю есперанто. Ми розмовляємо тільки цією мовою. Ви маєте змогу пересвідчитись самі: тут повсюди веселий настрій, затишок, щирість. І небачена злагода. Я став цілком щасливою людиною. Чому? О господи!.. Я тут вивчаю в оригіналі Платона, плету кошики... А вам не потрібен кошик, Шпет?

— На жаль, ні.

— У пана кантонального радника не кошики, а шедеври, — гордо озвався зі свого кутка Мезер. — Я сам навчив його плести їх, а тепер він уже заткнув за пояс усіх наших кошикарів! Їй-бо, не брешу.

— На жаль, — знову мовив я, — кошик мені не потрібен.

— Шкода, — сказав Колер. — А то б я залюбки вам подарував.

— Дуже мило з вашого боку.

— На згадку.

— Нічого не вдієш.

— Шкода. Страшенно шкода.

Я вже почав утрачати терпець і кінець кінцем не витримав.

— Дозвольте запитати, навіщо ви мене сюди покликали?

— О, даруйте! — похопився Колер. — Ну звісно. Я ж зовсім забув, що ви прийшли звідти, поспішаєте, у вас свої справи... Гаразд, перейдімо до діла. Тоді, у «Театральному», ви мені казали — може, пригадуєте? — що хочете відкрити власну контору.

— Я вже відкрив.

— Мене поінформували. І як там справи?

— Пане Колер, — зітхнув я, — тут навряд чи цікаво заводити про це мову.

— Виходить, погано, — кивнув він головою. — Я так і думав. А ваша контора де — в мансарді на Шпігельгасе, еге ж? Теж погано. Зовсім погано.

З мене було вже досить. Я встав і різко заявив:

— Або ви зараз скажете, чого вам від мене треба, пане Колер, або я піду!

Цілком щасливий чоловік також устав, і раптом я побачив перед собою могутню, владну людину. Кантональний радник поклав мені на плечі свої важкі, мов гирі, руки і знову посадив мене в крісло.

— Не поспішайте! — погрозливо, майже лиховісно наказав він.

Мені не залишалося нічого іншого, як послухатись.

— Будь ласка, — мовив я, вже не намагаючись устати. Наглядач теж сидів спокійно. Колер сів і собі.

— Вам потрібні гроші, — заявив він.

— Це не тема для обговорення тут, — відповів я.

— Я ладен дати вам одне доручення.

— Слухаю вас.

— Я хочу, щоб ви наново розслідували мою справу.

— Тобто ви хочете подати касаційну скаргу, пане Колер? — насторожився я.

Він похитав головою.

— Якби я домагався касації, то це означало б, що з моїм вироком щось негаразд. Але з ним усе гаразд. Життя моє завершене, підшите до справи. Я знаю, директор в’язниці часом вважає мене лицеміром. Та й ви, Шпет, мабуть, теж. Воно й не дивно. Але я — ані святий, ані диявол. Я просто собі чоловік, який збагнув, що для життя людині не потрібно нічого, крім камери. Либонь, не більше, ніж для смерті. Досить самого ліжка, а трохи згодом — домовини. Бо людина створена думати, а не працювати. Працювати може й віл.

— Непогано, — мовив я. — Такі принципи заслуговують похвали. Виходить, тепер на вас маю працювати я — ще раз розслідувати вашу справу. То чи не дозволите волові запитати: що ви собі замишляєте?

— Нічого я не замишляю, — скромно відповів почесний доктор Ісаак Колер. — Просто я розмірковую. Про світ, про людей, може, навіть про бога. Але для цього мені потрібен матеріал, а то моя думка працює марно. Від вас мені треба небагато. Я хочу, щоб ви трохи допомогли мені збирати матеріали для моїх досліджень — ви можете спокійнісінько розглядати їх як хобі мільйонера. До того ж я звертаюся по такі дрібні послуги не тільки до вас. Ви знаєте старого Кнульпе?

— Професора?

— Атож.

— Я ще в нього вчився.

— Ось бачите. Тепер він на пенсії, і, щоб не бив байдики, я дав доручення і йому. Він працює над дослідженням «Наслідки вбивства». З’ясовує, що дала і ще й тепер дає до певної міри насильницька смерть його колеги. Надзвичайно цікаво. Кнульпе страх який задоволений. Тут потрібно дослідити факти, з точністю визначити наслідки певного вчинку. Що ж до вашого завдання, любий мій, то воно досить-таки відмінне від тієї роботи, яку провадить Кнульпе.

— Набагато?

— Ви повинні наново розслідувати мою справу, припустивши, що вбивця — не я.

— Не розумію.

— Вам треба висунути нову версію, оце й усе.

— Але ж ви все-таки вбивця, і висувати нову версію просто безглуздо!