Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 46)

Вибух радощів, усі звелися, випили за здоров’я головного представника, той подякував — сльози на очах — і запевнив: це найкращий вечір у його житті.

Прокурор, теж із слізьми:

— Найкращий вечір у його житті, каже наш шановний друг; які слова, які зворушливі слова! Згадаймо той час, коли на державній службі ми займалися своїм похмурим ремеслом. Тоді підсудний стояв перед нами не як друг, а як ворог. І якщо тоді ми відштовхували його від себе, то тепер пригортаємо до своїх грудей. Пригорнімо ж підсудного! — По цих словах він скочив на ноги, рвонув із стільця Трапса й палко обійняв його.

— Прокуроре, любий, любий друже! — белькотів головний представник.

— Підсудний, любий Трапс! — хлипав прокурор. — Будьмо на «ти»! Мене звати Курт. За твоє здоров’я, Альфредо!

— За твоє здоров’я, Курте!

Вони цілувались, обіймалися, гладили один одного і знову пили; всі були зворушені, заполонені дедалі палкішим почуттям приязні.

— Одначе як усе змінилося! — захоплено вів далі прокурор. — Колись ми тільки цькували, від випадку до випадку, від злочину до злочину, від вироку до вироку, а тепер ми обґрунтовуємо, заперечуємо, радимося, дискутуємо, виголошуємо промови й відповідаємо, і все це не поспішаючи, лагідно, весело, ми вчимося шанувати оскарженого, любити його, тішимося його симпатією, нас єднають братні почуття. І коли ми переймаємося ними, далі все йде легко, злочин уже не пригнічує, вирок звеселяє. Тож дозвольте мені у зв’язку з доконаним убивством виголосити вдячні слова. (Трапс, знову в пречудовому гуморі, уриває: «Докази, Куртику, докази!»). Треба визначити: йдеться про виняткове, надзвичайно рафіноване вбивство. Хай наш любий злочинець не почує в моїх словах брутального цинізму, я далекий від цього; його вчинок можна назвати рафінованим у подвійному розумінні — у філософському і в технічно-віртуозному; за цим столом, шановний друже Альфредо, ми відмовилися від упередження бачити в злочині щось негарне, жахливе, а в правосудді, навпаки, щось гарне, ба навіть страхітливо гарне. Ні, ми бачимо і в злочині красу, як передумову до здійснення правосуддя. Це — філософський бік справи. Оцінімо ж тепер технічну красу злочину. Оцінка! Гадаю, що я знайшов відповідне поняття. Моє оскаржувальне слово буде не страшне, я не хочу лякати нашого приятеля, бентежити його. Це тільки оцінка, яка пояснить підсудному його злочин, розкриє його, доведе до свідомості, адже тільки на цоколі пізнання можна звести монолітний пам’ятник правосуддю.

Вісімдесятишестилітній прокурор знеможено замовк. Попри свій вік він говорив гучним тріскучим голосом, вимахував руками, до того ще й багато їв та пив. Він витер собі спітніле чоло і зморщену потилицю серветкою, що, вся в плямах, висіла в нього круг шиї. Трапс розчулився. Він сидів обважнілий, млявий після вечері. Він наївся, та не хотів поступатися перед чотирма дідуганами, хоч і розумів, що йому важко буде увігнатися за їхнім неймовірним апетитом та неймовірною жагою.

Трапс любив добряче попоїсти, але такої життєвої снаги й ненажерливості йому ще ніколи не доводилося бачити, Він дивувався, втупившись очима кудись понад столом, млявий, улещений сердечною щирістю, з якою прокурор звертався до нього. Від церкви врочисто прогуло дванадцять разів, а здалеку, з темряви, долинув спів скотарів: «У нас життя, немов мандрівка...»

— Наче в казці, — знову й знову чудувався головний представник, — наче в казці. Тож убивство вчинив я, доконче я? Мене тільки дивує, як саме.

Тим часом суддя відкоркував ще одну пляшку «Шато Марго» 1914 року, і підбадьорений прокурор повів далі:

— Що ж сталося? Яким чином я виявив, що нашого любого друга можна уславити за вбивство? Та ще не звичайне, а віртуозне вбивство, без пролиття крові, без таких засобів, як отрута, револьвер тощо?

Він одкашлявся. Трапс, із сигарою в роті, не зводив з нього очей.

Як фахівець, він повинен виходити з тези, казав прокурор далі, що злочин може критися в кожній події, в кожній людині. Першим натяком на те, що пан Трапс — це чоловік, над яким зласкавилася доля і відзначила його злочином, стала та обставина, що текстильний вояжер ще рік тому їздив на старому «сітроєні», а тепер гордо роз’їжджає на «студебекері».

— Я, правда, знаю: ми живемо в часі високої кон’юнктури, — сказав прокурор, — тож перший здогад був ще невиразний, радше схожий на передчуття, що ми стоїмо перед якоюсь приємною подією, а саме — розкриттям убивства. Те, що наш любий друг обійняв посаду свого шефа, що. він вижив шефа, що шеф нарешті помер, — усі ці події ще не докази, вони тільки підсилили те передчуття, виправдали його. Логічно обґрунтована підозра виникла тільки тоді, як ми довідалися, з чого помер той міфічний шеф: з інфаркту. Тут довелося поєднувати, комбінувати з усією гостротою розуму та інтуїції, обережно посуватися вперед, крадькома наближатися до істини, в звичайному відгадувати надзвичайне, у визначеному — невизначене, бачити постаті, немов у тумані, й повірити в убивство саме тому, що вбивство здавалося безглуздям. Погляньмо на весь наявний матеріал. Намалюймо портрет небіжчика. Ми мало знаємо про нього, та й те тільки зі слів нашого симпатичного гостя. Пан Гігакс був головний представник фірми «Гефестон», штучної тканини, що в її приємні властивості, змальовані нам любим Альфредо, ми охоче віримо. То був чоловік, — дозволю собі сказати, — що йшов на все, нещадно визискував підлеглих і розумівся на своїй справі, хоча засоби, до яких удавався, часто бували більш як сумнівні.

— Правда! — збуджено вигукнув Трапс. — Шахрай був достеменно такий!

— Далі ми можемо зробити висновок — провадив прокурор, — що він любив удавати дужу, міцну людину, ділка, якому завше таланить, який може дати собі раду в будь-якій скруті і який пройшов крізь сито й решето. Тому Гігакс якнайпильніше приховував, що в нього важко хворе серце, як свідчить Альфредо, сприймав свою хворобу, можемо гадати, з якоюсь упертою люттю, бо вона, мовляв, підважувала його престиж.

— Неймовірно, — здивувався головний представник, це якесь чаклунство, він ладен закластися, що Курт був знайомий з небіжчиком.

— Хай би він краще помовчав, — прошипів захисник.

— Коли ми хочемо домалювати портрет пана Гігакса, — освідчив прокурор, — треба ще додати, що небіжчик нехтував свою дружину, котру ми уявляємо собі як апетитну, гарної статури жіночку, — принаймні наш друг висловився про неї приблизно так. Для Гігакса мали значення лише успіх, справа, зовнішній бік життя, його фасад, і ми можемо з певністю припускати, що він був переконаний у вірності своєї дружини, бо мав себе за виняткове явище, взірець чоловіка, тож і в голові собі не покладав, що дружина його зраджує. Для нього було б тяжким ударом, якби він дізнався, що вона зрадила його з нашим Казановою з «Країни див».

Усі засміялись, а Трапс ляснув себе по стегну.

— Саме з ним! — сяючи, підтвердив він прокуророву думку. — А коли Гігакс дізнався, це його й доконало.

— Та ви геть здуріли! — простогнав захисник.

Прокурор звівся і глянув щасливими очима на Трапса, що шкрябав ножем шматок сиру тет-де-муан.

— А як же довідався про те старий грішник? — спитав прокурор. — Мабуть, зізналася апетитна жіночка?

— Ні, вона була надто боягузлива, пане прокурор, — відказав Трапс, — і страшенно боялася свого гангстера.

— То Гігакс сам здогадався?

— Ні, він був надто самовпевнений.

— Чи, може, ти сам зізнався, мій любий друже й донжуане?

Трапс мимохіть зашарівся.

— Таке вигадав, Курте! — сказав він. — Старому шахраєві все виляпав один із його порядних ділових друзів.

— А навіщо?

— Хотів мені нашкодити. Він завше до мене вороже ставився.

— Бувають же на світі такі люди, — здивувався прокурор. — А як же дізнався той порядний добродій про твої стосунки з нею?

— Я сам йому розповів.

— Сам розповів?

— Еге, за чаркою. Чого тільки тоді не розкажеш.

— Авжеж, — кивнув прокурор. — Але ти щойно сказав, ніби той діловий друг пана Гігакса вороже ставився до тебе. То хіба ж ти не знав наперед, що старий шахрай про все довідається?

Тут до розмови енергійно втрутився захисник, навіть звівся, вмиваючись потом, аж змок комір його сюртука. Він хоче попередити Трапса, пояснив захисник, що на це питання не слід відповідати. Але Трапс був іншої думки:

— А чого ж не відповідати? Питання геть безневинне. Мені було байдуже, чи дізнається Гігакс чи ні. Старий гангстер так зневажливо ставився до мене, що я й не думав виявляти до нього поваги.

На якусь мить у кімнаті знову запала тиша, мертва тиша, а тоді знявся галас, гомеричний регіт, радість, буревій захвату. Мовчазний лисий дідуган обійняв Трапса, розцілував, захисник так реготав, що загубив пенсне — хіба ж на такого підсудного можна гніватись, — а суддя й прокурор тим часом витанцьовували по кімнаті, гупаючись об стіни, тисли один одному руки, вилазили на стільці, били пляшки, не тямлячись з утіхи.

— Оскаржений знову зізнався, — зарипів прокурор на всю кімнату, всівшися на бильці крісла, — то як же не вихваляти любого гостя, коли він так прегарно виконує свою роль! Випадок зрозумілий, одержано останнє підтвердження, — казав він далі, сидячи на розхитаному кріслі, наче якийсь облуплений монумент з часів барокко. — Погляньмо на нашого шановного любого Альфредо! Отже, його виказали шефові-гангстерові, поки він їздив на своєму «сітроєні» по всій країні. Ще рік тому!