Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 53)

— Як голова громади, ви повинні насамперед забезпечити нам вільний виїзд.

Той, не відповівши ні слова, вихилив ще одну склянку червоного вина.

— Ну? — роздратовано спитав комісар.

Голова громади стояв на своєму.

— Крамареві ми скрутимо в’язи, — пробурмотів він.

— Тоді нам не минути сутички, пане голова мегендорфської громади, — відверто проказав комісар.

— Ви захищатимете вбивцю-садиста?

— Ще невідомо, хто вбивця, а ми повинні виконувати свій обов’язок.

Розгніваний голова став ходити туди й сюди порожньою залою, сам налив собі вина біля стойки, де нікого не було, і вихилив його поспіхом, аж по сорочці побігли широкі темні цівки.

Надворі юрба поводилася наче спокійно. Та коли шофер поліційної машини спробував завести мотор, люди обступили її щільніше.

До пивнички ввійшов прокурор. Він насилу пропхався крізь натовп мегендорфців — це видно було з його вбрання. Голова громади злякавсь. Як звичайний нормальний. чоловік, він не полюбляв людей цього фаху, та й загалом прокуророва поява в селі не віщувала нічого доброго.

— Пане голова, — сказав прокурор, — здається, ваші мегендорфці збираються чинити самосуд. Я не бачу іншої ради, як викликати підмогу. Тоді вони враз порозумнішають.

— Спробуймо ще поговорити з людьми, — запропонував Маттеї.

Прокурор підійшов до голови і, тицьнувши вказівним пальцем йому в груди, сердито застеріг:

— Коли ви не примусите їх слухатися, то начувайтесь!

А надворі вже били на сполох церковні дзвони. До мегендорфців звідусіль поспішали на допомогу люди. Примчала навіть пожежна машина і зупинилася навпроти поліції. Із натовпу почулися перші лайки — поодинокі пронизливі вигуки: «Гидотник! Паскуда!»

Поліцейські пильнували, чекаючи нападу юрби, що дедалі більше вирувала, та вони були такі самі безпорадні, як і мегендорфці. Їхня діяльність завжди обмежувалася тим, що вони дбали про лад, маючи до діла із звичайними, пересічними випадками; а тут сталося щось надзвичайне.

Та нараз натовп наче вгамувався, завмер. Із дверей «Оленя» вийшли прокурор, голова громади та комісар і стали на мурованому ганку з залізним поруччям.

— Мегендорфці! — гукнув голова громади. — Я прошу вас вислухати пана прокурора Буркгарда.

Натовп вочевидь не реагував на його слова. Селяни та робітники й далі стояли нерухомо, як німе втілення погрози. Вони затялися розправитися з чоловіком, якого мали за вбивцю.

Останні промені призахідного сонця осяяли небо; немов бліді місяці, коливалися над майданом вуличні ліхтарі. Поліційні машини, як великі, темні звірі, стояли посеред людського припливу, вони знову й знову намагалися вибратися з нього, та, заревівши, мотори вмить безсило замовкали. Всі спроби були марні. Сьогодні злочин придавив важким почуттям безпорадності все — і темні будинки, і майдан, і натовп на ньому, наче вбивство отруїло весь світ.

— Мегендорфці! — почав прокурор непевно й тихо, але чути було кожне слово. — Жахливий злочин тяжко вразив нас. Убито Грітлі Мозер... Ми не знаємо, хто злочинець...

Більше прокуророві не дали говорити.

— Віддайте його нам!

Угору звелися кулаки, почувся різкий посвист.

Маттеї, мов заворожений, дивився на юрбу.

— Мерщій телефонуйте, Маттеї, — наказав прокурор. — Викликайте підмогу.

— Фон Гунтен — убивця! — крикнув довготелесий худорлявий селянин із засмаглим, давно не голеним обличчям. — Я бачив його в тій улоговині, більш ніхто туди не ходив.

Це був селянин, що працював у полі.

Маттеї вийшов наперед.

— Люди! — гукнув він. — Я комісар Маттеї. Ми згодні видати вам крамаря.

З подиву натовп аж завмер.

— Чи ви з глузду з’їхали? — обурено прошипів прокурор.

— З давніх-давен, — вів далі Маттеї, — в нашій країні повелося так, що злочинці стають перед судом. Він карає їх, коли вони винні, й милує, коли вони не винні. А ви надумали самі вершити суд. Не будемо міркувати, чи маєте на це право, ви самі привласнили його.

Маттеї говорив зрозуміло, виразно. Мегендорфці пильно слухали, щоб не прогавити жодного слова. А що в мові Маттеї відчувалася повага до них, то вони й слухали його поважно.

— Одначе від вас, — сказав Маттеї далі, — я вимагаю того, чого вимагають од кожного суду: справедливості. Бо ми, звичайно, тільки тоді передамо вам крамаря, коли переконаємося, що ви прагнете справедливості.

— Авжеж, прагнемо! — почулося з юрби.

— А коли ви прагнете справедливого суду, то повинні дотримуватись однієї неодмінної умови. Ось вона: нізащо не допустити несправедливості. Цій умові ваш суд конче мусить коритися.

— Згодні! — гукнув якийсь цегельник.

— Тож ви повинні ретельно перевірити, справедливо чи несправедливо звинувачуєте фон Гунтена в убивстві. Власне, як виникла ця підозра?

— Він уже колись сидів! — голосно зауважив якийсь селянин.

— Це, звісно, кидає тінь на фон Гунтена, — погодився Маттеї, — але не доводить, що він — убивця.

— Я бачив його там, в улоговині! — крикнув знову селянин із засмаглим, неголеним обличчям.

— А йдіть-но сюди, до нас, — звелів йому комісар.

Селянин зволікав.

— Іди, Гайрі! — гукнули з натовпу. — Не бійся!

Селянин нерішуче піднявся сходами. Голова громади і прокурор відступили до сіней, тож на ганку «Оленя» стояли тепер тільки Маттеї та селянин.

— Чого вам треба від мене? — спитав той. — Звати мене Бенц Гайрі.

Мегендорфці втупили в них очі. Поліцейські знову сховали свої гумові палиці й теж дивилися на ганок, затамувавши подих. Сільські хлопчаки вилізли на драбину, що стриміла з пожежної машини.

— Пане Бенц, ви кажете, що бачили в улоговині мандрівного крамаря фон Гунтена, — почав комісар. — Чи він був сам-один?

— Сам-один.

— А що ви робили, пане Бенц?

— Ми садовили картоплю всією родиною.

— Коли ви почали?

— О десятій. Ми й обідали всі в полі.

— І ви нікого не бачили, крім мандрівного крамаря?

— Нікого, я можу заприсягтися.

— Казна-що плетеш, Бенц! — крикнув якийсь робітник. — Я ж проходив о другій годині повз твоє поле.

Озвалося ще двоє робітників. Вони теж проїздили на велосипедах тією улоговиною десь о другій годині.

— А я їхав возом, щоб ти знав, дурню! — вигукнув якийсь селянин. — Ти, скнарюго, працюєш сам як віл і родину так до роботи силуєш, що всі вже погорбатіли. Повз тебе сто голих жінок пройде, а ти й не глянеш.

В юрбі засміялися.

— Отже, не тільки крамар проходив тією улоговиною, — підсумував Маттеї. — Тепер далі. Уздовж лісу йде дорога до міста. Чи сьогодні хтось проїздив нею?

— Гербер Фріц проїздив, — почулося з натовпу.

— Еге, — озвався незграбний парубок, що сидів на пожежній помпі. — Я проїздив кіньми.

— Коли саме?