Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 44)

— Звісно, їх треба розуміти в переносному значенні.

— А як здоров’я пана Гігакса, шановний друже?

— Він торік помер.

— Ви здуріли! — збуджено прошипів захисник. — Геть зсунулися з глузду.

— Торік помер, — співчутливо проказав прокурор. — Шкода. Скільки йому було років?

— П’ятдесят два.

— У розквіті. А з чого ж він помер?

— З якоїсь хвороби.

— Після того, як ви посіли його місце?

— Ні, перед тим.

— Гаразд, поки що в мене питань немає, — сказав прокурор. — Пощастило, нам пощастило! Ми відкопали мерця, а це, врешті, найголовніше.

Усі зареготали. Навіть лисий Піле, що побожно, педантично, без упину поглинав неймовірну кількість їжі, навіть Піле спинився і глянув на Трапса.

— Чудово! — сказав він і погладив свої чорні вуса. По тому він замовк і знову заходився їсти.

Прокурор урочисто підняв келиха.

— Панове, — сказав він, — з цього приводу покуштуймо «Пішон-лонгвіль» 1933 року. Добре бордоське — до доброї гри!

Вони знову цокнулись і випили один за одного.

— Та й добре ж до біса, панове! — у захваті вигукнув прокурор, миттю вихиливши свого келиха й простягнувши його знову судді. — Смак надзвичайний!

Запав присмерк, і обличчя людей тепер ледве вирізнялись. У вікнах засяяли перші зірки. Економка засвітила три важких свічники, і тіні тих, що сиділи круг столу, заколивалися на стінах, немов дивовижна чашечка велетенської квітки. Приємний щиросердий настрій та взаємна симпатія спричиняли вільне поводження й вільні манери.

— Наче в казці, — зачудовано озвався Трапс.

Захисник витер серветкою спітніле чоло і мовив:

— Казка, любий Трапс, — це ви. Мені досі не траплявся підсудний, що з таким незворушним спокоєм вибовкував би вкрай необережні речі.

Трапс засміявся:

— Не бійтеся, любий сусіде! Коли почнеться допит, я голови не втрачу.

В кімнаті запала мертва тиша, це вже вдруге. Ніхто не чвакав, не сопів.

— Бідолаха! — простогнав захисник. — Що означають ваші слова: «Коли почнеться допит»?

— А хіба він уже почався? — спитав головний представник, накладаючи собі на тарілку салату.

Дідугани лукаво пересміхнулися, хитро глянули один на одного і аж замекали з утіхи.

А мовчазний лисий Піле захихотів:

— Він навіть не помітив, навіть не помітив!

Трапс здивувався, збентежився, йому стало моторошно від тих блазенських веселощів. Правда, неприємне почуття швидко щезло, і він теж засміявся.

— Даруйте мені, панове, я уявляв нашу гру більш урочистою, поважною, офіційною, як це відбувається в судовій залі.

— Любий пане Трапс, — почав пояснювати йому суддя, — нам надзвичайно приємно бачити ваше здивоване обличчя. Наш спосіб провадити суд здається вам незвичним і надто веселим, як я бачу. Але, вельмишановний, усі ми четверо, що сидять при цьому столі, вже вийшли на пенсію і звільнилися від непотрібних формальностей, від протоколів, писанини, законів і всього того мотлоху, що захаращує наші судові зали. Ми судимо, не озираючись на нікчемний кодекс законів, на якісь там параграфи.

— Мужньо, — відказав Трапс, язик йому вже трохи заплітався. — Мужньо! Панове, це мені до вподоби. Без параграфів — це смілива ідея.

Захисник церемонно підвівся. Він іде подихати повітрям, повідомив він, поки подадуть курятину і все інше, невеличка прогулянка для здоров’я й одна сигарета саме на часі, тож він запрошує пана Трапса скласти йому товариство.

Вони зійшли з веранди в ніч, що нарешті-таки настала, тепла й велична. З вікон їдальні на моріжки аж до трояндових кущів лягали золоті пасма світла. Небо зоряне, без місяця, між темними зграйками дерев ледь видніли стежки. Захисник і Трапс ішли по них, тримаючися попід руки. Обидва, обважнілі від вина, хиталися, раз у раз перечіплювалися, та силкувались іти рівно й курили паризькі сигарети: в темряві мріли червоні цятки.

— Боже ж мій, оце-то розвага, — відітхнув Трапс і показав на освітлені вікна, де часом з’являлася огрядна економчина постать. — Як же там весело, як весело!

— Любий друже, — мовив захисник, похитнувся і схопився за Трапса, — перш як ми повернемось і візьмемося до курчатини, дозвольте мені сказати вам слово, щире слово, на яке вам треба зважити. Ви мені симпатичні, голубе, я відчуваю до вас ніжність і хочу сказати вам, як батько: ми неминуче наближаємося до цілковитого програшу нашого процесу.

— Пусте! — відказав головний представник і обережно потяг захисника стежкою навколо темної купи кущів.

Далі був ставок, вони надибали на кам’яну лаву й сіли. Зірки відбивались у воді, потягло прохолодою. Від села долинали звуки гармонії та спів, чувся альпійський ріжок, — це розважалася спілка скотарів.

— Будьте обережні, — застерігав захисник. — Ворог опанував важливі позиції; мертвий Гігакс, що так недоречно виринув із вашої нестримної балаканини, страшенно загрожує нам, становище вкрай погане, недосвідчений адвокат уже склав би зброю, та якщо ви будете наполегливі, скористаєтеся з усіх можливостей і насамперед якщо будете обережні й дисципліновані, то я зможу дещо важливе ще врятувати.

Трапс засміявся. Ну й кумедна ж ця гра, він її неодмінно запропонує на першому ж вечорі в «Країні див».

— Правда ж? — зрадів захисник. — Просто оживаєш від неї. Я геть був захляв, любий друже, як вийшов на пенсію: без роботи, без давнього, звичного мені діла, я мав отак доживати віку в цьому невеличкому селі. Що тут діється? Нічого, тільки фену не відчутно, та й годі. Здоровий клімат? Що з нього без розумової праці?

Прокурор помирав, у нашого гостинного господаря виявили рак шлунка. Піле хворів на діабет, я мав клопіт з високим тиском. От до чого привела бездіяльність. Собаче було життя! Часом ми десь збиралися, разом журилися, сумно згадували нашу колишню службу й наші успіхи — то була для нас єдина невеличка розрада. Аж ось прокуророві сяйнула думка почати цю гру, суддя дав свій дім, а я кошти — я ж не одружений, — та й, бувши кілька десятків років адвокатом нашої верхівки, відклав кругленьку суму на старість, мій любий, — важко повірити, який щедрий стає виправданий грабіжник із вищих фінансових кіл до свого захисника, просто марнотратний! Ця гра стала джерелом нашого здоров’я; гормони, шлунки, підшлункові залози знову почали добре діяти, нудьга щезла, знову з’явилися енергія, молодість, рухливість, апетит. Подивіться-но! — і Трапс невиразно побачив у темряві, як він, незважаючи на своє черево, зробив кілька гімнастичних рухів. — Ми граємо з суддевими гістьми, вони стають нашими підсудними, — повів далі захисник, знову сівши на лаву, — часом з мандрівними крамарями, часом з туристами, а два місяці тому ми засудили до двадцяти років в’язниці одного німецького генерала. Він проїздив тут із своєю дружиною, і тільки мій хист урятував його від шибениці.

— Надзвичайно! — вигукнув Трапс. — Така діяльність! Тільки з шибеницею щось не гаразд, тут ви трохи перебільшуєте, шановний пане адвокате, адже смертну кару скасовано.

— У державній юстиції, — пояснив захисник, — а в нашій приватній юстиції ми знову ввели її: саме можливість смертного вироку надає нашій грі такої напруги й своєрідності.

— А ката ви також маєте? — засміявся Трапс.

— Звісно, — гордо відказав захисник. — Також маємо. Піле.

— Піле?

— Ви здивовані?

Трапсові щось стисло горлянку.

— Але ж він скотар і дбає про вина, що їх ми п’ємо.

— Шинкарем він був завжди, — спокійно всміхнувся захисник, — а державну роботу виконував тільки за сумісництвом. Це була, так би мовити, його почесна посада. Піле відзначився як один із найкращих фахівців у сусідній країні, і хоч уже двадцять років на пенсії, але й досі не втратив своєї майстерності.

Вулицею проїхала машина, і в променях її фар засвітився дим із сигарет. На якусь мить Трапс побачив захисника, огрядну постать у заяложеному сюртуку, гладке, задоволене й лагідне обличчя. Трапс тремтів. Холодний піт зросив йому чоло.

— Піле!

Захисник здивувався:

— Та що вам сталося, любий Трапс? Я відчуваю, як ви тремтите. Вам погано?

— Я не знаю, — прошепотів головний представник і важко зітхнув, — не знаю.

Він бачив перед собою лисого, пригадував, як той тупо сидів за столом. Вечеряти з таким типом — це вже занадто. Тільки що ж йому, сіромасі, робити зі своїм фахом! Лагідна літня ніч і ще лагідніше вино робили Трапса гуманним, терплячим, вільним від забобонів. Врешті, він багато бачив і знав життя, не якийсь там святенник чи обиватель, ні, він солідний бізнесмен, текстильник. Тепер Трапсові вже здавалося, що без ката вечір був би не такий веселий і приємний, і він зрадів на думку, як цікаво розповідатиме в «Країні див» про свою пригоду, ката можна буде якось туди запросити за невеличкий гонорар, сплативши йому й дорогу... І головний представник нарешті полегшено засміявся:

— Оце-то злякався! Грати стає ще веселіше!

— Довіра за довіру, — сказав захисник, коли вони підвелись і попід руки подалися до дому, сліпі від яскравих вікон. — Як саме ви вбили Гігакса?

— Хіба ж я його вбивав?

— Але ж він помер.

— Та я не вбивав його.

Захисник спинився.

— Мій любий молодий друже, — співчутливо почав він, — я розумію ваше вагання. З усіх злочинів найважче зізнатися в убивстві. Оскарженому соромно, він не хоче усвідомити свого вчинку, силкується забути його, викинути зі своєї пам’яті, взагалі він повний упередженості до минулого, він картається перебільшеним почуттям провини і нікому не довіряє, навіть своєму другові, що ставиться до нього як батько, своєму захисникові, а це вже безглуздя, бо справжній захисник кохається в убивстві, він у захваті, коли має до діла з убивством. Нумо, любий Трапс, розповідайте. В мене кращає настрій, коли переді мною — справжнє завдання, я стою перед ним, немов альпініст перед горою чотири тисячі метрів заввишки, дозволю собі, як колишньому альпіністові, так висловитися. Тоді мозок починає думати й творити, гадати й вигадувати, і це величезна втіха. Ось чому ваша недовіра — велика, сказати б, непоправна помилка з вашого боку. Тож зізнайтеся мені в усьому, голубе.