Фридрих Дюрренматт – Суддя та його кат. Романи. Повісті. (страница 42)

Велике сонячне коло сідало між пагорбами додолу й осявало букові дерева. Трапс швидко перебіг подумки події сьогоднішнього дня: угода з Ротахерським акціонерним товариством — непогано, клопіт з Вільдгольцом, зажадав п’ять відсотків, нахаба, ого! Ну, він ще скрутить йому в’язи. Тоді зринули думки про щоденне, безладне, — сподіваний флірт у готелі «Турін», вагання, чи купити найменшому (він любив його найдужче) електричну залізничку; чемність і, власне, обов’язок вимагають зателефонувати дружині, сповістити її про вимушену затримку. Та він не схотів. Як майже завжди. Вона вже звикла до цього, та й однаково не повірила б. Він позіхнув і дозволив собі ще одну сигарету.

Трапс дивився, як троє літніх добродіїв ішли садовою стежкою, двоє попід руки, третій — гладкий, лисий — позаду. Вітання, потиски рук, обійми, розмова про троянди. Трапс відійшов од вікна, став біля книжкової полиці. Прочитавши назви книжок, він подумав, що вечір сьогодні буде нудний, — Готцендорф «Убивство й смертна кара», Савіньї «Система сучасного римського права», Ернст-Давід Геле «Практика допиту». Комівояжер зрозумів: господар — юрист, певне, колишній адвокат. Треба сподіватися довгих суперечок. Що тямить такий мудрагель у справжньому житті? Анічогісінько, на те існують закони. Ще Трапс трохи побоювався: ану, як зайде мова про мистецтво чи щось подібне, тоді він легко може осоромитися; та гаразд, якби він не крутився в самому вирі ділового життя, то теж знався б на високих матеріях.

Трапс неохоче зійшов униз, де всі зібралися на відкритій, ще й досі осяяній сонцем веранді, а економка, огрядна особа, накривала на стіл поруч у їдальні. Все ж таки він знітився, угледівши товариство, що чекало на нього, і зрадів, коли назустріч йому вийшов господар, майже дженджуристо зодягнений, у надто широкому сюртуку, рідесенький чуб старанно зачесаний назад. Трапса привітали невеличкою промовою. Не виказуючи свого подиву, він промимрив, що дуже радий, вклонився холодно, стримано, вдаючи світського ділка, й тоскно подумав: він же зостався в цьому селі, аби вполювати якусь дівчину. Не пощастило.

Він подивився на трьох дідуганів, що ні в чому не поступалися дивакуватому господареві. Наче величезні граки, сиділи вони на літній веранді з плетеними меблями й легкими завісами, старезні, брудні, занедбані, хоча в усіх сюртуки були з краму найвищого ґатунку, — це Трапс визначив одразу, — коли не рахувати лисого (Піле на ім’я, сімдесят сім років, повідомив господар, рекомендуючи гостей). Хоч навколо було багато добрих стільців, Піле кілочком сидів на незручному дзиґлику, гідний, аж надміру причепурений, із білою гвоздикою в петельці, й раз у раз гладив свої пишні вуса, пофарбовані на чорне, — безперечно, пенсіонер, у минулому, можливо, дячок, що збагатів завдяки щасливому випадкові, або сажотрус чи машиніст.

Тим гірший вигляд мали решта двоє гостей. Один (пан Кумер, вісімдесят два), ще гладший за Піле, величезний, наче складений із шматків сала, сидів у гойдалці — обличчя яскраво-червоне, здоровенний носяра п’яниці, життєрадісні лупаті очі за скельцями золотого пенсне, до того — мабуть, через недогляд — нічна сорочка під чорним вбранням та кишені, повні газет і якихось паперів. А другий (пан Цорн, вісімдесят шість) — довготелесий, худорлявий, у лівому оці монокль, рубці на обличчі, ніс гачком, сніжно-біла лев’яча грива, запалий рот, криво застебнутий жилет і на ногах — неоднакові кольором шкарпетки, одне слово — втілення позавчорашнього дня.

— Кампарі? — спитав господар.

— Будь ласка, — відказав Трапс і сів на стілець.

Худорлявий, довготелесий цікаво роздивлявся його в монокль.

— Може, пан Трапс візьме участь у нашій грі?

— Авжеж. Я дуже люблю грати.

Старі добродії всміхнулися, захитали головами.

— Наша гра трохи незвичайна, — обережно почав господар, вочевидь вагаючись. — Ми граємо вечорами в наші колишні посади.

Старі добродії знову всміхнулися, чемно, стримано.

Трапс здивувавсь. Як це розуміти?

Господар пояснив:

— Колись я був суддя, пан Цорн — прокурор, пан Кумер — адвокат. Тож ми і граємо в суд.

— Он воно що, — втямив Трапс.

Ідея видалася йому непоганою. Можливо, вечір він усе-таки не змарнує.

Господар урочисто дивився на комівояжера. Взагалі, пояснив він лагідним голосом, вони відтворюють славетні історичні процеси — процес Сократа, Христа, Жанни д’Арк, Дрейфуса, з недавніх — процес паліїв рейхстагу, а якось вони визнали неосудним Фрідріха Великого.

— То ви граєте так щовечора? — здивувався Трапс.

Суддя кивнув.

— Але, звісна річ, найкраще, коли йдеться про живий матеріал, — пояснював він далі, — тоді часто виникають особливо цікаві ситуації. Ось позавчора один член парламенту, що виголошував у селі передвиборну промову і спізнився на останній поїзд, дістав вирок — чотирнадцять років ув’язнення за здирство й хабарі.

— Суворий суд, — визначив Трапс уже трохи веселіше.

— Справа честі, — засяяли старі.

Яку ж роль призначать йому?

Знов усмішки, майже сміх.

Суддя, прокурор і захисник у них уже є, це посади, які потребують знання справи та правил гри, зауважив господар, вільне тільки місце підсудного, та пана Трапса — він ще раз хоче це підкреслити — ніхто не приневолює брати участь у грі.

Пропозиція старих добродіїв потішила комівояжера. Вечір урятовано. Ніяких мудрих розмов, ніякої нудоти — здається, буде весело. Він був простий чоловік, не надто великого інтелекту і не дуже схильний до розумувань, досвідчений ділок, що ввесь віддавався своїй роботі, любив попоїсти й випити, а ще добряче пожартувати. Він візьме участь у грі, сказав комівояжер, і матиме за шану посісти осиротіле місце підсудного.

Браво, прорипів прокурор і заляскав у долоні, браво, це чоловіча мова, він зве це відвагою.

Зацікавлений Трапс спитав, у якому ж злочині його оскаржують.

— Це неважливо, — відказав прокурор, протираючи монокль, — злочин завжди знайдеться.

Усі засміялися.

Пан Кумер підвівся.

— Ходімо, пане Трапс, — сказав він майже батьківським тоном, — покуштуймо ще тутешнього портвейну; він давній, його варто спробувати.

Адвокат повів Трапса до їдальні. Великий круглий стіл був накритий по-святковому. Старі стільці з високими бильцями, темні картини по стінах, усе старосвітське, солідне; з веранди долинала балаканина старих, у відчинені вікна сіявся присмерк, чулося щебетання пташок, на невеличкому столику стояли пляшки, на каміні — теж, у кошичках — бордо. Захисник старанно налив тремтливою рукою з давньої пляшки портвейну в дві маленькі чарки по самі вінця й обережно, ледве торкнувшися чаркою, цокнувся з комівояжером за його здоров’я.

Трапс надпив.

— Чудове! — похвалив він.

— Я ваш захисник, пане Трапс, — мовив пан Кумер. — Тож кажімо один одному: за щиру приязнь!

— За щиру приязнь!

Найкраще було б, сказав адвокат, наблизивши до Трапса червоне обличчя з пияцьким носом і пенсне, та ще налягаючи своїм велетенським черевом, неприємною м’якою масою, — найкраще було б, якби Трапс одразу зізнався йому в своєму злочині. Тоді він міг би гарантувати, що й у суді все буде гаразд. Становище не небезпечне, але не зважати на нього не можна, треба стерегтися худого довгого прокурора, він ще не втратив сили духу, та й господар дому схильний до суворості, ба навіть до педантизму, а на старість — йому вісімдесят сім — ця риса в нього ще посилилася. Та попри все йому, захисникові, пощастило виграти більшість справ чи принаймні не допустити найгіршого. Тільки в одному випадку — вбивстві з пограбуванням — він нічим не зміг зарадити. Але ж про вбивство з пограбуванням тут немає мови, наскільки він розуміє пана Трапса, чи все ж таки?..

— Я, на жаль, не вчинив ніякого злочину, — засміявся комівояжер. І додав: — За ваше здоров’я!

— Зізнайтеся мені, — підбадьорював його захисник. — Не треба соромитись. Я знаю життя й нічому вже не дивуюся. Переді мною проходили долі, відкривалися безодні, можете мені повірити.

Йому дуже прикро, відказав, усміхаючись, комівояжер, але він справді попав під суд, не скоївши жодного злочину, а врешті, це справа прокурора — виявити якийсь злочин, пан Кумер сам так і сказав, і він, Трапс, ловить його на слові. Грати — то грати. Цікаво тільки, що з того буде. Чи його по-справжньому допитуватимуть?

— Гадаю, що так.

— Це мене дуже тішить.

Захисник занепокоївся.

— Ви вважаєте, що не винні, пане Трапс? Комівояжер засміявся:

— Як немовля!

Розмова надзвичайно його веселила.

Захисник протер пенсне.

— Намотайте собі на вуса, юний друже: провина провиною, а головне — тактика! Дуже ризиковано, кажучи делікатно, удавати перед нашим судом невинного, навпаки, найрозумніше відразу ж зізнатися в якомусь злочині, приміром, у поширеному серед ділових людей ошуканстві. Тоді під час допиту ще може з’ясуватися, що підсудний перебільшує, що, власне, то не ошуканство, а простісінька спроба приховати з рекламних міркувань деякі факти, як воно за звичай буває в торгівлі. Від провини до виправдання добутися не легко, та все-таки можна, зате зовсім безнадійно боронитися, вдаючи невинного, — наслідок може бути катастрофічний. Ви програєте там, де могли виграти, і вже не можете вибирати собі провини, тепер вам її накидають.

Комівояжер весело стенув плечима й урочисто запевнив: шкода, але він нічим не може прислужитися, він не знає за собою жодного поганого вчинку, через який довелося б конфліктувати з законом.